Паралімпійська чемпіонка Кононова: «Йшла з колгоспу з бабусею і побачила лижоролери – так почала займатися»
Історія повернення у спорт після важкої хвороби.
Tribuna.com та Visa за підтримки Національного паралімпійського комітету України розповідають історію лижниці та біатлоністки Олександри Кононової – про материнство, складне дитинство, мотивацію перемагати після відновлення від важкої хвороби.
Олександра – одна з найдосвідченіших спортсменок збірної України на Паралімпіаді-2026, 6-разова чемпіонка ПОІ, багаторазова чемпіонка світу та володарка Кубка світу. В національній команді з 2007 року.
На Іграх в Італії Кононова здобула аж 5 (!) нагород, серед яких золото спринту.
Емоційна реакція Кононової на першу за 12 років перемогу в біатлоні на Паралімпійських іграх
У перших рік життя лікарі поставили їй діагноз остеомієліт, через який права рука спортсменки коротша за ліву.
– У дитинстві всякі були випадки – і моральні стрибки: я не хочу вже займатися, досить. Багато проблем зі здоров’ям. А бабуся завжди казала: «Ні-ні, потрібно продовжувати, ні в якому разі не здаватися. Треба-треба-треба, бо якщо є такий шанс, то потрібно ним скористатися. Може, дійсно ти доб’єшся чогось більшого і допоможеш і сестрі, і нам». Я її послухала, – згадує Олександра.
«З мене сміялися, що я каталася на ролерах по селу, що я там щось бігала, кудись їхала»
Олександра Кононова з села Шевченкове, що на Київщині. Виховували її бабуся з дідом. Мама не займалася дитиною. У школі, бувало, цькували.
«Звісно, я виділялася тим, що в мене рука коротка, і, звісно, це був привід для якихось образ, – каже спортсменка. – Але я завжди знала, що в мене все буде добре, тому що я хотіла цього, я трудилася завжди».
Бабуся працювала в колгоспі. Після школи Олександра бігла 5 км до парників, щоб допомогти їй швидше впоратися. Потім вони разом поверталися пізнім вечором.
«Це не було для мене чимось таким прям катастрофічним. Мені не було проблемою сходити 5 км у парники, допомогти їй там після школи», – каже Олександра.
Одного разу, йдучи з парників додому, Олександра з бабусею побачили дітей, які каталися на лижоролерах.
«Я бабусі кажу: «Ну, пішли, пішли, зайдемо, глянемо, я спробую. Ну, хоч подивимося, що це таке», – згадує вона.
На перше тренування Олександра прибігла пішки – велосипеда не було, кросівок теж, у шльопанцях прийшла. «Все нормально, нічого страшного. Я особливо не парилася, тому що я завжди знала, що ніхто мені не дасть того, чого в мене немає. Важко було з фінансами».
У 2006 році, коли їй було 15 років, поїхала на перший етап Кубка світу. Тренер сказав: «Твоя задача – потрапити в шістку». Олександра виграла три перші місця і одне друге.
«Він, звичайно, був у шоці, тому що не очікував такого результату. А я хотіла», – каже атлетка.
З того моменту минуло 20 років. Олександра Кононова – заслужений майстер спорту України, паралімпійська чемпіонка, призерка численних чемпіонатів світу та Кубків світу.
Але на старті важливою була підтримка – дідусь знаходив гроші, щоб відправити онучку на тренування до Києва. Чохол для лиж, квиток на електричку – це було велике щастя для сім’ї.
«Звісно, вони були щасливі за мене, були горді, коли я поїхала на перші міжнародні змагання. З 2007-го мене вже поставили на контракт у збірну. У мене вже були кошти, вже були якісь добові, коли ми виїжджали за кордон. Вже фінансово було краще, легше. Я жила в гуртожитку з бабусею і дідом, то зрозуміло, я бабусі віддавала свої кошти.
Вже і ремонт зробили, якось обжилися, люди почали звертати увагу. Коли в тебе нічого немає, то тебе не бачать, не помічають. У тобі бачать тільки все найгірше – усе, що вони там собі хотіли уявити: що ти там будеш така, як твоя мама, така-сяка погана.
Ніколи вони не уявляли, що я буду зараз такою, якою є, що зможу досягнути чогось в спорті. З мене сміялися, що каталася на ролерах по селу, що я там щось бігала, кудись їхала. Всім це було якось чи незвично, чи вони того не бачили ніколи. В усіх людей різна реакція. Тому я не можу нікого засуджувати, ні на кого не ображаюся», – рефлексує Олександра.
Кононова під час гімну України на Паралімпіаді Сочі-2014 в Сочі
«Такі терапії ж проходила, могла й померти… А тут бах – одні змагання, другі, треті»
Переможна Мілан-Кортіна стала для Олександри Кононової п’ятою Паралімпіадою. Але могло не бути навіть четвертої.
У 2018 році мала їхати на Ігри в Пхьончхан – це була б її третя Паралімпіада, але вона важко захворіла – рецидив остеомієліту, дитячого захворювання. Боролася за своє життя. Але замість спортивної арени опинилася на лікарняному ліжку.
«Мені сказали лікарі: «Ой, Саша, може будеш на тренерській роботі?» Говорю: «Ну, давайте я сама вирішу, де буду, я ще виграю», – посміхається спортсменка.
Після важкої терапії Кононова ділиться, що важила аж 68 кг. Але у травні вже була на зборі. «Давайте-давайте, я скоро наздоженy», – казала вона.
Голова відділення неврології не вірила в камбек.
Олександра: «Я ж спортсменка видатна. Я ще ого!»
Лікарка: «Та, напевно, вже ні».
Олександра: «Та, напевно, ще так».
«Зрозуміло, що такі терапії ж проходила, могла й померти… А тут бах – одні змагання, другі, треті. Так, мені було дуже важко.
Мені і морально було важко, тому що я не могла усвідомити взагалі – чотири роки мого спортивного життя, моїх цілей в один момент просто обірвалися, бо не поїхала на Паралімпіаду.
Я дякую своєму чоловіку-тренеру, який мене підтримав. Він дуже переживав, тому що після такої терапії, напевно би… А я просто встала і сказала – я ще виграю, мушу і повинна, я ще цього хочу, блін. Я не можу просто здатися тут і зараз. І так лікарі похилили голови, але вони мене підтримали, боялися за мене. Я виходила і бігла, боролася і тренувалася.
Так, я вже не тренуюсь на минулому рівні, але все одно виконую дуже багато роботи. Я топлю і відчуваю, що ще можу. І мені здається і тоді, в 2019-му, коли вийшла вже з тієї лікарні, то сказала – ні, я ще буду на подіумі. Але, може, просто допомогло, що я прийняла ситуацію, що не поїхала на Ігри. На цьому моє життя не завершується.
Так, потім довго усвідомлювала, що потрібно ще чотири роки готуватися до Паралімпіади. І я кожного дня говорила: напевно досить, я вже не можу і не хочу. Але цього ніхто не чув, крім мене. І моєї голови, моєї душі. Перетерпіла. Перемогла», – згадує Кононова.
«Я цілий божий день у русі, не присідаючи. Іноді це дуже тяжко, але я від цього кайфую, я цим живу»
Взимку на Закарпатті – справжня казка. Коли говоримо зі спортсменкою, сніг лежить товстим шаром, траси ідеальні для підготовки.
Але для Олександри Кононової два місяці до Паралімпіади були найважчий періодом у житті. Не через тренування, не через конкуренцію. Через те, що довелося залишити вдома двох доньок – 14-річну Адріану та 3-річну Аделіну.
«Моральний стан важкуватий, тому що зараз від’їжджаю на два місяці вже на повну підготовку. У мене двоє дітей залишається вдома», – говорить Олександра, і в її голосі чути напругу.
Старша донька Адріана займається карате. І мама-спортсменка виховує її не так, як інші мами.
«Донька моя, мені здається, більше ображається на мене, тому що я не з тих мам, які кажуть: «Ой, яка ти молодець, навіть коли програла», – каже Олександра. – Я мама-спортсменка, я заслужений майстер спорту України, тому вимоги до неї в мене дуже жорсткі. Якщо ти зайнялася видом спорту – то ти повинна топити до кінця. Або ти топиш, або йдеш».
Адріана іноді не розуміє: «Всі казали, що я молодець, а ти так не кажеш». Але Олександра непохитна: «Ти не дожала, ти повинна була сьогодні виграти, це 100%, тому що ти сильніша. Те, що ти морально не справилася – визнай це. І я допоможу».
Молодша донька Аделіна має генетичне захворювання, яке вимагає цілодобової уваги.
«Якщо старшу я залишала на бабусь, дідусів, тьоть, дядьків, то цією ми займаємося самі, тому що роботи дуже багато – кропіткої роботи, цілодобово», – пояснює Олександра.
Її день – це марафон: підйом о 8:00, сніданок молодшій, потім тренування, потім з донькою на санках або на лижах, друге тренування, басейн з донькою. І так щодня.
«Я цілий божий день у русі, не присідаючи. Іноді це дуже тяжко, але я від цього кайфую, я цим живу, мені це подобається, мені це не втомлює абсолютно», – каже вона.
Тренери не забороняють брати дитину на збори. Знають, наскільки Олександра віддається роботі, наскільки любить команду. «Поки у мене є ці люди, я можу вільно виступати і перемагати», – каже Олександра.
«Вночі плакали, а вдень бігали. А що було робити?»
Але найбільший біль зараз – не фізичні навантаження та не розлука з дітьми. Це війна.
«Ми всі прекрасно знаємо ситуацію – у країні триває війна. Те, що твориться, – це взагалі треш і жесть, немає ні слів, ні емоцій, нічого», – Олександра говорить про чергові обстріли, які не припиняються.
Її 14-річна донька не спить ночами, ночує у підвалі. А мамі довелося їхати на змагання, де будуть ті, хто несе відповідальність за ці жахи.
Біатлоністці Кононовій зробили зауваження на Паралімпіаді через сережки з написом «Stop War»
Лютий 2022 року. Українська паралімпійська збірна їхала в аеропорт. Усі сіли в автобус. І тут головний тренер говорить: «Друзі, в Україні війна».
«Всі в шоці, всі в сльози. Спочатку ніхто не міг у це повірити», – згадує Олександра.
Вона дзвонить сестрі, яка допомагала з донькою вдома. Сестра розповідає, що прокинулася вночі від вибуху і навіть не зрозуміла, що трапилось. «А ми у від’їзді, а вони там – бахає, стріляє, всі плачуть, крик, хаос. Було дуже тяжко. Ми взагалі не розуміли. Там усі в такому трансі ходили».
Але треба було змагатися. «Вночі плакали, а вдень бігали. А що було робити? Показували, що це ненормальна ситуація, що потрібно це якось припиняти, зупиняти».
І Олександра виборола золото та срібло на минулій Паралімпіаді. Для України. Як і на цьогорічних Іграх.
Після завоювання золота Кононова також видала емоційний спіч про доньок і материнство під час війни: «Я дуже вдячна воїнам за те, що маю сьогодні цю можливість. Дуже вдячна їм за те, що вони підтримали нас у нашому перебуванні тут. Вони нас випроводили, підтримали, побажали успіхів, побажали лише перемог. Ми мотивовані їхніми словами. Ми знаємо, наскільки це важливо сьогодні для нашої країни.
Я – мати двох дітей. Для мене це також дуже важливо, тому що я їх не бачила вже три місяці. Тому я дуже щаслива, що приїду до них уже переможницею. Вони будуть мною пишатися.
Сьогодні моя старша донька Адріана також бере участь у змаганнях чемпіонату України з карате, займається в клубі «Будокан» у Броварах. Так вийшло, що й вона сьогодні виступає на змаганнях. І коли я їхала сюди, вона побажала мені лише перемоги. Каже: «Мамо, я все одно тебе люблю і чекаю, але бажаю тобі перемоги, бо знаю, як це для тебе важливо. Як би я не хотіла, щоб ти була зараз зі мною, я поважаю те, чим ти займаєшся. І якщо ти переможеш, то твоя мрія здійсниться і моя також».
Тому слава Україні! Слава ЗСУ! І нехай усі діти будуть щасливі в Україні. Нехай ця війна вже закінчиться нашою перемогою, щоб наші діти змогли видихнути вільно й жити вільно. Саме таке моє бажання. Тому що я знаю, коли діти сидять у темних і холодних підвалах під звуки вибухів, бояться, налякані, плачуть. І коли мами не знають, що їм відповісти на слова: «Коли закінчиться війна?»
Тому я вірю й знаю, і кожна мама знає, що ми переможемо. Перемога буде за нами».
«Я люблю цей спорт, я люблю цю команду, я люблю цю Україну»
У 35 років, після 20 років у спорті, після чотирьох Паралімпіад, важкої хвороби Олександра Кононова продовжує боротьбу.
«Я люблю це. Я люблю цей спорт, я люблю цю команду, я люблю цю Україну. Я люблю тих людей, які зі мною, – каже вона. – Не знаю, може мені ще діти допомагають – вони дають мені якусь енергію, ресурс».
Старша донька іноді просить: «Мама, ну може, вже досить. Дивись, усі мами, як мами – працюють там...»
Олександра відповідає: «Я не зможу так жити. Ти народилася в сім’ї спортсменів. Прийми той факт, що твої батьки спортсмени. Прийде і мій час, я буду вдома, ще тобі набридне зі мною бути. Ще ти скажеш: «Мама, давай вже на збори, тобі вже пора».
Її філософія проста: «Рух – це життя. Якщо сядеш, то що, будеш плакати? Шукати винних – це дуже величезна дурість. Прийми, роби, живи, іди, поки в тебе є можливість».
Про мотивацію виступити на Паралімпіаді-2026 говорить чітко: «Ціль наша відома – показати всім, що Україна є, і Україна незалежна, сильна і нескорена.
Зараз трошки переживаю за те, що мої доньки так надовго залишиться самі, аж на два місяці.
Старша, зрозуміло, вона вже й доросліша, говорить: «Мама, ти там давай тримайся, все буде добре, ти не переживай, я там Аделінці допоможу, буду старатися. Але все одно, завжди коли їдеш, без них важко. Ну, справимося».
І додає тихо, але твердо: «Я не можу просто здатися тут і зараз».
Все вийшло.
***
Ця стаття підготовлена за підтримки компанії Visa. Погляди, думки та висновки, викладені у цій статті, належать виключно її автору (авторам) і не обов’язково відображають офіційну позицію, політику чи погляди Visa. Visa не несе відповідальності за зміст цієї статті та не надає жодних гарантій щодо її точності, повноти чи достовірності.
Будь-яка інформація, що міститься у цій статті, надається виключно в інформаційних цілях і не є порадою чи рекомендацією Visa. Читачам рекомендується самостійно перевіряти інформацію та звертатися до відповідних фахівців за необхідності
«З часом зір зник, стріляю на звук»: історія паралімпійського чемпіона Олександра Казіка
Григорій Вовчинський: «Я той активний козак, який усіх заставляє рухатись та вставати з ліжка»
Фото: Ірина Журавльова/Tribuna.com, Alex Livesey/Getty Images, Lintao Zhang/Getty Images, Michael Steele/Getty Images, Ronald Martinez/Getty Images
