Чим би займались українські коментатори, якби потрапили у XVIII століття

Цей пост приніс автору друге місце на конкурсі «Найкращий блогер України». Підписуйтесь на блог VAR VAR, щоб не пропускати елітну творчість.

XVIII століття за правом вважають епохою вибухів — не лише порохових, а й інтелектуальних. Революції в Америці та Франції, ідеї Просвітництва, віра в раціональність і науку, усвідомлення, що влада має бути обмеженою, — усе це змінювало спосіб мислення людей. А винахід парової машини Джеймсом Ваттом фактично запустив індустріалізацію світу.

Спорт у той час існував як аристократична забава або жорстка народна розвага. Та саме у XVIII столітті він почав набувати організованих форм: з’являлися клуби, товариства, правила й регулярні змагання. Спорт став частиною соціального життя — і, що важливо, частиною ставок. Тож виникла потреба доносити інформацію про поєдинки до тих, хто не був їхнім очевидцем.

Проблема лише в тому, що радіо й телекоментатори з’являться значно пізніше. Але вже тоді існували люди, чия діяльність дуже нагадувала ранню коментаторську культуру: вони оголошували учасників, описували перебіг сутичок, аналізували стратегії й формували образи бійців для публіки.

VAR VAR не лише розповість про них, а й запропонує уявити, чи змогли б сучасні відомі українські коментатори знайти собі роботу, якби потрапили у XVIII століття.

Конферансьє боксерських поєдинків

Розпочнемо з боксу, який у 1700-1800-х роках розпочав трансформацію від кулачних боїв до джентльменського спорту. В Англії поєдинки проводилися на ярмарках, у театрах та навіть просто неба – при великому скупченні народу. Перед початком поєдинку публіку зазвичай скликав і розігрівав спеціальний розпорядник або власник арени. Він оголошував імена бійців, правила та ставки, чим виконував роль своєрідного конферансьє бою.

Мінімум прикметників, максимум уваги. Кожне слово — як печатка. Ця людина легітимізувала сутичку, відділяючи бій від бійки. Але, що важливо, могла формувати у публіки образ бійця, використовуючи власний авторитет. Володимир Кобельков цілком міг би впоратись з цією роллю.

Іподромний розпорядник

Як ви вже знаєте, живого ефірного голосу для віддаленої аудиторії не було. Однак на іподромах працювали люди, які виконували частину цієї ролі. На перегонах завжди були розпорядники або глашатаї. Вони оголошували коней, повідомляли про початок забігу, оголошували результат і переможця, а ще іноді робили короткі коментарі типу «він сьогодні у відмінній формі». Це була людина між аристократією, букмекерами та натовпом.

Він знав чутки та нюанси кожної стайні. Стриманий, точний, але заряджений азартом. Коментував перегони онлайн, щоб пояснити глядачам, що відбувається. Якби Макс Подзігун опинився у XVIII столітті, то точно прижився б десь на іподромі в Епсомі.

Салунний оповідач

Поширена також назва «тавернові оповідачі» — неофіційні стихійні «коментатори», які у XVIII столітті виконували функцію сучасних спортивних аналітиків, журналістів, інфлюєнсерів і стендаперів одночасно. Ці люди переказували бої, перегони та змагання у тавернах, шинках та на ринкових майданчиках. У них не було професії чи статусу, але вони мали харизму, пам’ять та соціальний авторитет.

Уявімо: XVIII століття, лондонська таверна «П’яний вершник». Дим, ель, стіни в сажі, робітники після зміни, моряки з Доклендса, а в центрі — Андрій Сеньків, який вміє будь-яку подію перетворити на міф. Дайте йому кухоль пива, вдячних слухачів і попросіть розказати про той виїзд у Берислав.

Кав’ярневий оповідач

Лондонські та паризькі кав’ярні XVIII століття були центром читання газет. The Sporting Magazine, Morning Chronicle, Bell’s Life читали вголос, а слухачі обговорювали та сперечались з прочитаним. Такі оповідачі вирізнялись раціональним і аналітичним тоном, пояснювали подію «для розумних», запускали дискусію і формували думку, а не емоцію.

Стримана інтелектуальна людина, яка, на відміну від салунного колеги, тримала в руках газету, а не кухоль пива, мала чітку і виразну дикцію, при цьому могла бути артистичною і всім своїм єством натякала на власну вищість та перевагу над іншими. Якщо ви зараз не подумали про Михайла Співаковського, то далі можете не читати.

Джазгир

На Близькому сході та Кавказі була популярною традиція поєдинків честі та народних змагань, де обов’язково був присутній той, хто оголошує про початок бою і славить переможця після. В Османській імперії, зокрема, дуже популярною була боротьба яґли ґюреш – боротьба борців, змащених оливою.

Починаючи ще з середньовіччя і впродовж XVIII століття в османських змаганнях існувала фігура під назвою «джазгир» – церемоніймейстер та поет бою. Перед виходом борців на майданчик джазгир голосно виголошував їхні імена та титули, звертаючись до публіки в піднесеній манері. Джазгир часто вживав імпровізовані римовані фрази для кожного бійця, закликав Аллаха благословити чесний бій і заводив публіку на гарячий лад.

І хоча в історичних джерелах не знайдено доказів, що джазгир неодмінно мав противний голос, однак територіальна приналежність Ігоря Бойка зіграла вирішальну роль у тому, щоб відрядити його славити бійців, змащених олією.

Йобідаші

Продовжуємо мандрівку країнами Азії. В Японії, відомій шаною до обрядів і традицій, органічною частиною змагань був ритуальний коментар. Під час поєдинків сумо, яке в період Едо 1603–1868 років вже мало форму регулярних турнірів, існувала посада йобідаші – глашатая-оголошувача. Перед кожним поєдинком йобідаші виходив на арену (дохьо) з розкритим віялом і співучим голосом виголошував імена двох борців, викликаючи їх на двобій. Ця протяжна оголошувальна пісня інформувала аудиторію про те, хто б’ється. А ще надавала дійству урочистого колориту.

Співучий голос, канонічна подача. Йобідаші — це людина, яка зберігає безперервність традиції, яка важливіша за будь-який результат. Сергій Лук’яненко провів багато часу, спостерігаючи за поєдинками майже оголених чоловіків, тому в епоху Едо його прийняли б, як рідного.

Гріот

Перенесімось до Африки. Яскравим прикладом змагань там був лаамб — народний різновид боротьби, надзвичайно популярний серед різних народів Сенегалу. Ця боротьба, що мала коріння, як військове тренування воїнів, проводилася на святах і ярмарках ще в доколоніальні часи. Французькі мандрівники відзначали, що приблизно в 1785–1788 роках в областях Кадьйор і Сіне бачили масові турніри боротьби лаамб, на яких були присутні навіть місцеві володарі.

Традиційно у народів вольоф і серер існували спеціальні похвальні гімни – бакку, які співали або декламували перед боєм. У XVIII столітті такі бакку зазвичай виконував професійний гріот, супроводжуючи вихід борця на арену. Гріот, за походженням часто особа низького соціального статусу, був на службі у знатного покровителя (часом самого борця або місцевого князя), і його завданням було «оспівувати королів, борців та знатних людей».

Співати або декламувати хвалебні пісні про бійців і формувати їх славу можна довірити багатьом сучасним майстрам мікрофону, але Віктор Вацко — найвидатніший оспівувач королів.

Чантвелл/Шантвелл/Баєрнелл

Рухаємось до Карибського регіону, де серед африканців-рабів і вільновідпущенників, виникли бойові змагання, поєднані з музикою й піснею. Одним із них стала калінда — танцювальний двобій на палицях, поширений на Тринідаді, Гренаді, Гаїті та інших островах. Вона сформувалася приблизно у 1720-х роках, разом із завезенням рабів із Центральної Африки.

У калінді роль коментатора виконували музика й пісня. Поруч з колом стояв барабанщик і соліст — шантвелл. Фактично, це був живий коментатор бою, що в реальному часі звеличував хоробрих, підбадьорював бійців і глузував із тих, хто вагався чи зазнав поразки.

Віталій Волочай — визнаний майстер глузувань, який має за плечима багаторічну кар’єру кіберспортивного коментатора, а також автор телеграм-каналу, де бани розлітаються, як цукерки. Хвалити, глузувати, підбурювати — це його хліб.

А ще бонус: можна називати імена бійців на свій розсуд, нікому не спаде на думку перевіряти, як там насправді читається прізвище африканського раба.

Замість висновку

Роль розповідачів боїв XVIII століття не була мінімально-службовою. Вони істотно впливали на громадську думку та культуру. Глядацьке сприйняття формувалось під впливом тогочасних коментаторів, а вправний глашатай міг зробити перегляд бою видовищнішим та більш емоційним.

Сучасний хороший коментатор відрізняється вмінням вчасно бути тим, ким вимагає момент: пояснити, запалити, зафіксувати або замовкнути.

Тож питання до вас наостанок: ким був би ваш улюблений коментатор, якби народився у XVIII столітті?