«З часом зір зник, стріляю на звук»: історія паралімпійського чемпіона Олександра Казіка
Про біатлон, збиті коліна та баян.
Tribuna.com та Visa за підтримки Національного паралімпійського комітету України розповідають історію лижника та біатлоніста Олександра Казіка – про особливості роботи з гідом; як можлива стрільба, коли не бачиш мішені; чому для нього біатлон цікавіший за лижі, і як 24 лютого 2022-го в дорозі до Мілана дізнався про повномасштабне вторгнення.
На Паралімпіаді-2026 Олександр вже здобув перше золото – у класі спортсменів з порушенням зору українці посіли всі три місця на подіумі:
Паралімпіада-2026
Валь-ді-Фʼємме, Італія
Біатлон
Спринт (чоловіки, порушення зору)
1. Олександр Казік (Україна) — 17:37.7 (0+0)
2. Ярослав Решетинський (Україна) — 1:02.4 (0+0)
3. Анатолій Ковалевський (Україна) — 1:06.1 (0+0)
5. Дмитро Суярко (Україна) — 1:16.0 (0+1)
7. Максим Мурашковський (Україна) — 2:40.2 (1+1)
***
21 жовтня 2010 року, за день до свого 14-го дня народження, хлопець з Бару, що на Вінниччині, Олександр Казік провів своє перше тренування: «Так сказати, зробив собі подарунок». Під час занять на роликах падав на асфальт так, що коліна розбивав до крові. Шрам на руці з тих перших тренувань не зійшов досі – як нагадування про початок шляху.
А через дванадцять років цей хлопець стане паралімпійським чемпіоном з біатлону, попри те, що з часом зір зникне повністю.
Ми зустрілися з Олександром у Західному реабілітаційному центрі між тренувальними зборами перед Паралімпіадою – попереду був щільний графік: тренування, етапи Кубка світу, а потім Ігри.
«Бувало, що падав. Це ж не на сніг упав собі, встав, обтрусився і поїхав далі. На асфальт як упав – то вже лікті, коліна»
Історія Олександра в спорті почалася зі збігу обставин. У 2010 році Сергій Кучерявий, гід збірної з біатлону, вирішив знайти нових спортсменів у рідному Барі Вінницької області. Обійшов три школи – нікого. Лишилася четверта.
«Він каже: «Та напевно вже не піду, бо ніхто не хоче, нікого немає», – згадує Олександр. – І йшов якраз повз школу, де на перекурі стояв мій вчитель географії. Підійшов, поздоровався, а виявилося, що він у Сергія в іншій школі колись теж викладав. Запитує, чи є учні з порушеннями зору. Вчитель сказав: «Є один хлопець, погано бачить. Але не знаю, чи підійде, бо він нічим не займається».
Той хлопець – це і був Олександр. Від фізкультури мав звільнення. Але займався в музичній школі, грав на баяні. Батьки планували, що після школи піде в педколедж, стане вчителем музики.
«Але потім з’явилися лижі – і став біатлонним чемпіоном», – усміхається він.
Хоча спочатку все було не так казково. Перші заняття на роликах закінчувалися болючими падінням на асфальт. Але Олександру подобався сам рух, можливість щось робити, а не сидіти вдома: «З самого початку найскладнішим було – це рівновага.
Коли ми почали займатися з Мартином Анатолійовичем, батьком Сергія Кучерявого, ми спочатку бігали крос, а потім вже каталися на роликах. Ви розумієте, якщо людина прийшла, яка ніколи на роликах не стояла, ще й погано бачила... У мене, правда, тоді зір був краще, але потім з часом він, скажімо так, зник – це така специфіка захворювання.
Бувало, що падав. Це ж не на сніг упав собі, встав, обтрусився і поїхав далі. На асфальт як упав – то вже лікті, коліна... Якщо чесно сказати, у мене досі на руці є шрам – ще з 2011 року, так і не зійшов.
Але подобалося. Подобався сам спорт, сам рух. Мені з поганим зором багато чого не дозволяли, але все одно був енергійною дитиною. Сподобалося. Батьки спочатку теж були проти, але ми якось їх перебороли з Мартином Анатолійовичем. І так по сьогоднішній день займаємося.
З лікарями теж багато суперечок, навіть скандалів: «Не можна!» Бо нам треба було, щоб в ІПР – індивідуальній програмі реабілітації – написали, що дозволено займатися фізичним навантаженням. А ніхто не хотів, бо якщо, не дай боже, щось станеться – відповідальність на лікарів ляже. Але якось перебороли», – згадує Казік
У лютому 2011-го, через кілька місяців після першого тренування, він уже приїхав на перший збір. Почалася нова історія.
«Коли ми їдемо, гід постійно є моїми очима. У нього гучномовець, у нас мікрофон»
У паралімпійському біатлоні спортсмени з порушеннями зору змагаються в парі з гідом. У Олександра – це Сергій, той самий, що колись обходив школи Бара.
«Коли ми їдемо, він постійно є моїми очима, – пояснює Казік. – Постійно розказує: що, як, куди, вправо, вліво. У нього гучномовець, у нас мікрофон. Ми завжди тренуємося разом».
Але найцікавіше – стрільба. Тут теж є технологічне рішення:
«У нас все так само, як у звичайній стрільбі: гвинтівка, спусковий курок, перезарядка, дихання. Але гвинтівка стріляє не кулями, а лазером. Є мішень, яка видає лазер, і коли лежиш на вогневому рубежі, ловиш той лазер гвинтівкою.
Одягаємо навушники – і є звук. Чим вища тональність, тим ближче до десятки. Десятка – це як писк комара: «З-з-з-з-з-з-з». Відходиш від центру – звук стає нижчим за тоном. За звуком треба зловити центр.
10 пострілів, два по п’ять. За кожен промах – штрафне коло 150 метрів або штрафна хвилина, залежно від гонки».
«Біатлон цікавіший за лижі через те, що до останнього кола ти навіть не маєш думати, який ти і що ти, бо це нічого не означає, – пояснює Олександр свою любов до виду спорту. – Можна прийти на вогневий рубіж і з першого стати десь позаду, або навпаки. А лижні гонки – така монотонна робота. Це не по моїй психології»
«Підтримка – це, напевно, одна з головних складових роботи в спорті та в житті»
Між зборами та змаганнями – постійні переїзди. Німеччина, Польща, Словенія, Канада, Італія, Естонія, Фінляндія. Графік щільний, навантаження величезні. Деякі гонки, як спринт-пасьют, розтягуються на цілий день: виходиш з дому о 8:00 ранку, повертаєшся о 4:00-5:00 вечора.
«Підтримка – це, напевно, одна з головних складових роботи в спорті та в житті, — каже Казік про допомогу родини, близьких і друзів. – Вона повинна бути у кожної людини, вона потрібна. Людям без неї буде важко, бо буває різне, бувають різні психологічні стани. Може бути в житті все добре, але все одно якийсь психологічний стан не такий – і потрібна підтримка».
Іноземні спортсмени теж підтримували на початку війни.
– Спочатку була дуже масштабна підтримка. Зараз вже, ну, це як психологія — людина, як не крути, до всього звикає. Зараз це вже як буденність. Але підтримка є, всі прекрасно все розуміють, – каже атлет.
«Золотом Пекіну-2022 пишаюся найбільше, бо я дійшов до своєї мрії»
Лютий 2022-го. Італія, гори. Команда готується до Паралімпіади в Пекіні. 24-го о 2:00 ночі виїжджають до Мілана – мають летіти у Львів на останні збори перед Іграми.
«Поки доїхали до Мілана – тут вже інформація, що війна, повномасштабне вторгнення. Нас розвернули. Спочатку я ж самих новин не бачу, що там показують. Поки моя свідомість прийняла — як і що...», – згадує Олександр.
Повернулися назад. Перші дні – найважчі.
– Увечері з рідними поговорив, зранку тільки прокинувся – Viber, першу есемеску написав і чекаєш. Просто чекаєш. Тут раз – звук Viber’а, думаєш: «Фух».
Потім таки поїхали на Паралімпіаду. Стільки всякої інформації, і в більшості вона негативна. Друзі, батьки, рідні, увесь народ.
«Виходить, що більше думаєш про те, що тут, ніж про те, що там і що тобі треба зробити. Але ми якось справилися», – каже Казік. В Пекіні він завоював своє перше олімпійське золото: «Цим досягненням пишаюся найбільше, бо я дійшов до своєї мрії. Найемоційніший момент – 2018 рік, перша перша моя медаль, срібло на Паралімпіаді. Дуже я про це мріяв».
Про інклюзивність: «Якби все було гарно зроблено, можна дуже багато чого робити самому – елементарно піти в магазин»
Коли розмова заходить про доступність в Україні, Олександр наводить приклад з Варшави: «Там для людей з порушеннями зору усе пряме, усе рівне, перед кожним переходом така бруківка, щоб чути ногами, що треба зупинитися. Але у нас теж такі місця є. Тут, у Західному реабілітаційному центрі, теж таке є – йде плитка тротуарна з прямими смугами. Зручно, але вона є не всюди».
Казік живе у Вінниці: «За 500 метрів – трамвайна зупинка, до неї все добре. А далі – бордюри, як катакомби. Машини понаставляли де попало. Якби все було гарно зроблено, можна дуже багато чого робити самому – елементарно піти в магазин».
Окрема тема – цифрові сервіси:
«Кожен день використовуємо зараз онлайн-банкінг, правильно? Є застосунки, де усе просто – можна включити TalkBack (програма зчитування тексту з екрана на телефоні, – прим.) і все зробити. А є такі банки, що там дуже важко. Так само різні сервіси. Якщо додаток зробили нормально, він читає все, а є такі, що ти його скачуєш, установлюєш – а воно навіть не читає. Просто водиш по екрану, а ніякої реакції».
Олександр має товариша Івана Лавренюка, він виступав на Іграх нескорених, втратив зір на війні. Казік віддає належне його наполегливості і силі духу: «Мені, напевно, в цьому плані легше, тому що у мене зір втрачався поступово. Багато чого мене навчили, щось я пам’ятаю. І коли поступово – легше. А тут уявіть: все добре, живеш, красота. Тут раз – і світло вимкнули. І що робити, куди йти?»
«Я думаю, що якось прорвемося. Справимося»
Наприкінці розмови говоримо про відключення світла.
Кажу, що така чорна іронія – перша зима за стільки років, коли випало дуже багато снігу. Але через відключення та обстріли важко це відчути, навіть дітям. «Сніг є, а світла немає. Тренуватися можна, а жити повноцінно – важко», – відповідає Олександр. Але він не скаржиться. «Нічого, я думаю, що якось прорвемося. Справимося. Прикро, що дуже багато людей гинуть».
Зараз Олександр з командою проходить останні важливі кроки до Паралімпіади в Італії. Фізична форма досить хороша, каже він. Сподівається, що від цього отримає свої плоди: «Ми зробили дуже багато роботи на цьому шляху. Хочемо гідно виступити, порадувати наших людей».
Григорій Вовчинський: «Я той активний козак, який усіх заставляє рухатись та вставати з ліжка»
Фото: Ірина Журавльова/Tribuna.com, Mohd RASFAN / AFP via Getty Images, Michael Steele/Getty Images
