Помер Боббі Чарльтон – найкращий футболіст в історії Англії

21 жовтня помер легендарний гравець «Манчестер Юнайтед» та збірної Англії – сер Боббі Чарльтон.

Ми підіймаємо цей пост за часом, щоб показати масштаб особистості Чарльтона – у нашому топі найкращих гравців в історії Англії він обійшов усіх легенд та культових гравців.

І це не викликало – і не могло викликати – жодних запитань.

***

Англія подарувала світовому футболу понад сто років детально задокументованих досягнень, які дозволяють навіть зараз порівнювати героїв минулого та сучасності. Але єдина перемога збірної на чемпіонатах світу – у далекому вже 1966 році накладає свій відбиток на загальний рейтинг футболістів. Втім, англійський футбол створив стільки легенд та історій, що тут можна було б спокійно розширювати список і до топ-100.

50. Джордан Гендерсон (2010 – …)

Один з небагатьох футболістів діючого складу англійської збірної, які потрапили в цей список. Гендерсон хоч і був важливою частиною фіналу Євро-2020 та півфіналу ЧС-2018, все ж має набагато більший вплив на історію англійського клубного футболу. Він перший капітан «Ліверпуля», який зміг привести команду до омріяної перемоги в АПЛ – а загалом у нього в активі майже всі можливі трофеї. Хто б міг подумати, що все це станеться саме з Гендерсоном, якого у свій час ще в «Сандерленді» публічно забракував Алекс Фергюсон, розкритикувавши манеру бігу 21-річного гравця.

49. Тедді Шерінгем (1993 – 2002)

Один із досить недооцінених форвардів 90-х в Англії – він був зіркою «Тоттенгему», який в 90-ті все ж не котувався як топ-клуб (жаль, що про це ніхто не сказав Сергію Реброву). Тедді так і не здобув жодного трофею за «шпор», але все одно потрапив в Зал слави і одного лондонського клубу (124 голи у 277 матчах), і іншого («Міллволла» з 220 матчами і 94 голами). У збірній Англії він був частиною команди, яка дійшла до півфіналу домашнього Євро-1996. В пантеоні ж англійських гравців Шерінгем завдяки своїм виступам за «МЮ» і той самий гол у фіналі ЛЧ-1999 у ворота «Баварії».

48. Рон Флаверс (1955 – 1966)

Легенда золотого «Вулвергемптона» 1950-х – разом з Флаверсом на позиції крайнього півзахисника клуб виграв три титули чемпіона Англії. З часом Флаверс перекваліфікувався на центрального захисника і був настільки успішним в цій ролі, що став партнером Боббі Мура на ЧС-1962 у складі «Трьох Левів». Рон був найстаршим гравцем у англійській збірній 1966 року, але так і не з’явився тоді жодного разу на полі. Хоча був близьким – за день до фіналу захворів Джек Чарльтон і саме Флаверс мав його замінити. Не вийшло.

47. Пітер Бердслі (1986 – 1996)

У Бердслі була шалена кар’єра, якщо поглянути навіть на список його клубів – він єдиний гравець, який грав за дві головні команди Манчестера та за дві головні команди Ліверпуля. В Мерсисайдському дербі Пітер забивав переможні голи як і за «Ліверпуль», так і за «Евертон». У збірній Англії Бердслі був ідеальним партнером для бомбардирського таланту Гарі Лінекера – мініатюрна «десятка» з класним пасом та потужним ударом. Пітер був корисним членом команди і Боббі Робсона у 1986-1990 роках, і вже наприкінці встиг допомогти і на домашньому Євро-1996.

46. Вів Андерсон (1978 – 1988)

Вів Андерсон часто незаслужено у підбірках стає всього-навсього «першим чорношкірим гравцем в історії збірної Англії». Хоча у нього була класна кар’єра, в якій він досяг успіху на полі насамперед. Вів був основним і навіть ключовим гравцем легендарного «Ноттінгем Форест» Браяна Клафа. Це крайній захисник, який значно випередив час – і його яскрава атакуюча гра більше схожа на сьогоднішню АПЛ, ніж на ще сувору Англію 1970-1980-х.

45. Джек Чарльтон (1965 – 1970)

Джекі Чарльтон був типовим англійським захисником – одразу з усім набором лідерських якостей, які не давали йому здаватися ні в матчах за «Лідс», ні в матчах за англійську збірну. Йому знадобилося декілька сезонів, щоб знайти себе на полі – тренери «Лідса» використовували його і центральним нападником, і центральним півзахисником. Втім, в обороні він став справді незамінним. В збірну Англії Джек потрапив лише за місяць до свого тридцятиріччя, але швидко став своїм для команди Ремзі – вони з Боббі Муром класно доповнювали одне одного і врешті-решт стали тим фундаментом, на якому і була побудована перемога англійської команди на ЧС-1966.

44. Іан Каллаген (1966 – 1977)

Неймовірна кар’єра за «Ліверпуль» – Каллаген зіграв за «червоних» 857 матчів. Рекорд клубу, який навряд колись хтось поб’є серед сучасних футболістів «червоних». І в командах спочатку Білла Шенклі, а потім і Боба Пейслі в його уміннях та професіоналізмі на фланзі атаки жодного дня не сумнівалися. А ось зі збірною Англії вийшло інакше – у команді Альфа Ремзі він зіграв всього двічі (одного разу на ЧС-1966 проти Франції, що дозволяє йому вважатися чемпіоном). А ось третій і четвертий раз за збірну сталися аж 11 років по тому у 1977 році. Це найбільша перерва в історії англійського футболу.

43. Метт Ле Тісьє (1994 – 1997)

Всього три роки за «Трьох Левів» не привід не згадати про кар’єру Метта Ле Тісьє. Унікальний приклад легендарного гравця (він навіть введений у Зал слави англійського футболу), який всю свою кар’єру відіграв всі матчі за один – і далеко не топовий – «Саутгемптон». І це було не в далекі 1950-1960-ті, а вже в сучасний час футболу з постійними трансферами. Він став першим півзахисником, який досяг відмітки в 100 голів в АПЛ і встиг зіграти за рідний клуб у трьох десятиліттях.

42. Стен Мортенсен (1947 – 1953)

Мортенсен – один з найкращих центрфорвардів Англії всіх часів. В 1947-му він дебютував за збірну проти Португалії і одразу ж поклав у ворота суперника чотири голи. Загалом Мортенсен забив 23 голи у 25 матчах за збірну, відзначався і на ЧС-1950. Символічно, що його останньою грою за Англію став матч проти великої Угорщини у 1953-му, де англійці програли 2:6 і остаточно перестали самі себе вважати найкращою футбольною нацією у світі. Вся основна кар’єра Мортенсена була сконцентрована на клубному футболі і на «Блекпулі». За дев’ять з половиною сезонів він наколотив 197 голів і привів команду до перемоги у Кубку Англії у 1953-му.

41. Стів Блумер (1895 – 1907)

Блумер був універсальним спортсменом – як і майже всі його партнери на перетині XIX та XX століття. Окрім футболу, наприклад, він також захоплювався бейсболом, тричі вигравши чемпіонат Великої Британії. Але футбол був основою, де Блумер досяг найбільших висот. Він забив 28 голів у 23 матчах за збірну Англії, а також аж 317 голів у першому дивізіоні, що робить його другим найкращим бомбардиром в історії чемпіонату.

40. Джонні Гейнс (1954 – 1962)

Зал слави англійського футболу характеризує Гейнса як «одного з найбільших зірок 1950-х та 1960-х років». Джонні грав інсайда та був майстром шикарної діагональної передачі на пів поля. Всю свою кар’єру провів у «Фулгемі» і став першим англійським гравцем, який почав отримувати зарплату понад 100 фунтів на тиждень. 22 рази виводив збірну Англії на полі у якості капітана команди – зокрема і в знаменитій поразці 3:9 шотландцям у 1960 році. Але у тому році, як не парадоксально, його визнали Спортсменом року в Англії.

39. Девід Сімен (1988 – 2002)

Точно найколоритніший голкіпер в історії збірної Англії. Девід виступав за «Трьох Левів» на Євро-96, ЧС-98 та ЧС-2002 – і якщо на першому він запам’ятався сейвами в серії пенальті проти Іспанії, то 2002-й назавжди залишиться в його серці тим самим ударом Роналдінью зі штрафного майже з 40 метрів. Сімен провів понад 1000 матчів у своїй кар’єрі (з них понад 500 – за «Арсенал») і пішов красиво, завоювавши у свої останній грі Кубок Англії.

38. Данкан Едвардс (1955 –1957)

Найбільше «а що, якби» в історії англійського футболу. Данкана Едвардса згадували як найуніверсальнішого та найталановитішого гравця свого покоління і він майже напевне виступав би за збірну Англії аж до домашнього турніру 1966 року. Але доля улюбленого гравця «Малюків Басбі» «Манчестер Юнайтед» стала трагічною – Данкан став однією з восьми жертв Мюнхенської авіакатастрофи 1958 року. Боббі Чарльтон: «Якщо б мене попросили назвати команду футболістів, з якими я грав, його б ім’я було першим назавжди».

37. Роджер Хант (1962 – 1969)

Хант – єдиний англійський гравець, який виходив у старті кожного матчу чемпіонату світу 1966 року. Він ідеально підходив у тактичні схеми Альфа Ремзі, який вимагав від своїх форвардів повної самовіддачі у захисті. Загалом Роджер провів 34 матчі за збірну Англії з 1962 по 1969 роки, забивши 18 голів. Англія програла лише 2 зустрічі, в яких брав участь Хант. У «Ліверпулі» він же вірою та правдою грав 11 сезонів і допоміг Шенклі перетворити «червоних» з команди другого дивізіону на одну з найсильніших команд Англії.

36. Алан Болл (1965 – 1975)

Наймолодший гравець збірної Англії на переможному чемпіонаті світу (так, цей турнір буде часто згадуватися у цьому тексті) і одночасно один з найкращих гравців фіналу після Герста. Саме він зробив подачу на Джеффрі в тому самому фантомному голі, який все ж зарахували завдяки Тофіку Бахрамову. «Ти ніколи не зіграєш матч кращий за цей», - кричав йому у вухо Альф Ремзі після фінального свистка. У свій час став автором рекордного трансферу з «Евертона» після чемпіонства в «Арсенал» за 220 тисяч фунтів.

35. Гарі Невілл (1995 – 2007)

Хоча для молодих англійських вболівальників Невілл вже більше знайомий через його роботу на телебаченні (і зовсім трохи – через жахіття у «Валенсії»), не можна пропускати його кар’єру як гравця. Він не був сучасним типом крайнього захисника, а все ж більше схильним до захисної роботи – але просто на працелюбності 20 років за такий клуб як «Манчестер Юнайтед» не відіграти. Зібрав купу трофеїв та був важливим гравцем збірної Англії на п’ятьох великих турнірах.

34. Джиммі Армфілд (1959 – 1966)

Армфілда в Англії вважають першим крайнім захисником, який почав активно підключатися в атаку. Коли він вперше ризикнув побігти вперед в матчі «Блекпула», то отримав серйозного прочухана від тренера Джо Сміта: «Слухай, якби я хотів, щоб ти був правим півзахисником, в тебе б на спині був номер 7, а не номер 2, перестань це робити». Але Армфілд своїми успіхами на полі переконав тренера у своїй ефективності. Як і тренерів збірної – саме Джиммі був капітаном Англії на ЧС-1962. Через чотири роки йому не вдалося вийти на поле через травму, але він був фактично першим помічником Ремзі та тримав атмосферу у роздягальні майбутніх чемпіонів світу.

33. Браян Робсон (1980 – 1991)

Робсон був ключовим елементом трансформації «Манчестер Юнайтед» Алекса Фергюсона на перетині 1980-х та 1990-х – без цього універсального гравця навряд шотландському тренеру б вдалося втриматися в кріслі манчестерського клубу. Його тезка Боббі Робсон вважав Браяна найкращим гравцем Англії того покоління – і загалом Робсон виводив збірну з капітанською пов’язкою в 65 матчах з 90 зіграних. Мабуть, чого не вистачило в кар’єрі невтомного опорного півзахисника – це відсутність травм хоча б на одному з трьох зіграних чемпіонатах світу з 1982 до 1990 років.

32. Сол Кемпбелл (1996 – 2007)

Перехід Сола Кемпбелла з «Тоттенгема» в «Арсенал» став одним з найгарячіших в історії англійського футболу. Гігантський центральний захисник був лідером «шпор» 90-х, але перейшов до їхнього головного ворогу і став одним з авторів легендарної непереможної команди Венгера у 2003 році.

В 2012 році Сол став дуже впізнаваним персонажем серед українських вболівальників, коли радив фанатам не їхати в Україну через прояви расизму. «Залишайтесь вдома, інакше можете повернутися вже у домовині». Саме тому в Донецьку на Євро англійці разом з українцями пройшлися містом з «домовиною» для Кемпбелла – потім цю інсталяцію продали на аукціони на допомогу 8-річного хлопця, хворого на лейкоз.

31. Глен Годдл (1979 – 1988)

Справжній плеймейкер та найкращий гравець в історії «Тоттенгема» (поки що). Був майстром дальніх ударів (свій перший гол він забив так у ворота Пітера Шилтона в «холодний дощовий вечір» у Стоку) та дриблінгу (останній м’яч на «Уайт Харт Лейн» він виконав після того, як пробіг зі своєї половини поля у матчі з «Оксфордом»). Глен разом зі «шпорами» виграв Кубок УЄФА та Кубок Англії. Годдл 53 рази грав за збірну Англії, забив у своєму дебюті проти Болгарії в 1979 році. Він грав на чемпіонатах світу 1982 і 1986 років.

30. Нет Лофтгаус (1950 – 1958)

Його прозвали «Віденським левом» за переможний гол проти Австрії у 1952-му, коли він знав, що отримає травму, але все одно пішов у стик та проштовхнув м’яч мимо голкіпера. Він був суперзіркою 1940-х та провів все життя в одному клубі – «Болтоні». У нього в титулах всього один Кубок Англії вже на завершенні кар’єри у 1958-му – але у фіналі саме він відзначився дублем, як і в золоті часи.

29. Джон Барнс (1983 – 1995)

Номер 47 нашого рейтингу Пітер Бердслі назвав саме Барнса «найкращим гравцем, з яким коли-небудь грав у своєму житті». Джон був золотим стандартом команди Кенні Далгліша в «Ліверпулі» і, можливо, головною англійською зіркою у внутрішньому чемпіонаті наприкінці 1980-х. Зі збірною його зв’язує фантастичний спогад першого голу – після швидкісного прориву на «Маракані» проти Бразилії 1984-го.

28. Стюарт Пірс (1987 – 1999)

«Псіхо» п’ять років на початку своєї кар’єри працював електриком та виступав більше задля задоволення у нижчих англійських лігах. Але непоступливого та жорсткого захисника з чудовим ударом лівою (він забив аж 87 голів за кар’єру) помітили і він виріс до гравця рівня національної збірної та легенди «Ноттінгем Форест». У нього було одразу два важливих удари в серіях пенальті – на ЧС-90 він переграти німецького голкіпера у півфіналі не зміг. Коли він через шість років викликався бити пенальті проти Іспанії на Євро, тренер Венейблс навіть перепитав його: «Ти, б###ь, добре подумав?». Пірс вклав в той удар все своє життя.

27. Ноббі Стайлз (1965 – 1970)

Про таких гравців рідко кажуть щось хороше, якщо це буде стосуватися краси гри. Бо Ноббі Стайлз, можливо, один з найкращих руйнівників та опікунів в історії футболу. Коли він у грі проти Франції на ЧС-1966 вирубив Жака Сімона невдалим підкатом, Футбольна Асоціація хотіла заборонити Стайлзу грати далі – Альф Ремзі поставив на кін свою кар’єру в збірній і захистив свого півзахисника. Ноббі був тінню, яка оберігала Чарльтона і давала можливість іншим творити. Сам Стайлз насолоджувався трофеями за «МЮ» та «Трьох Левів», які (без жартів) надкушував своїми вставними зубами.

26. Пол Скоулз (1997 – 2004)

Диспетчер та серце «Манчестер Юнайтед» Алекса Фергюсона. «У «Юнайтед» завжди було багато дивовижних гравців, але коли б ми не зустрічалися з ними, ми завжди, завжди, завжди боялися того, що може зробити Скоулз», – такі слова Тьєррі Анрі характеризують Пола на клубному рівні краще, ніж будь-які інші історії. Хоча, трофеї також: він 11-разовий чемпіон Англії та дворазовий переможець ЛЧ.

Скоулз завжди котувався поруч зі Стівеном Джеррардом та Френком Лемпардом, але ось кар’єра в збірній Англії у нього вийшла занадто короткою. Він завершив кар’єру в «Трьох Левах» всього в 30 років, хоча за «МЮ» грав з перервами ще майже 10 сезонів.

25. Ешлі Коул (2001 – 2014)

Коул невтомно захищав лівий край одразу двох топових лондонських клубів – «Арсенала» та «Челсі». Якщо брати начистоту, то Ешлі – найкращий лівий захисник епохи АПЛ. Був членом «золотого покоління» англійської збірної 2000-х, з якою «Три Леви» нічого так і не виграли – але саме Коул в цьому винен, можливо, найменше всього. Відігрався на клубній кар’єрі, де був і одним з авторів непереможного «Арсеналу» 2003, і перемоги в ЛЧ-2012 зі забитим голом в серії пенальті.

24. Біллі Райт (1946 – 1959)

Перший гравець, який досяг відмітки у 100 матчів за збірну Англії. Хоча на старті кар’єри від нього відмовлялися клуби, бо він був занадто малим за стандартами для центральних півзахисників у післявоєнній країні – ледве досягав відмітки в 173 см. Але це не завадило йому стати капітаном «Вулвз» 1950-х з трьома перемогами в чемпіонаті та однією з ключових фігур «Трьох Левів». «Я рано вирішив, що капітанська пов’язка – це мистецтво лідерства, а не диктатура. Повагу для капітана здобути найважче й найлегше втратити».

23. Джон Террі (2003 – 2012)

Легенда нової епохи «Челсі» – у 2000-х він поєднував принципи традиційного лідерства у роздягальні, яке виховувалося у англійському футболі десятиліттями, з неймовірною тонкою та розумною грою на позиції центрального захисника. Що й зробило його ключовою персоною у побудуваннях від Жозе Моурінью. Якби не скандали наприкінці кар’єри, то, можливо, Террі був би й вище – але так його кар’єра саме в збірній Англії залишилася трохи недоказаною.

22. Гаррі Кейн (2015 – …)

Форвард, у якого ще досі немає жодного трофею в кар’єрі («Тоттенгем», як ми бачимо, ніколи не був командою для титулів), але це не заважає йому бути ключовим англійським гравцем сьогоднішнього покоління. Серед всіх гравців, які виходили в півфінал ЧС-2018 та фінал Євро-2020 саме Гаррі позиціонується більше, ніж просто гравець системи. Кейн вже входить в топ-3 найкращих бомбардирів в історії АПЛ і, насправді, завадити йому стати першим зможуть або травми, або блікла гра «Тоттенгема». Сам Кейн із року в рік демонструє стабільний і – головне – результативний футбол.

21. Ріо Фердінанд (1997 – 2011)

Це вже трохи призабулося, але колись саме Фердінанд став найдорожчим центральним захисником в історії, коли переходив із «Лідса» в «Манчестер Юнайтед». Навряд Алекс Фергюсон хоч колись пожалкував, що зробив цей трансфер – саме Фердінанд став опорою для «МЮ» 2000-х поруч зі своїми іменитими партнерами. Але однаково вирізнявся поміж них. Пол Скоулз: «Ріо був найкращим центральним захисником у світі. З ним грати було великим задоволенням».

20. Тоні Адамс (1987 – 2000)

Тоні Адамс залишається єдиним гравцем, який був би капітаном-чемпіоном Англії у трьох різних десятиліттях – починаючи 1989 роком і завершуючи 2002-м. Не дивно, коли він ще у 21 рік отримав характеристику Джорджа Грема: «Мій сержант-майор на полі». Алкоголізм та навіть два місяці у в’язниці не завадили Тоні бути важливою частиною англійського футболу усі 1990-ті.

«Я не міг дочекатися, коли він піде на пенсію», – у 2002 році Алекс Фергюсон все ж здійснив свою мрію.

19. Террі Бутчер (1980 – 1990)

Це фото, зроблене в матчі проти Швеції, говорить про Бутчера більше, ніж багато красивих слів. Завдяки йому Англія отримала одне очко і вийшла на ЧС-1990.

Ще один приклад «true» центрального захисника тих часів, який готовий був віддати все заради «Іспвіча» та збірної Англії. Свій найважливіший гол Террі забив у півфіналі Кубка УЄФА проти «Кельна» – а найважливіший гол у його ворота провів Дієго Марадона на ЧС-1986.

18. Пол Гаскойн (1988 – 1998)

Найголовніший талант англійського футболу 1980-1990-х років – і тим сумніше, що він не зміг розкритися на повну. Гаскойн вмів робити на полі абсолютно все – був справжньою зіркою чемпіонату світу 1990 року і майже витягнув свою команду у фінал до Аргентини, щоб помститися за 1986-й. Але подальші 1990-ті – це не лише його блискуча гра за «Тоттенгем», «Лаціо» та «Рейнджерс», а й постійні гуляння та порушення режиму. Пол був головним автором виходу на ЧС-1998, але на сам турнір не поїхав, бо порушив слово, дане тренеру Террі Венейблсу та організував ще одну вечірку. У стилі Газзи.

17. Діксі Дін (1927 – 1932)

Навіть розуміючи, що футбол у 1920-ті був дещо інакшим, бомбардирські подвиги Діна вражають. У сезоні 1927/28 21-річний Діксі у 39 матчах за «Евертон» забив 60 голів і встановив рекорд, який навряд можливо побити у сучасному чемпіонаті Англії. За свою кар’єру Дін забив 473 голи в 502 матчах, зокрема 18 голів в 16 зустрічах за збірну Англії. Білл Шенклі говорив, що Діксі «входить до компанії надзвичайно великих – таких як Бетховен, Шекспір та Рембрандт».

16. Том Фінні (1946 – 1958)

Ще один гравець, який всю свою кар’єру грав лише за одну команду – і це зовсім непопсовий зараз «Престон». Фінні був універсальним нападником, який міг зіграти як і в центрі, так і на кожному зі флангів, що й продемонстрував у 74 матчах за збірну Англії.

Том зіграв на трьох чемпіонатах світу – 1950, 1954 та 1958 – та деякий час був головним бомбардиром в історії збірної з 30 голами. Жодного разу не отримував жовтих карток, не вилучався з поля і «навіть не розмовляв» з арбітрами під час гри. Після завершення кар’єри він присвятив своє життя допомозі людям Престона, працюючи в місцевих благодійних організаціях і лікарнях – і за це отримав титул сера.

15. Алан Ширер (1992 – 2000)

Потужний центрфорвард, який забив 260 голів і досі на першому місці у списку бомбардирів АПЛ за всю історію ліги. Він завжди мріяв грати за «Ньюкасл», втім свій єдиний чемпіонський титул Алан оформив (як головний форвард та лідер команди) у «Блекберні» у 1995-му. І вже тільки потім він став найдорожчим нападником світу, коли переходив на «Сент Джеймс Парк». У збірній Англії Ширер отримав Золоту бутсу на Євро-96 та завершив з міжнародним футболом у 2000-му з 30 голами за «Трьох Левів».

14. Майкл Оуен (1998 – 2008)

Останній чинний англійський володар «Золотого м’яча» – допоки у Майкла Оуена була його легендарна швидкість, то він творив дива на футбольному полі і за «Ліверпуль», і за збірну Англії. Його забіг в матчі з Аргентиною у 1998-му – досі у всіх хайлайтах до чемпіонату світу. Коли в 2004-му він переходив до «Реалу», то мріяв про Лігу чемпіонів – і побачив по телевізору, як його рідна команда оформлювала «Стамбульське диво». Повернутися в Ліверпуль не дозволив Бенітес, а період в «МЮ» вже не зрозуміли вболівальники «червоних» – втім, він був корисним членом команди Фергюсона і хоча б титул АПЛ на відміну від друга Джеррарда завоювати зміг.

13. Френк Лемпард (1999 – 2014)

Найкращий бомбардир в історії «Челсі». Найрезультативніший півзахисник в історії АПЛ. Коли Лемпарда в 2006-му запитали, яка його основна фішка на полі, він відповів: «Підхоплювати м’яч в центрі та забивати голи». І Лемпард став одним з найкращих гравців в історії британського футболу тим, що робив це з завидною регулярністю понад 15 років. У збірній у нього постійно була заочна та очна суперечка за місце в центрі поля зі Стівеном Джеррардом, яку, начистоту, не міг вирішити жоден тренер «Трьох Левів».

12. Стівен Джеррард (2000 – 2014)

«Ліверпуль» 2005 року і близько не дотягує до інших топових команд АПЛ 21 століття, але та виграна ЛЧ досі залишається головним прикладом перемоги сили духу – насамперед від самого Джеррарда. Чи фінал Кубка Англії 2006 року з голом Стівена з 35 метрів на останніх хвилинах. У Джеррарда було багато чудових хайлайтів, були й болючі падіння – як у прямому (проти «Челсі»), так і в переносному сенсі (на ЧС-2014 у Бразилії). Але легендарність була в його кар’єрі від і до. Від, до речі, дебюту за «Трьох Левів» саме проти України.

11. Гарі Лінекер (1984 – 1992)

Гарі Лінекер виріс у чудового експерта, але він був і чудовим форвардом, який вів за собою Англію 1980-х. Жоден інший англійський нападник не забивав стільки голів на чемпіонатах світу – 10 м’ячів у 12 зіграних матчах. Загалом Лінекер забив 48 голів за збірну Англії в 80 матчах. Боббі Робсон підсумував його талант: «Гарі був просто найкращим гравцем, якого я коли-небудь бачив». В Англії в його активі всього один Кубок, але не варто й забувати про досить успішний вояж до Барселони за Кубком Іспанії та Кубком володарів Кубків.

10. Пітер Шилтон (1970 – 1990)

Двадцять років Пітер Шилтон був номер один «Трьох Левів», але так співпало, що лише під кінець своєї кар’єри він зміг дочекатися команди, яка була б претендентом на високі місця. Але в клубному футболі йому пощастило більше – з його трансфером в «Нотінгем Форест» виграв і він, і команда, підсумувавши цей період двома Кубками чемпіонів. Спокійний, надійний, з хорошою реакцією – Пітер міг з гарантією зіграти у будь-якому топ-клубі. Найбільший хайлайт на чемпіонатах світу – це та сама «Рука Бога» від Дієго Марадони, яку аргентинець застосував у верховій боротьбі проти Шилтона. І 125 матчів за збірну, що залишається досі рекордом англійської команди.

9. Вейн Руні (2003 – 2018)

Ніхто не знає, якою б була кар’єра Вейна Руні, якби він не травмувався на Євро-2004, коли 19-річний юнак був однозначним лідером тієї команди. Але Руні під керівництвом Алекса Фергюсона зміг стати всестороннім форвардом та легендою АПЛ, який навряд жалкував про щось. А ось згадати було що – і перемога в ЛЧ, і гол через себе у ворота «Сіті», і повернення у рідний «Евертон». На великих турнірах збірних він вже не сяяв, як на Євро-2004, але за 120 (!) матчів забив 53 голи.

8. Джеффрі Герст (1966 – 1972)

Не можна сказати, що у Герста була якась кіношна кар’єра, де все було б за нотами з академії і до старості. Особливо зірок з неба не хапав, за збірну він дебютував лише в 24 роки у 1966-му – і так, саме в тому році він став національною іконою для всієї Великої Британії. Хоча починав чемпіонат світу він на лаві запасних і довелося чекати шансу від долі. Такою стала травма Джиммі Грівза, який хоч і відновився до фіналу, але Альф Ремзі вирішив зберігти переможний склад. Не прогадав – Герст поки що єдиний гравець в історії футболу, який оформив хет-трик у фіналі ЧС. Разом з тим самим «фантомним» голом, який досі не примирив футбольні Англії та Німеччини.

7. Девід Бекхем (1996 – 2009)

У Бекхема мабуть більше негативних спогадів про збірну, ніж позитивних. Вилучення в матчі з Аргентиною на ЧС-1998 коштувало йому величезного тиску від вболівальників та преси, який вдалося перемогти лише завдяки фантастичній грі «МЮ» наприкінці 90-х. Промах в серії пенальті з Португалією на Євро-2004 – ще один яскравий хайлайт. Але Бекхему згадують і великий здобуток – його легендарний гол зі штрафного удару грекам на 90-й хвилині, коли від того удару залежала путівка збірної на чемпіонат світу. За 115 матчів за збірну Девід не зміг виграти якогось титулу, але поруч з його клубною кар’єрою це робить його одним з найкращих гравців в історії Англії.

6. Джиммі Грівз (1959 – 1968)

Невідомо, чи виграла б Англія у фіналі ЧС-1966, якби на поле все ж вийшов Джиммі Грівз, а не Джеффрі Герст. Але навряд гра «Трьох Левів» у тому матчі стала б гіршою, бо саме Грівз був одним з найкращих форвардів 1960-х. Ще у молодіжній команді «Челсі» він якось за один сезон забив 114 голів, а 100 голів на дорослому рівні йому підкорилися до 20 років. Путівка в Італію в «Мілан» для нього була не досить вдалою, але на внутрішній арені він був великим нападником. Грівз вперше зіграв за Англію в 1959 році і забив 44 голи в 57 іграх. Шість хет-триків, які на його рахунку, досі є рекордом Англії.

5. Стенлі Метьюз (1934 – 1957)

Перший в історії володар «Золотого м’яча» отримав цей приз за свою видатну кар’єру в збірній Англії та «Блекпулі». Сам Пеле пізніше казав, що Метьюз – це «людина, яка навчила всіх нас, як потрібно грати у футбол». Включно з вражаючим довголіттям. Свою першу медаль Кубка Англії Стенлі завоював у 38 років. Кажуть, що єдиний раз, коли він вживав алкоголь, було шампанське прямо з Кубка Англії. Він грав за «Блекпул» до 46 років, після чого його офіційним трансфером викупив «Сток Сіті» за 3500 фунтів. І Стенлі продовжував змагатися у найвищому дивізіоні чемпіонату Англії навіть у 50 років.

4. Кевін Кіган (1972 – 1982)

«Могутнє мишеня» англійського футболу – єдиний гравець «Трьох Левів», який двічі вигравав «Золотий м’яч». Виграв абсолютно всі можливі титули за «Ліверпуль» Боба Пейслі, але не зупинився на досягнутому і став суперзіркою і в Німеччині. Саме в «Гамбурзі» Кевін отримав два своїх титули найкращому гравцю Європи. Мініатюрний форвард, який вмів на полі абсолютно все. Загалом Кіган провів 63 матчі за Англію, забив 21 гол і 31 раз був капітаном команди у десятиліття, яке було маловтішним для національної команди. Але рівень самого Кігана, якого в останньому матчі в кар’єрі з центру поля забрав вертоліт, не піддається сумнівам.

3. Гордон Бенкс (1963 – 1972)

Найкращий воротар в історії англійського футболу був частиною команди, яка перемагала на чемпіонаті світу 1966 року. Хоча свій найпам’ятніший момент йому вдалося відтворити чотири роки по тому, коли в матчі проти Бразилії після удару Пеле він якимось дивом зміг відбити м’яч. Пізніше Пеле сказав, що «це був найкращий сейв, який я коли-небудь бачив», і його досі називають «сейвом століття». Бенкс пообіцяв собі грати у великому футболі до моменту, коли він завоює зі «Стоком» якийсь трофей – і Гордон дійсно пішов на футбольну пенсію лише після перемоги в Кубку Ліги 1972 року.

2. Боббі Мур (1962 – 1973)

Капітан збірної-переможця чемпіонату світу 1966 року, один з найкращих захисників в історії футболу – як мінімум за свідченнями Франца Беккенбауера та Пеле. Альф Ремзі зробив його капітаном у 22 роки і він виводив «Трьох Левів» з капітанською пов’язкою 90 матчів. «Без нього Англія ніколи б не виграла чемпіонат світу. Я б йому міг дати справу, від якої б залежало моє життя без жодних вагань», – це все той же Ремзі.

Опис статуї Муру навпроти «Уемблі» каже багато: «Бездоганний футболіст. Величний захисник. Безсмертний герой 1966 року. Перший англієць, який підняв над собою Кубок світу. Улюблений син лондонського Іст-Енду. Найвеличніша легенда «Вест Гема». Національне надбання. Майстер «Уемблі». Володар гри. Надзвичайний капітан. Джентльмен на всі часи».

1. Боббі Чарльтон (1958 – 1970)

У 15 років зовсім юний Боббі підписав свій перший контракт з «МЮ» – і навряд він здогадувався, що проведе понад 20 років у червоній футболці та стане найвеличнішим гравцем в історії англійського футболу. З 1966 року тут немає жодних дебатів – Боббі Чарльтон був головною зіркою збірної, яка виграла ЧС. Він загалом став головною зіркою того турніру та світового футболу. Боббі пережив «Мюнхенську авіакатастрофу», одужав та виконав обіцянку, яку дав менеджеру Метту Басбі – все ж привів «МЮ» до його першої перемоги у Кубку європейських чемпіонів у 1968-му. Уже як капітан команди та один з авторів голу у фіналі. І саме вже сер Боббі Чарльтон першим увійшов в список Залу слави англійського футболу у 2002 році.

«Вся плоть історії англійського футболу – це Боббі Чарльтон. Він наш найкращий гравець всіх часів», - мабуть, варто приєднатися до цієї думки Джиммі Грівза.

Фото: «Зал слави англійського футболу», 90Min, Arsenal FC