Григорій Вовчинський: «Я той активний козак, який усіх заставляє рухатись та вставати з ліжка»

Tribuna.com та Visa за підтримки Національного паралімпійського комітету України розповідають історію біатлоніста та лижника Григорія Вовчинського, 9-разового призера Паралімпіад. Він має вроджене ураження правої руки та виступає у класі стоячи.

З чого розпочинається ваш день – кава, зарядка чи одразу обід? Бо ранок дворазового паралімпійського чемпіона з біатлону Григорія Вовчинського стартував небанально – з огляду матчу зіркової української тенісистки Марти Костюк. «Я прокинувся, ще каву не заварив, а вже мені в YouTube вистрибнула гра Костюк проти Пегули в Брісбені», – розповідає спортсмен зі справжнім драйвом в очах. Каже, повний ударів на виліт і вінерів матч українки так його надихнув, що одразу захотілося вийти на тенісний корт.

Теніс – одна з головних пристрастей Григорія поза лижною трасою. «Я навіть ракетку з собою на Кубок світу в Канаду возив. Головний тренер сказав: «Ти що, ненормальний? Ти взяв з собою ракетку?» В якомусь сенсі – так, ненормальний: можу грати об стіну, підтримуючи техніку, робити розминку між тренуваннями і при цьому отримувати задоволення», – каже Вовчинський про своє хобі.

Але тенісний сезон для нього вже закрився, бо попереду головний старт чотириріччя – Паралімпіада-2026 в Італії: «7 січня у батька був день народження, 7 березня – змагання. За два місяці потрібно зосередитись і максимально точно підвести себе до Паралімпійських ігор. Попрацювати над технікою, силою, вагою – скинути трошки і не втратити потужність. Додати швидкострільності на вогневому рубежі».

– Якщо ти народився з травмою, ти вже так народився. Дуже багато залежить від батьків, щоб вони правильно виховували, щоб тебе могли сприйняти так, тому що ти є такий, у тебе така особливість, але це не страшно.

Наприклад, у моїй історії батько взагалі не хотів, щоб я був людиною з інвалідністю. І я тільки інвалідність робив тоді, коли це вже стосувалося армії, оцих всіх моментів. Мені було 14 років, я вже дорослий був, хлопчина. І там почався паралімпійський спорт. А до того я почував себе нормально, хоча в мене травма з народження – рука не рухалася три роки, тільки два пальці, проходив оці всі різні процедури, – говорить Вовчинський.

«Батько завжди казав: «Прокинувся – ну не мучся, не крутись, якщо ти вже прокинувся, йди, вставай, щось роби»

Григорій народився в селі Білоусівка на Черкащині – «такий собі центр України», як він каже. Лижі мейнстрімом на малій батьківщині не були, тому підліток мріяв стати футболістом. Зараз грає у футбол на PlayStation: «Я не можу з ним попрощатися!»

Григорій часто цитує свого батька. Той живе в селі, працює – у нього є пара тракторів, він і сантехнік, і таксист, і машиніст.

«Я пишаюсь ним і радий, що він навчив мене багато чого робити. Батько завжди казав: «Прокинувся – ну не мучся, не крутись, якщо ти вже прокинувся, йди, вставай, щось роби».

Вовчинський з батьком

А мама дала теплоту та підтримку. «Люблю тебе, у тебе все вийде. Все буде нормально, давай вперед, все буде добре, а якщо щось не виходить – нічого страшного», – згадує її слова Григорій.

У професійні лижі та біатлон Вовчинський потрапив випадково. Точніше, завдяки футболістам.

Було йому 19 років, їхав на реабілітацію до Криму у Національний паралімпійський центр. Там побачив футболістів і одразу пішов до них – попросився тренуватися, «щоб не було скучно». А ще туди приїхала команда зимових видів спорту. Легендарна лижниця та біатлоністка Юлія Батенкова (має 14 медалей Паралімпіад!) сказала: «Приходь до нас у команду».

І от 19-річний Григорій пішов до футболістів за порадою: «Що ви думаєте – у футбол мені грати? Чи йти в зимові види спорту?» Відповідь була чіткою: «Дивись, у нас один шанс лише, одна медаль, а в тебе буде багато різних видів. Іди в лижі».

Вовчинський прийшов до тренера зі словами: «Хочу спробувати себе в лижах».

— Добре, приходь завтра на тренування.

Наступного дня тренер дав просте завдання:

— Біжи.

— Куди?

— Біжи в місто Євпаторію.

Туди-назад – коло шість кілометрів. Григорій побіг. Прибіг. Тренер питає: «Ноги болять?» А насправді Григорій так багато ніколи й не бігав, але відповів: «Та ні, нормально, не болять».

— Ну, давай ще коло.

«І я розумію, що я не добіжу, 100%, але біг собі, вітер – навіть приємно було», – згадує спортсмен.

Добіг. Тренер сказав: «Окей, ми тебе беремо в команду».

Вовчинський на своїй дебютній Паралімпіаді у Ванкувері у 2010 році

Через місяць Григорій уже поїхав на вкатку на лижі. Наступного року, у 2008-му, виступив на Кубку світу в Норвегії. Завдання було – потрапити в десятку. А посів 8 місце: «Це було фантастично для мене і дуже-дуже круто».

У 2009-му – бронза чемпіонату світу в естафеті та багато нагород на етапах КС. У 2010-му, на перших своїх Паралімпійських іграх, взяв одразу чотири медалі – два срібла і дві бронзи.

«Найстрашніше в спорті – це тривога»

Ті перші Ігри Григорій згадує не лише через медалі. А й через жахливий та повчальний виступ на вогневому рубежі.

«Я був одним із найкращих стрільців у команді – стріляв чисто-чисто на Кубках світу. У сезоні 2009/10 я виграв Глобус з біатлону, а на Паралімпійських іграх у перший же день настріляв із 10 пострілів шість промахів», – сміється Вовчинський.

Хтось тоді йому сказав: «Боже мій, якщо це найкращий стрілок команди стріляє шість промахів, то як тоді стріляють інші?»

Григорій відповів про себе: «Ніколи такого більше не повториться». І зараз ділиться інсайтом: «Найстрашніше в спорті – це тривога. Сказав собі тоді: «Ніколи!» Тепер я просто працюю на собою без усяких переживань, страху. Стараюся ставитися до гонок точно і відповідально, як до роботи».

Зараз біатлоніст постійно тренує цей момент – натиск на курок. Навіть у дорозі, під час переїздів, може брати м’ячик і натискати, уявляти, як закриває мішень.

«Це така точна філігранна робота, яка не повинна бути агресивною. Це невід’ємний процес, і постійно я цим займаюся, щоб постріл був без мого втручання. Я просто зводжу кільця, бачу, що це влучання, і цей постріл відбувається автоматично», – каже Вовчинський.

У 2022-му на Іграх у Пекіні він нарешті насолоджувався роботою на вогневому рубежі: «Це воно! Так це має працювати».

«Поза спортом я той активний козак, який усіх заставляє рухатись, вставати з ліжка»

Зараз Григорій Вовчинський – один із найвідоміших паралімпійців України. 19 років у професійному спорті. Капітан збірної. Чоловік, батько. І людина, яка не може всидіти на місці. «Поза спортом я той активний козак, який усіх заставляє рухатись, вставати з ліжка і каже: «Ну, давайте щось робити! Хлопці, давайте підемо на теніс, на гольф, на рибалку!» Ось такий я», – каже атлет.

Українець протягом карʼєри надихався багатьма спортсменами – Роджером Федерером, Рафаелем Надалем, Серхіо Рамосом, Кріштіану Роналду. Дивився, як вони тренуються, як живуть. У тенісистів підгледів багато різних тренувальних вправ – на силу, поштовх, еластичність: «Щоб ти був такий різкий, страшний і активний – це головні причини, чому ти чемпіон».

Також згадує своє знайомство з Терезою Йохауґ, норвезькою королевою лижних гонок. Якось на зборах побачив, що вона виконує силову роботу, непросте коло, прискорення – а потім приходить щаслива, наче не тренувалася.

«Запитав у неї, чи вона не втомилася. Вона каже: «Ні, класно». Ну як так?! Тому для мене вона фантастична спортсменка – ця самовіддача, як вона летить весь час на трасі. Останній чемпіонат світу в Тронгеймі – це було страшно дивитись, як вона бігла 10-20 км. Фантастика».

Щодо особистих досягнень, найбільше Вовчинський пишається золотом чемпіонату світу 2025 року в Поклюці.

«Я виграв золоту медаль через три місяці після операції. У мене була спортивна грижа Гілмора – займався футболом, великим тенісом, лижними гонками, біатлоном. Трохи перебрав, бо організм уже не молодий, надірвав сухожилля».

Лікар Гнат Герич сказав, що потрібно оперувати. Григорій дуже боявся.

Вовчинський привіз золото ЧС лікарю Гнату Геричу

«Не переживай, я тобі обіцяю – станеш чемпіоном світу», – підбадьорив спеціаліст.

«І реально – гордість моя від цієї золотої медалі в тому, що я так швидко відновився і це зробив. Це було нереально, фантастика просто!» – емоційно підкреслює Вовчинський.

Перед підготовкою до тієї гонки він казав собі: «Ти ж був у складних умовах, коли ходив по Львову біля лікарні і тебе мали оперувати – це ж було таким випробуванням. А зараз – це те, що ти любиш, чим насолоджуєшся, це реально твоя атмосфера. То насолоджуйся і просто працюй».

А після фінішу йому хотілося плакати:

«Розумієш, скільки важкої роботи ти зробив, скільки пройшов. Дякуєш команді, колективу за те, що в тебе вийшло, і самому собі, що ти міг показати свій результат. Бо не завжди виходить, і я розумію, як це боляче, коли не вдається показати максимум. Це супер боляче».

«Відчув по-справжньому, що все було не просто так, і це було непомилковим рішенням – їхати і приймати участь на Іграх під час війни»

Паралімпіада-2022 у Пекіні була найскладнішою для Григорія метально. У 2014-му в Сочі він вже змагався під тиском на тлі Революції гідності та початку окупації Росією Криму.

Лунає гімн України на честь перемоги Вовчинського в Сочі-2014

​​А коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, українська паралімпійська збірна їхала в автобусі на Ігри до Пекіна. Вони розвернулися та повернулися в готель. Усі зв’язалися з рідними – хтось із Сум, хтось із Харкова, із Чернігова. «Позабирайте їх кудись далі від бойових дій», – просили спортсмени. Виходило не в усіх.

«Мені було супер складно, – згадує Вовчинський. – Ми там весь час дивились новини, не спали, на тренування було вже складно ходити».

Він поставив собі просте запитання: «Як я можу допомогти, якщо буду дивитись новини, а не буду тренуватись і працювати? Мабуть, ніяк».

І зліз із інформаційної голки, натомість почав рефлексувати: «Я уявляв, як би солдат захищав свій дім, свою землю, або якщо б мати захищала свою дитину – чи зробила б вона помилку? Мабуть, ніколи. З таким налаштуванням я працював на Паралімпіаді».

Спринт Пекіну вийшов дуже крутим для Григорія. Без помилок. Він привіз аж 45 секунд другому місцю. Перша для України золота медаль на тих Іграх.

«Ми отримали дуже багато підтримки від вболівальників, від українського народу, було багато позитивних коментарів. І тоді я відчув по-справжньому, що все було не просто так, і це було непомилковим рішенням – їхати і приймати участь на Іграх під час війни», – каже Вовчинський.

Обійми Вовчинського з Бенджаміном Дав’є з Франції після фінішу на ПОІ-2022

Тоді весь світ підтримав Україну. Але з часом, як кажуть багато українських спортсменів, ця підтримка слабшає. Григорій такого не відчуває у паралімпійському спорті, коли спілкується з атлетами:

«Ми відчуваємо постійну підтримку. Японці, французи, німці, американці... весь час цікавляться. Запитують, як у нас справи. Я їм відправляю якісь фотографії, відео, а вони коментують, реагують на ці різні історії, обстріли. Постійно отримуємо підтримку. Нещодавно в Канаді, у Кенморі, на Кубку світу, дуже багато простих людей підходили і казали: «Ми з вами, ми з Україною, будьте сильними». Я був вражений, мене це справді зарядило».

Втім, попри настрої підтримки України серед атлетів, Міжнародний паралімпійський комітет нещодавно вирішив допустити росіян до своїх змагань. «Страшно негативно до цього ставлюся, – каже Вовчинський. – Я абсолютно не розумію, яким способом вони потрапляють назад до міжнародних змагань. Будь-який нормальний чиновник не допустив би цього. Я вважаю, що це жахливо».

Досвіду змагатися з ними під час повномасштабного вторгнення в Григорія поки не було. Але він дивиться, як це робить Марта Костюк – та нещодавно обіграла Міру Андрєєву, нейтральну російську тенісистку: «Вона це робить дуже круто, відповідально. Я думаю, так само ми будемо працювати».

Питання в іншому – як стримати себе від конфліктів: «Кожен спортсмен має триматися, щоб не наробити чогось такого на міжнародній арені, бо ми цивілізована команда. Це ж цілком реально – там росіяни розбили будинок, а наш спортсмен вимушений переїхати через них, і ще якісь подібні моменти. І як тут себе стримати?»

«Сьогодні під час війни дуже важливо просто бути відкритим, запитати в рідних, як у них справи, сказати, що любиш»

У збірній України Вовчинський є містком між тренерами і спортсменами: «Головний тренер жартує: «Передай тим хлопцям, що так і так». Я йду і їм розказую, а вони кажуть: «Передай ось це тренеру». К-комунікація».

Зараз Григорій знайшов нову вигадку – на змаганнях у Канаді купив ключки. Тепер в команди є новий вид спорту – мінігольф. Ставлять стаканчики, вирізають коробки для лунок, граються вечорами.

Збірна України також грає у флорбол і хокей на траві

«Грали вже один раз тут на лижному стадіоні червоними м’ячиками – дуже класно зайшло. Правда, холодно і вітряно було, але це супер».

Питаю в Григорія: «Тобто до Трампа вже можете приїжджати грати?» У відповідь чую сміх: «Ні, ми прості люди, спортсмени. Ми поки самі з собою досвід набиваємо».

На Новий рік Вовчинський залишився в Західному реабілітаційному центрі, де збірна України проводить збори. Він запропонував реабілітологам провести сесію мінігольфу для ветеранів війни, які там також відновлюються.

«Взяв все з собою, понаставляв цих лунок, взяв м’ячики – прикольно, всім сподобалось. Супер». Один із хлопців, Дмитро, військовий, навіть попросив зіграти ще раз перед виїздом.

Григорій запитує у ветеранів про центр, як їм тут. Один чесно сказав: «Я не хочу їхати додому. Я би залишився тут жити. Пішов у зал попрацював, пішов у басейн поплавав – у неділю в них є там сауна, спа. Дійсно, і тут немає оцих перешкод».

«Людині, яка отримала травму в дорослому віці, потрібно повернутися до звичайного життя, попрацювати. Є необхідність роботи з психологом чи щоб товариш був крутий, який би підтримував, спілкувався, разом проводив час, якось заставляв вставати з ліжка і рухатись. Такі моменти повинні бути», – міркує Григорій.

«Я віддаю шану і повагу кожному воїну, хто захищає нас зараз, і, звісно, хто травмувався. Багато хто загинув – я схиляю голову. Для мене честь спілкуватись із ними, допомагати, підтримувати і, можливо, комусь дати таку якусь іскру невеличку в життя, щоб було відчуття того, що він зробив щось особливе для цієї країни, і є люди, які це цінять, – каже Вовчинський і додає. – Я вважаю, що сьогодні під час війни дуже важливо просто бути відкритим і при можливості поспілкуватись із рідними, розказати, що в тебе все добре, запитати, як у них справи, сказати, що любиш їх».

Григорій Вовчинський разом з дружиною Іриною Буй, також чемпіонкою Парампіади

«Кого я маю боятися, я вдома»: воротар «Краматорська» Степан Чубенко отримав звання Героя України

Учасник Ігор нескорених Андрощук: «У нас стає все більше ветеранів, тому суспільство має готуватися»

Фото: Ірина Журавльова/Tribuna.com, Jamie McDonald/Getty Images, Ronald Martinez/Getty Images, Michael Steele/Getty Images, ILLIAN SUWANRUMPHA / AFP via Getty Images, Пресслужба Першого ТМО Львова, особистий архів Григорія Вовчинського