Врятував 60 євреїв від нацистів, придумав фізіотерапію і заснував Паралімпійські ігри: історія Людвіга Гуттманна

*****

В ніч з дев’ятого на десяте листопада 1938 року осінній вітерець віяв темними вулицями міст нацистської Німеччини, шепочучи тривожні слова про майбутню бурю. Містяни, які, звісно, не чули цього шепоту (або не хотіли чути), безпечно засинали у своїх ліжках під сяйвом місяця на кришталево чистому зоряному небі. Ще одна тиха ніч у зовсім не тихому світі.

Коли здавалось, що ця тиша триватиме аж до ранку, раптом все навколо вибухнуло звуком битого скла. Вулицями міста понеслось відлуння дзвону тисяч вітрин, що розбились, мов кришталь. Вогонь, як зловісний танцюрист, спалахнув у синагогах, освітлюючи вулиці червоними відблисками. Дим, як чорний шовковий плащ, огорнув вулиці, змушуючи наляканих людей ховатись у домівках.

Єврейські крамниці стояли зруйновані. Їхні вітрини перетворились на уламки товченого скла, точно надії та мрії втраченого життя. На вулицях спалахували тіні тих, хто ховався від нещадного переслідування, і тіні тих, хто їх переслідував. Обличчя перших були сповнені страху і розпачу, обличчя інших — звірячою жорстокістю та ненавистю.

Акт масового насильства, який стане поворотним моментом у нацистській політиці проти євреїв, назвуть Кришталевою ніччю або Ніччю розбитих вітрин. Під час цих подій вб’ють під сотню евреїв, багатьох поранять, а понад 30 000 схоплять і відправлять у концтабори. Понад 60 осіб врятує лікар єврейської лікарні, який, попри заборону нацистів, розпорядиться приймати пацієнтів незалежно від того, хворі вони чи ні.  

Цей лікар (сам будучи ортодоксальним євреєм) пізніше отримає наказ поїхати до Португалії, щоб лікувати друга місцевого диктатора. Потім — емігрує до Великої Британії, рятуючись від нацистського переслідування. А потім — стане керівником Національного центру травм хребта в лікарні Сток-Мандевіль в Ейлсбері, першому у Британії спеціалізованому відділенні з лікування травм хребта.

Будучи переконаним, що спорт є основним методом лікування хворих на параліч, він представить таке поняття, як фізіотерапія. Згодом лікар розвине свої ідеї, організувавши перші Сток-Мандевільські ігри для людей з обмеженими можливостями, в яких люди змагатимуться зі стрільби з лука. У наступні роки буде додано більше подій. Приєднаються пацієнти з інших клінік, а в 1952 році подія вже буде міжнародною.

Все це стане підґрунтям для створення міжнародних спортивних змагань серед людей з інвалідністю — Паралімпійських ігор.

Ім’я цього лікаря — Людвіг Гуттманн.

*****

Бабуся-цілителька, геній нейрохірургії, сварка з Ріббентропом та еміграція

Людвіг Гуттманн народився 3 липня 1899 року у маленькому містечку Тості, Верхня Сілезія (нині місто Тошек у Польщі) і був старшим братом для трьох маленьких сестер в ортодоксальній єврейській родині фермерів. Вже змалку він виявляв неабиякий інтерес до медицини, адже його бабуся, не маючи професійної медичної освіти, була цілителькою.

Малий Людвіг дуже любив спостерігати за тим, як бабуся вирощувала трави, робила мікстури, а люди, які приходили до неї з сильними болями, йшли здорові і щасливі. Тож не дивно, що після переїзду родини до міста Бреслау (нині Вроцлав), Людвіг вступив до медичного університету, а згодом поїхав до Фрайбурга здобувати ступінь доктора.

Після цього Гуттманн повернувся до Бреслау, де продовжив навчання та роботу під керівництвом одного з піонерів німецької нейрохірургії Отфріда Ферстера. Саме тут Гуттманн провів масштабні дослідження травм спинного мозку та набув досвіду нейрохірурга. 

За десять років Гуттманн став найкращим нейрохірургом Німеччини. У 1928 році його запросили заснувати нейрохірургічне відділення у Гамбурзі, але ця посада проіснувала лише рік, тому що Ферстер покликав Гуттманна повернутись до Бреслау в якості свого першого асистента — відмовити Людвіг не міг. Залишаючись на своїй посаді до 1933 року, Гуттманн очолив лікарню Венцель-Ганке. Щоправда, того ж року його звільнили через єврейське походження: до влади прийшов Адольф Гітлер, який заборонив євреям вести медичну практику згідно Нюрнберзьких законів. 

Лист, у якому Гуттманна сповіщають про заборону займатись лікарською практикою в Німеччині

Незважаючи на декілька пропозицій зі Сполучених штатів, Людвіг Гуттманн залишився працювати у Бреслау. Він посів посаду лікаря у Єврейській лікарні, де згодом став директором. 

Під час єврейського погрому у листопаді 1938 року, Гуттманн проявив неабияку сміливість і наказав приймати у лікарні всіх біженців без обстеження. Незважаючи на розслідування Гестапо, лікар зміг врятувати понад 60 євреїв від тяжкої долі концтаборів.

Гуттманн водив гестапівців від ліжка до ліжка, виправдовуючи стан здоров’я кожного. Він кривив обличчя та гримасував із-за спин нацистів, показуючи пацієнтам, щоб вони мали ті самі вирази, і повторював: «Подивіться на цього чоловіка; у нього напад!» 

Як і у всіх євреїв, у Гуттманна забрали паспорт і заборонили виїзд з країни, однак у грудні 1938 року Отто Фон Ріббентроп наказав йому поїхати до Лісабона: лікування потребував друг португальського диктатора Антоніу де Олівейра Салазара. Це було частиною спроб нацистів налагодити дружні відносини з Португалією. Гуттманн, знаний запальною вдачею і категоричністю у висловлюваннях, звернувся до чиновника і спитав: «Як я можу подорожувати, коли ви забрали у мене паспорт?». Наступного ж дня паспорт повернули і Гуттманн вирушив до Португалії.

Португальський диктатор Антоніу де Олівейра Салазар

На зворотному шляху лікарю дозволили на два дні заїхати до Лондона. Вже давно будучи у контакті з Радою допомоги біженцям-науковцям, Людвіг отримав грант на проживання та роботу у Британії. Разом з дружиною та двома дітьми Гуттманн наважився на еміграцію.

Згадує Єва Леффлер, донька лікаря:

«Це був 1939 рік, мені було шість років. Я пам’ятаю, що була надзвичайно наляканою і багато плакала. Навіть будучи маленькою дитиною, я відчувала страх і смуток, які переживали мої батьки. Хоча євреям дозволяли виносити деякі меблі, одяг і білизну, їм не дозволяли брати гроші, золото, срібло чи коштовності. Але напередодні прийшов чиновник, який наглядав за нами, і сказав моїй мамі: «Я завтра спізнюся на годину». Очевидно, це був натяк на те, що ми можемо запакувати те, що хочемо; але моя мати була надто налякана, щоб взяти щось заборонене, оскільки вона думала, що це може бути пастка».

250 фунтів стерлінгів від Міністерства внутрішніх справ Британії, дружина, двоє дітей та невизначеність — так Людвіг Гуттманн залишив Німеччину і поїхав у невідомість.

Дослідження параплегії, заборона лікувати і шанс, на який він чекав все життя

У березні 1939 року Людвіг Гуттманн з сім’єю виїхали до Оксфорда і  оселились у маленькому будиночку. У тисняві, обмежені в ресурсах, але найголовніше — вільні люди, вони почали будувати своє життя в еміграції. У 40 років надзвичайно важко починати кар’єру з нуля. Вдома Гуттманн був відомим нейрохірургом, світилом медицини, головою єврейської лкарні, але у Британії йому заборонили вести практику, обмеживши дослідницькою роботою. Нейрохірург працював у лазареті Редкліффа та у військовому госпіталі коледжу Святого Г’ю для пацієнтів з травмами голови. Завдяки друзям Людвіг продовжував свої медичні дослідження параплегії — спеціалізації, вивченню якої він присвятив всю кар’єру в Оксфорді. 

У 1943 році британський уряд попросив Людвіга Гуттманна — біженця, вигнанця, німецько-єврейського парія, але геніального нейрохірурга, заснувати Національний центр лікування травм хребта в лікарні медичної допомоги в Сток-Мандевілі, що в Ейлсбері. Головним призначенням центру було лікування солдатів та цивільних осіб, які постраждали під час Другої світової війни. Ця пропозиція стала для Гуттманна шансом втілити напрацьовані ідеї у життя. Він прийняв її за єдиної умови: ніхто не зможе втручатись у його методи лікування пацієнтів. 

«Тата попросили зробити це, тому що вони не могли придумати нікого, хто б це зробив. Звичайно, він кинувся на це. Йому дійсно набридло бути дослідником».

Лікарня у Сток-Мандевілі стала життєвим проєктом Гуттмана. Спочатку там було лише 24 ліжка та один пацієнт, але потреба у лікуванні була настільки великою, що кількість пацієнтів швидко зросла. Травми хребта вважались смертельним вироком, лікування таких пацієнтів обмежувалось постільним режимом. Пролежні, інфекції, втрата надії — паралізованих людей просто залишали помирати прикутими до ліжка.

Згадує один з пацієнтів Гуттманна Райнер Кушелл:

«Мені було шістнадцять років, я зламав шию під час пірнання в басейні. У ті часи в Швейцарії ніхто нічого не знав про травми спинного мозку. Мене просто відправили до великої районної лікарні, де жила моя родина, і поклали на спину; я пролежав півроку.

Моя травма означала, що я паралізований, і, здавалося, я не рухався ні в руках, ні в ногах. Мені сказали, і я повірив, що це лише питання часу, коли я помру. Навіть прислали священика, щоб навернув мене в католицтво, щоб моя душа пішла на небо».

Тривалість життя пацієнтів з травмами спинного мозку на той час становила лише два роки, але Гуттманн змінив цей сумний прогноз. Він відмовився називати травму хребта вироком, його досягнення в лікуванні параплегії зробили справжню революцію.

Однак марно уявляти Людвіга звичайним добрим лікарем. Навпаки, це була людина, сповнена власної значущості. Він заходив у палату, де лежали пацієнти, з купою людей навколо. Він підходив до кожного ліжка і голосно розповідав про стан пацієнта, тому хворі знали один про одного все до найдрібніших деталей. Пацієнти мусили вести щоденники вправ, які робили щодня. Якщо вони не дотримувались жорсткого режиму, то вибували з лікарні. 

Паппо (так Гуттманна називали вдячні пацієнти і таке прізвисько закріпилсь за ним до кінця його днів) очікував, що всі робитимуть так, як він скаже:

“Якщо ти не робитимеш того, що я кажу, ти вилітаєш. Це ліжко може зайняти той, хто буде працювати”.

Гуттманн здійснював тотальний, одержимий контроль над усіма аспектами догляду в лікарні: приходив серед ночі, щоб переконатися, що медсестри перевернули пацієнтів, перевіряв якість роботи прибиральниць, їжу, яку подають у палатах. Усе було його відповідальністю. Це був величезний контраст з консультантами в інших лікарнях.

Райнер Кушелл згадує:

“Коли ми приземлилися в Лондоні, я пам’ятаю, як мене залишили в літаку, поки всі інші пасажири висаджувалися і дивилися у вікно. І це було так дивно, тому що прямо навпроти стояв інший літак, який завантажувався; і навколо нього були люди в інвалідних візках; і вони сміялися та посміхалися на снігу.

Це було вперше, коли я бачив людей в інвалідних візках, їх було так багато і вони здавались щасливими. Я подумав: що це за місто на візках і куди я приїхав?

Кожні три години мене перевертали на ліжку. Протягом останніх вісімнадцяти місяців я просто лежав нерухомо на спині, і я був жорстким, як дерев'яна колода. Ніхто не робив цього у Швейцарії, і, звичайно, це було неймовірно боляче!

Через кілька днів у мене була перша зустріч із Гутманом. Я пам’ятаю, що він дуже цікавився мною і піклувався про мене, у цьому було щось батьківське.

Після його обстеження мене направили до фізіотерапевта. Через кілька тижнів Паппо повернувся до мене і сказав: «Райнере, я не збираюся обманювати тебе про якісь чудодійні ліки. Єдине, що я зможу для тебе зробити, це підвести так, щоб замість лежання на спині ти міг сидіти в інвалідному візку».

Фізіотерапія, Сток-Мандевільські ігри, Паралімпіада

Як лікар і піонер нейрохірургії, Гуттманн випробував безліч терапевтичних підходів, щоб привести життя пацієнтів “в рух” як метафорично, так і буквально. Він представив такі поняття, як фізіотерапія та профілактика виразки в Сток-Мандевілі, які використовуються й сьогодні.

Важливою частиною лікування було переконатися, що пацієнти зберігають надію на прогрес і повернення до попереднього життя. Пацієнти брали участь у заходах, спрямованих на активізацію – як соціально-реабілітаційних, так і медичних. У лікарні були організовані майстерні, де хворі могли займатися обробкою дерева та ремонтом годинників. Але основною формою терапії для поранених військовослужбовців, яка мала допомогти їм наростити фізичну силу і сприяти самоповазі, а також кращій інтеграції у суспільство, звісно, був спорт. 

Одного разу Паппо побачив, що його пацієнти в інвалідних візках грають у примітивний аналог поло з м’ячем і ключками. Гуттманн зрозумів, наскільки важливим є спорт для сприйняття їхньої інвалідності. Метою лікаря стало те, щоб його пацієнти залишали лікарню не «каліками», а впевненими та працездатними членами спільноти, і він бачив у фізичній активності міст для досягнення цього. Невдовзі спорт став невід’ємною частиною реабілітаційної програми «Сток-Мандевіль».

29 липня 1948 року він розвинув свої ідеї, організувавши перші Сток-Мандевільські ігри для людей з обмеженими можливостями, в яких відбулися змагання зі стрільби з лука. Змагання відбулись паралельно з церемонією відкриття Олімпійських ігор у Лондоні. Шістнадцять пацієнтів (чотирнадцять чоловіків і дві жінки) зі Сток-Мандевіля та будинку для поранених ветеранів війни Star and Garter у Річмонді в графстві Суррей (де спеціальну палату для пацієнтів з паралічем було створено спільно з Гуттманном) змагалися між собою за Щит виклику.

Учасники перших Сток-Манделівських ігор

Захід отримав схвальні відгуки, тож Гуттманн вирішив створити щорічне змагання «Великий фестиваль паралічного спорту», ​​який незабаром став Сток-Мандевільськими іграми. Регулярність ігор залучила більше учасників і більше видів спорту; у 1949 році змагалися шість команд, і був представлений «нетбол на візках» (пізніше баскетбол на візках).

На міжнародних Сток-Менделівських іграх у 1956 році Міжнародний олімпійський комітет нагородив Гуттманна кубком сера Томаса Фернлі за його заслуги в олімпійському русі.

У наступні роки конкуренція зростала і зростала вона під керівництвом Гуттманна, а в 1960 році його бачення було здійснено – паралельно з Олімпійськими іграми в Римі та під егідою МОК відбулися Міжнародні ігри в Сток-Мандевілі . Відтоді Паралімпіада вважалась частиною Олімпійських ігор і стала міжнародною спортивною подією.

У 1960 році Гуттманн познайомився з японським доктором Ютака Накамурою, коли той декілька місяців переймав досвід лікування травм хребта у Сток-Мендевілі. Йому було цікаво дізнатися про роботу Гуттмана з реабілітації з використанням спорту як методу лікування та терапії, що призвело до значно коротшого часу відновлення пацієнтів.

На цьому етапі ця концепція не дійшла до Японії, де постільний режим та іммобілізація все ще були звичайними для людей із травмами хребта. Однак зустріч відіграла важливу роль у загальній історії Паралімпійських ігор і стала ключем до проведення Паралімпійських ігор в Японії, яка була другою країною, яка провела Паралімпіаду в 1964 році.

Вихід на пенсію, заснування Міжнародного параолімпійського комітету, посвята у лицарі

У 1961 році Гуттман заснував Міжнародне медичне товариство параплегії (пізніше відоме як Міжнародне товариство спинного мозку) та був його першим президентом (1961–70). Того ж року Людвіг заснував Британську параолімпійську асоціацію.

Члени-засновники Міжнародного медичного товариства параплегії, 1961 рік

Нагороджений численними міжнародними нагородами за свою службу, у 1966 році він отримав, певно, одну з найголовніших: лікаря посвятили у лицарі Британії. Того ж року Гуттманн вийшов на пенсію з Центру травм хребта.

Спокійне пенсійне життя? Не для цього пана. Гуттманн продовжував брати активну участь в Іграх, а також у національних та міжнародних асоціаціях. 

У 1969 році, після збору коштів для покриття вартості будівельних робіт, королева Єлизавета II відкрила новий спортивний центр на території лікарні Сток-Мандевіль, пізніше після його смерті перейменований на «Спортивний центр Людвіга Гутмана для інвалідів».

Окрім участі в Іграх, він подорожував та читав лекції про травми хребта по всьому світу, продовжуючи навчати та впливати на інших своїми теоріями та методами. Протягом кінця 1960-х і 1970-х років, найбільше його займало керівництво спортивними організаціями для людей з інвалідністю. Саме Гуттманн в 1970-х роках очолював перемовини з Міжнародним олімпійським комітетом щодо використання терміну «олімпійський» в назвах різних організацій. Ці розмови привели до тісних відносин з МОК і пізніше — до заснування Міжнародного паралімпійського комітету. 

Кейз Уолтон, пацієнт доктора Гуттманна та британський спортсмен на 5 Паралімпійських іграх:

«Я думаю, сер Людвіг просто змінив світ для нас; це була повна зміна... Він прийшов, у нього було бачення... Що стосується інвалідності та спорту для інвалідів, він дійсно змінив світ».

Сер Людвіг Гуттманн помер 18 березня 1980 року від серцевої недостатності після серцевого нападу, який стався кілька місяців тому. Він не дожив до втілення свого бачення, але його робота продовжується через нинішні спортивні організації для людей з обмеженими можливостями та через Національний центр травм хребта в Сток-Мандевілі, який продовжує залишатися світовим лідером у лікуванні травм хребта.

Спадщина Людвіга Гуттманна

Ця заява про наміри була вперше оприлюднена для Міжнародних Сток-Мандевільських ігор у 1953 році; вона висіла на новому спортивному стадіоні, коли він відкрився в 1969 році; а потім у кімнаті для стрільби з лука в лікарні.

Сер Людвіг Гуттманн все життя прагнув залучити спортсменів і жінок-інвалідів до Олімпійських ігор. Паралімпійські ігри в Парижі 2024 року покажуть, наскільки світ наблизився до бачення Гуттманна, адже Олімпійські та Паралімпійські ігри організовуються одночасно. Проте ще є шлях, щоб побачити, як дві події об'єднуються в одну, де спортсмени-інваліди змагаються разом зі своїми колегами без інвалідності.

Єва Лоффлер, донька Гуттманна:

«Коли тато познайомився з мамою, то вона сказала йому, що не вестиме кошерне господарство, якщо вони одружаться. Він відповів, що це не обов’язково. Якщо правила не мали для нього сенсу, тато з легкістю порушував їх, неважливо, це були шкільні правила чи якісь релігійні обряди. 

У 1956-7 роках, коли я закінчила навчання на фізіотерапевта, то не довго працювала у Сток-Мандевілі... Це було важко, тому що батько ставив мені запитання, на які я не могла відповісти, і виправляв мене при всіх. Він був абсолютно відданий своїй роботі; а коли він цього не робив, то сидів удома, писав документи чи готував доповіді; або ж він подорожував. Він зберіг той самий німецький штамм авторитаризму. З ним важко було не погоджуватися чи сперечатися».

Бронзова статуя, яку встановили на честь відкриття Трасту Паппо Гуттманна у 2010 році

Доктор Еллісон Грем, клінічний директор Національного центру травм хребта, Сток-Мандевіль:

«Бачення сера Людвіга Гутмана щодо зміни життя людей із травмою спинного мозку досягло так багато, але його довговічна спадщина полягає в тому, що ви завжди повинні запитувати себе: «Що потрібно зробити зараз?» Це виклик, який він передав кожному зі своїх наступників».

Боб Патерсон, Міжнародна федерація спорту інвалідів-візочників та людей з ампутованими кінцівками (IWAS): 

«Після травми Гуттманн зосереджувався не на тому, що людина не може робити, а на тому, що може. Завдяки спорту Гуттманн повертав людям бажання жити повноцінним життям з гордістю та самоповагою».

У 2012 році Тім Відбі зняв художній фільм "Найкращий з людей", який драматизує новаторську роботу доктора Людвіга Гуттманна у лікарні Сток-Мандевіль. Головну роль зіграв Едді Марсан.

2021 року на головній сторінці Google було розміщено дудл на честь 122-річчя з дня народження сера Людвіга Паппо Гуттманна.

*****

Історія Гуттманна — це спосіб нагадати нам усім очевидну істину: внаслідок вторгнення російської федерації багато людей у нашому суспільстві живуть з травмами, пораненнями, ампутаціями та параплегією. Однак ці люди — не вигнанці, не каліки, не зайвий багаж і не смертельний вирок.

Це повноцінні члени нашого суспільства. І наша мета — повернути цих людей до активного життя. Так заповідав Паппо.

Зображення: NSIC, paralympicheritage.org.uk, jmberlin.de, WheelPower, Japan Sun Industries, The Wellcome Library, Eva Loeffler