Анна Рижикова: «Дуже рада, що Бубка зараз тримається у стороні»

Анна Рижикова – одна з найдосвідченіший українських спортсменок на Олімпіаді в Парижі. В активі легкоатлетки, що спеціалізується в бігу на 400 м з бар'єрами:

- бронза ОІ-2012 в естафетному бігу 4×400 метрів;

- 4 медалі чемпіонатів Європи;

- два золота Європейських ігор;

- перемога на етапі «Діамантової ліги» та багато медалей цих комерційних змагань;

- чинний рекорд України у бігу на 400 м з/б (52.96 с);

- 5-й результат у фіналі останньої Олімпіади в Токіо.

Окрім цього, Анна дуже активна у промоції України у структурах Світової атлетики – бігунка виграла вибори до складу членів чинної Комісії атлетів World Athletics.

Напередодні Олімпіади поговорили з Рижиковою про важливість медійної активності українських спортсменів за кордоном, стан вітчизняної легкої атлетики під час війни, майбутню Олімпіаду в Парижі та нові ролі атлетів, що вимагає сучасний світ.

«Інтерв'ю про війну важливіші, ніж будь-що інше. Тому що я хочу після змагань повернутись додому і жити в рідній країні»

– На чемпіонаті України з легкої атлетики до вас була прикута велика увага від іноземної преси, яка приїхала у Львів. Про що вони запитували?

– З початку повномасштабного вторгнення до українських спортсменів, які виступають на міжнародній арені, є величезна увага від світових медіа через війну. І зараз вони приїхали висвітлити наш чемпіонат під час вторгнення.

Їм реально цікаво, як ми продовжуємо змагатися, готуватися тут. І цим вони допомагають нам нагадувати світу, що війна триває. А ми потребуємо допомоги і підтримки всього світу, щоб перемогти та витримати цю боротьбу, аби захистити себе. Тому зараз обов'язково атлети мають спілкуватися з медіа. Це стало частиною нашої роботи. 

Сюди у Львів приїхав репортер The New York Times. З нами говорять великі видання та серйозні канали – я дуже вдячна їм за цю підтримку, за те що вони приїжджають до нас.

Також журналістка CNN приїхала, ще один іноземний журналіст готує фільм про легку атлетику в Україні від початку війни, щоб максимально висвітлити, що відбувається у нас.

– Чи немає у вас відчуття, що увага та інтерес до українських атлетів таки впали зараз?

– Насправді є. Але чим вищі наші досягнення, чим більше перемог, то, відповідно, і більше шансів спілкуватися з медіа. На початку повномасштабного вторгнення цей інтерес до нас був більшим. Зараз тенденції йдуть на спад, але саме після перемог ми даємо інтерв'ю. Всі українські атлети користуються цим, щоб говорити про війну. Щоб світ не забував.

– Плануєте на Олімпіаді робити перформанси щодо підтримки України та засудження війни?

– Під час Олімпійських ігор заборонено проводити політичні акції, це може спровокувати санкції до спортсменів, навіть країну можуть дискваліфікувати. Тому будемо до цього підходити обережно. В легкій атлетиці ми не побачимо росіян та білорусів в Парижі.

В інших видах вони поїдуть під нейтральним прапором. Потрібно знаходити всі докази того, що оці начебто «нейтральні атлети» підтримують війну: десь в соціальних мережах, або беруть участь у якихось заходах, які проходять в Росії. І наводити ці докази в МОК.

– Ваше рідне місто Дніпро часто страждає від ракетних обстрілів. Чи займаються зараз там діти спортом? Коли ви останній раз там були?

– Була там тиждень після чемпіонату Європи. Професійному атлету тренуватися у Дніпрі зараз неможливо, тому що в нас дуже багато повітряних тривог. Навіть буває до 12 в день.

І під час тренування, коли є повітряна тривога, ти маєш покинути стадіон, перейти в безпечне місце, а заняття переривається. І це може бути кілька разів за тренування. Це дуже важко для нормальної підготовки, так само і для дитячих секцій. Під час занять вони ховаються в укриття, більше стресують. Часом буває і просто йдуть додому.

Але дуже велика шана і дяка тренерам за те, що вони намагаються мотивувати дітей, якось працювати з ними в тих умовах, у сховищах робити якісь розвивальні ігри, щоб все ж таки діти не сиділи на місці, рухались. Бо для них дуже важливо бути в колі таких однодумців, отримувати задоволення від спілкування та занять.

Війна – це великий стрес. І саме через спорт можна трохи цей вплив стресу мінімізувати, особливо для дітей.

– Як на вас впливають трагічні події з України під час змагань?

– Це сильно впливає, ми вже для себе виробили механізм, що не читаємо новини в день перед важливими змаганнями до свого виступу. Бо це впливає на емоційний стан, ми все це пропускаємо крізь себе, переживаємо, бо наші сім'ї залишаються в містах під обстрілами. Це впливає й на фізіологію, нерви забирають частину сил.

Особливо я пам'ятаю, коли у нас був чемпіонат Європи в Мюнхені. Тоді від російського обстрілу загинула мама Катерини Табашник – це дуже вплинуло на всю команду. Людина втратила найдорожчу людину і дім – нема куди вертатися, нічого немає.

Ти співчуваєш, переживаєш і водночас намагаєшся якісно виступити на змаганнях. Відключатись від цього хоча б на якийсь невеличкий момент. Це було дуже складно.

І коли з кимось зустрічаємося на міжнародній арені, то неможливо не говорити про війну. У кожній розмові, діалозі, в зустрічі з будь-якими суперниками, фанами, суддями, просто людьми, з якими ти перетинаєшся за кордоном, обов'язково говорю про дім, війну, що відбувається в Україні, як почувається родина. Це питання постійно на слуху. 

З одного боку, це впливає на нас через переживання, а з іншого – ми підтримуємо градус уваги, і люди не забувають про Україну.

– Марина Бех-Романчук казала, що для неї також важливо працювати над медійним впливом під час міжнародних змагань, але це забирає дуже багато часу. Коли суперники просто тренуються, вона знімається в документалках, дає інтерв'ю. Як ви знаходите баланс між медійністю та успішними виступами?

– Та я не знаю, ніяк. Просто ми це робимо, бо це зараз важливо. І ми мусимо та хочемо це робити. Дуже часто це йде у збитки собі, але ти не можеш від цього відмовитись, бо совість загризе.

Усі ці інтерв'ю про війну важливіші, ніж будь-що інше. Тому що я хочу після змагань повернутись додому і жити в рідній країні. Я маю зробити для цього все можливе, щоб наблизити нашу перемогу, бороти російську пропаганду. А відхрещуватися від цього, бо обтяжує спортивні виступи, просто не варіант.

«Бубка втратив свій імідж. А імідж – це те, над чим працював кожен український атлет від початку повномасштабного вторгнення»

– Ірина Ліщинська розповідала мені, що Сергій Бубка, який тоді очолював НОК, сильно недопрацював щодо відстоювання позиції України на початку повномасштабного вторгнення. І легкоатлети були незадоволені ним. Це правда?

– Сергій Назарович не мав офіційної посади у Федерації легкої атлетики України. Але був віцепрезидентом Світової атлетики. І з тієї позиції точно міг би допомагати. Я не тримала його за руку, не знаю, що він там робив чи ні. У кожного на це є свої думки.

Але його поганий імідж міг негативно вплинути на команду України. І так, я дуже рада, що він зараз тримається у стороні від нас. Як спортсмена його всі поважають. А як функціонера, як особистість… Торгувати з окупантами… Ви ж самі розумієте, це не викликає жодної поваги. І тому, якщо буде офіційне рішення щодо цього, будемо жорстко розмовляти. Але поки офіційно не доведена причетність.

А тоді ми не отримали від нього підтримки, він дуже довго мовчав. І Бубка втратив свій імідж. А імідж – це те, над чим працював кожен український атлет від початку повномасштабного вторгнення. Щоб нам вірили у світі.

– Як вам теперішній імідж ФЛАУ, чи подобається вам діяльність федерації?

– Зараз наш легка атлетика фантастично розвивається навіть в таких умовах, які ми маємо. Є дуже багато проблем, але навіть цей чемпіонат України пройшов на високому рівні – це зараз дуже велике досягнення.

Була хороша трансляція, всі спортсмени почувалися реально важливими. ЧУ для мене відчувся, як величезна подія, на яку хочеться приїхати. Навіть рівень змагань підвищився – молоді вже не так страшно буде виходити на чемпіонати Європи та світу.

Навіть попри війну на змагання були глядачі. Люди підходили фоткатись до мене, брати автографи. Завдяки нашій федерації легка атлетика стає більш медійною та популярною. І це важко, бо зараз запросити дітей в секції значно важче: багато з них виїхало або знаходиться в окупації.

І що медійнішою та привабливішою буде легка атлетика, тим більше до нас прийде дітей, і ми заповнимо цю порожнечу молоддю, яка залишилася в країні. Треба за всіх боротися, щоб наш спорт був перспективним з точки зору розвитку і в інших сферах. Я намагаюся показувати це на власному прикладі. Щоб все гарно виглядало, щоб це давало можливість розвиватися дітям, а вони могли отримати шанс у житті: чогось досягати, вчитися, спілкуватися.

– Ви були обрані в одну з комісій World Athletics. Що це за посада, які ваші обов'язки та можливості впливу?

– В Україні є Комітет атлетів Федерації легкої атлетики – я його очолюю. І у Світовій атлетиці також є такий комітет, через нього ми доносимо думку атлетів до керівництва федерації. Ми захищаємо інтереси атлетів, коли вони до нас звертаються, можемо допомагати вирішувати їхні проблеми. Вони з нами радяться, якщо якісь зміни відбуваються у правилах.

І у World Athletics завжди радяться з нами, щоб спортсменам було комфортніше, тому що кожен зі свого боку мають відмінні точки зору: керівники і спортсмени. Всі бачать змагання зовсім по-різному. Коли кожен висловлює свою думку – складається картина, з якою можна досягти максимального успіху.

– Зараз більше українських спортсменів балотуються на посади подібних комісій у своїх федераціях. Чому раніше була менша активність та лідерство з боку наших атлетів?

– Думаю, це пов'язано з тим, що спортсмени стали впевненішими. Вони знають англійську, щоб балотуватися на такі посади. І зараз всі зрозуміли, чому це важливо, брати участь не тільки у змаганнях, а й впливати через такі комітети на керівництво федерацій. Бо потрібно доносити думку українських атлетів, а зараз є тенденція, що думку атлетів дійсно почали поважати, дослухатися.

У нас у міжнародній федерації найкращий президент Себастьян Коу, він завжди цінує нашу думку, радиться з нами. І зараз ми у ФЛАУ також вільно починаємо висловлювати свої пропозиції, зауваження до нашого керівництва. Ми обговорюємо це і знаходимо шляхи вирішення проблеми, щоб не ображати один одного позаочі. Щоб це був конструктив, аби приходити до кращого рішення для всіх.

– Себастьян Коу приїхав на ЧУ у Львів. Бачив, що спілкувалися з ним.

– Була зустріч з Комітетом атлетів ФЛАУ. Поспілкувалися, всі бажаючі поставили запитання стосовно роботи World Athletics і його особистих поглядів. Казав, що має жорстку позицію щодо недопуску росіян та білорусів до міжнародних змагань у легкій атлетиці. Дуже приємно отримати таку увагу. Він дуже відкритий у спілкуванні.

Сама я вже не раз стикалася з Коу під час засідань Комітету атлетів, на міжнародних стартах. А тут для інших українських атлетів було дуже цінно побачити його наживо, що він приїхав на ці змагання і підтримав нас. Це мотивує, українці відчувають себе ще більш цінними і потрібними світу.

– Що саме він говорив про недопуск росіян та білорусів? Це рішення буде продовжуватися?

– На жаль, є види спорту, де позиції українців значно слабші, росіян допускають до змагань. Але в нас все дуже ясно, а позиція жорстка та тверда. За словами Коу, так буде до нашої перемоги. Сподіваюсь, що це буде і в інших видах. Бачимо, що вже росіяни самі відмовляються від виступу на Олімпіаді.

– У цьому році переможці Олімпіади в легкій атлетиці отримають призові у 50 тисяч доларів від своєї міжнародної федерації. Томас Бах сказав, що це не дуже добре для олімпійського руху. Як ви оцінюєте ці кроки World Athletics?

– Я вважаю, що легка атлетика дуже круто розвивається, і це тільки шанс для того, щоб спортсмени ставали зірками і їхня праця достойно оплачувалась, тому що не всі країни платять за медаль.

Якщо в World Athletics є можливість платити за медаль… Це олімпійська медаль, це вид спорту, який найпоширеніший. Королева спорту усе ж таки. У нас дуже висока конкуренція. І здобуття олімпійської медалі – це велика цінність.

Тому я вважаю, що це дуже круто. І інші види спорту мають брати приклад, а не суперечити й казати: «Не платіть, бо ми не можемо». Ви робіть щось, щоб мати змогу платити.

Ми більш незалежні. Легка атлетика намагається йти в ногу з часом і ставати популярнішою, привабливішою для спонсорів. Намагається робити зі своїх атлетів зірок. Це дуже класно виходить в Америці, у них ці olympic trails дуже круті. І спортсмени поводять себе як зірки, у них багато фанатів, які хочуть бути як вони. Вони вже стають популярними на рівні зі співаками. Це дуже круто.

Вони там виходять не тільки у спортивному одязі, а в них такі проходи бувають з фотосесіями, коли вони заходять на стадіон гарно вдягнені. Дійсно, як по червоній доріжці якісь кіноактори або співаки.

Тому легка атлетика дуже круто розвивається. На цій Олімпіаді будуть дуже круто за золото платити, і якщо буде триматися такий самий курс, то на наступних Іграх за трійку будуть платити гроші й спортсмени ставатимуть зірками.

Світ рухається, усе дуже йде в інтернет, і зараз важко притягнути дітей на стадіони. Усі хочуть бути Роналду. А якщо в нас будуть такі ж відомі легкоатлети, то усі хотітимуть бути ними.

«Люблю, коли трибуни підтримують, цей шум мене заводить»

– Перед Олімпіадою побачили багато травм серед топових спортсменів, особливо у стрибках в довжину та потрійному. З чим це пов'язано?

– У стрибках реально така ситуація, що ніби епідемія: Марина Бех-Романчук відновлюється, Юлімар Рохас, Патрісія Мамона. Якийсь «флешмоб» по ахіллам пішов. І це не тільки в стрибках така проблема, у багатьох бігунів теж. Шеріка Джексон, Топмсон-Гера вибули через травми.

І такого дуже багато, тому що це олімпійський рік – всі намагаються витискати з себе максимальні результати. Є й дуже сильний психологічний вплив, тому що ти розумієш, що це головний старт чотириріччя, хочеш підійти до нього в найкращій формі. А це не вдається – ти перепрацьовуєш, організм не витримує.

А може раніше і не помічали, що так багато травмованих. Бо не було інстаграму, не прийнято було розповідати про щось погане, свої травми. Зараз всі діляться і процесом відновлення.

Я вважаю це правильним, бо ти не залишаєшся наодинці зі своєю травмою, а розумієш, що життя на цьому не закінчується. Що можна відновитися, дивишся, як інші з цього виходили, є шанс повернутися. І що це можливо для кожного.

– Чи є у вас мандраж перед Олімпіадою?

– Та поки ще й навіть не віриться, що Олімпіада буде. Ці три роки пролетіли з шаленою швидкістю, тим більше, що війна дуже втрутилась. Але хочеться, щоб Олімпіада була дійсно святом чогось хорошого: добра і миру. І для України була такою яскравою, щоб принесла радість і фанатам. Щоб було натхнення в наших атлетів, аби вони продовжували змагатися і представляти нашу країну.

– Після ЧЄ ви давали доволі песимістичні коментарі та казали: «Цей чемпіонат Європи викликав у мене більше сліз, ніж радості, але таким жорстоким є спорт». Що сталося у Римі?

– Дуже сильно розраховувала на вищий результат, але він зовсім не вдався, бо я захворіла. Сезон почався досить вдало, зробила кілька хороших стартів, потім якийсь вірус мене все ж таки переміг – форма відкотилася на декілька тижнів назад.

Я не встигла просто набрати тих обертів, які мені потрібні були на чемпіонаті Європи. А рівень результатів на Євро зараз дуже щільний. Якщо минулого чемпіонату мені б цей результат дозволив би легко зайти в фінал, то зараз всі були дуже близько, і я не потрапила туди.

У фіналі це точно був би інший біг, я б змогла ще його покращити. Але, на жаль, все сталося не за планом, трохи вплинули обставини. Нічого страшного не відбулося, але завжди хочеться перемагати, отримувати медалі. Я розуміла, що здатна боротися на цьому чемпіонаті за нагороду, але ця паніка, випадковість з хворобою втрутилася у кваліфікації. Хоча вся підготовка пройшла дуже класно, вже цілюся на Олімпіаду.

– Минулого року у вас також була травма. Наскільки це вплинуло на передолімпійський сезон?

– Так, важким був той сезон саме через травму. Але вкінці я вийшла на непоганий рівень і була дуже добре налаштована на передолімпійську підготовку. Вона проходила без травм, я себе дуже добре почувала. Але тут підкралися ця хвороба, яка трохи забрала в мене тієї форми.

До Ігор ще є час працювати і повернути всі свої гарні кондиції – сподіваюсь, що все вдасться. Змагань в мене більше не буде, буду просто готуватися до Олімпіади.

– Де будете проводити заключну підготовку перед Парижем?

– Спочатку в Мукачево. І звідти вже поїдемо на збір у Францію. Там проведемо два тижні і звідти вже будемо їхати в Олімпійське селище.

– У вас був досвід виступу саме на цьому стадіоні в Парижі, де будуть ОІ?

– Якось вивчали, але особливо не підготуєшся до конкретної арени. Стадіон як стадіон, як казав класик. 400 метрів, як не рахуй, все одно коло бігти нічого не заважає.

Також завжди на великих стадіонах показуються кращі результати, тому що тут буде підтримка глядачів. В Токіо була повна тиша на трибунах: ти біжиш і чуєш, як дихає суперник. Або коли був півфінал, пішов дощ, і я бігла та чула, як позаду хтось човгав калюжами. Тоді це було дуже незвично, як для змагань рівня Олімпіади.

Я люблю, коли трибуни підтримують, цей шум мене заводить. А Олімпійські ігри – зовсім інші змагання, не порівняти з чемпіонатом світу чи Європи.

– Ви також кваліфікувалися у Париж змішаною естафетою 4х400 м. Якось окремо до неї готуєтеся з партнерами?

– Час від часу ми робимо тренування разом. Коли готувалися до кваліфікації, багато працювали над передачею палички, щоб зберегти швидкість та не допустити ніяких помилок. Всі дрібнички враховували, і в нас вдалося це під час кваліфікації, коли бігли на Багамах. Дуже якісні у всіх були передачі.

Зараз ми інколи збираємось та працюємо, але це не потребує багато часу – робимо спільні тренування, щоб не втратити навички.

– Чи продумували ви вже плани свого розвитку на післяолімпійський період?

– Поки не хочеться думати до Олімпіади про це, забивати цими переживаннями собі голову, тому що треба всі сили витратити на Ігри. Вже після Олімпіади буду все розкладати та думати про своє майбутнє. Тому зараз всі сили до останнього направляю на Париж.

«Суперниці питають, як родина, як справи вдома – ця підтримка є дуже сильною»

– Ви вже сказали, що зараз у жіночих 400 м з бар'єрами дуже серйозна та щільна конкуренція. Особливо виділяється Фемке Бол, яка є рекордсменкою Європи. А також Сідні Маклафлін-Леврон – чинна рекордсменка світу. Як вам емоційно змагатися з ними, одними з головних зірок свого легкоатлетичного покоління?

– Я не скажу, що в нас змагання з якимись особистостями. Це не контактний вид спорту, щоб ти звертала увагу на конкретних суперниць. У першу чергу, це змагання з часом та собою – чим швидше пробіжиш свій відрізок дистанції, тим краще буде результат.

Але з Фемке Бол дуже приємно виступати. Вона завжди привітна, з нею можна поспілкуватися, така відкрита. І зараз вже пішла тенденція, що всі товаришують. Всі є суперниками лише на доріжці, а тільки перетнули лінію фінішу, всі одна одну вітають, або втішають.

Всі знають багато чого одна про одну: хто, як та де готується, якісь дрібнички. Інстаграм в цьому допомагає – всі між собою спілкуються. І це дуже приємно, що нема такого, як десятиліття тому, коли всі одна від одної ховалися, була токсична конкуренція.

Зараз це більше про підтримку та взаємодопомогу, а конкуренція є вже саме на доріжках. Мені здається, що так цікавіше: можна дивитися напрацювання інших, поділитися своїми. І це несе більше доброти в цей світ – fair play.

– Вікторія Ткачук також писала, що Фемке Бол навіть донатила на підтримку України.

– Вікторія з нею більше спілкується, тому що вони тренуються в одній групі. Але Фемке та інші дівчата, особливо європейки, завжди запитують як справи, пропонують допомогу. У перші дні повномасштабного вторгнення всі надіслали повідомлення з пропозицією надати все, що нам треба: хотіли забезпечити житлом, щоб ми приїжджали до них, привезли сім'ю.

Завжди питають як родина, як справи вдома – ця підтримка є дуже сильною. Всі стали більш дружніми в моменти, коли в когось бувають травми. У британок напередодні чемпіонату Європи захворів тренер та потрапив до лікарні. Вони готувалися самі, а коли виступали, ми їх підтримували. Дуже класно, що нема хейту, а всі цікавляться позастадіонним життям.

– Як вам спортивна конкуренція в Україні на бігових дистанціях? Чи є обмін досвідом між вами?

– Мені дуже приємно приїжджати на чемпіонати України. Я вважаю, що лідери збірної точно мають виступати в Україні. Ми мусимо приїжджати на чемпіонати, радувати місцевих глядачів та мотивувати вітчизняних суперниць.

Я дуже рада, що у Львові дівчата встановлювали особисті рекорди, десь в конкуренції тягнулися до мене. Коли ростуть результати – це завжди добре, хочеться, щоб їх було більше. Конкуренція завжди допомагає показувати дійсно високі результати.

А так в нас дуже велика розбіжність у віці. Кожна – лідерка своєї вікової категорії. І такої прямо сильної конкуренції немає. Але це дуже круто, коли всі зібралися на дорослому чемпіонаті: молодь, юніори. Ярослава Ялисоветська, яка у забігу зі мною стала третьою, виконала норматив майстра спорту, про який вона вже давно-давно мріяла.

– Оцініть якість легкоатлетичної інфраструктури в Україні?

– У нас є єдиний якісний критий манеж в Києві, на якому можна взимку провести чемпіонат України. Але там чотири доріжки, коли за стандартом має бути шість. Раніше чемпіонат України також проходив в Сумах, але зараз це прикордонне місто, туди не рекомендують привозити таку велику кількість людей для змагань, бо це небезпечно.

Тому проводиться все в Києві, на жаль. Хотілось би мати, звичайно, кращі умови, але цей мінімум, що ми маємо, дозволяє там підтримувати спортивну форму і проводити змагання взимку та після чемпіонату Європи.

«Через інстаграм можна передавати досвід, але треба ще й дуже відповідально до цього ставитися. Не публікувати якусь фігню, а мати розуміння, що тобі довіряють»

– Ярослава Магучіх перед змаганнями малює спеціальний синьо-жовтий макіяж. Ви вплітаєте стрічки у волосся. Це такий талісман чи частина особистого бренду?

– Частиною мого особистого бренду завжди були білі гетри. А синьо-жовті стрічки я раніше вдягала тільки на чемпіонати Європи та світу, коли виїжджала зі збірною. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, щоб показати свою приналежність до України, я стала використовувати стрічки на постійній основі.

Людям дуже відгукується, коли вони бачать такі маленькі дрібнички: особливий значок на рюкзаку, аксесуар. Фанати цікавляться. Або просто під час бігу бачать, що це українка, більше аплодують. І потім після змагань підходять, питають про це. Багато людей підходили і просто розказували свої історії: хтось донатить, хтось волонтерську допомогу збирав, хтось приютив українців чи якось допоміг.

Це дуже круто виглядає та має такий відгук у глядачів.

– Ви доволі активно розвиваєте свої соцмережі. Дивитесь на це, як на платформу для самовираження чи монетизації?

– У майбутньому хотілось би на цьому і заробляти. Під час сезону до нас прикута більша увага, тому бувають рекламні запити. Але для мене це більше про донесення своєї думки до фанів, як елемент впливу на аудиторію, щоб ділитись своїми поглядами, позицією. Спочатку в Україні спортсмени скептично ставилися до того, що треба вести соціальні мережі. А зараз це дуже-дуже потрібно і поширено. Молоді та дітям цікаво [слідкувати за атлетами], їх мотивує, що та як ми робимо.

Через інстаграм можна передавати досвід, але треба ще й дуже відповідально до цього ставитися. Не публікувати якусь фігню, а мати розуміння, що тобі довіряють.

– Що любите читати чи дивитися у вільний час?

– На спортивну тематику я завжди рекомендую «Шлях мирного воїна» – є і книга, і фільм. Читати люблю, але дуже різні смаки в мене. Буває, заглиблююся в якусь тему, але часто вони змінюються.

Якось мені було дуже цікаво читати про Другу світову війну – Ремарка перечитала майже всього. Цікавого співставляти, як з різних боків сприймалася та війна. Читала про концтабори книгу «Вибір» психотерапевтки Едіт Еґер. Мені сподобалася, там розповідається про Аушвіц.

Я ці книги читала до повномасштабного вторгнення. І зараз, коли дивишся якісь фільми про війну або читаєш про неї, зовсім по-іншому все сприймається. Ці всі жахи не десь просто на папері, а реально відбуваються в мене в житті. І скільки жахів повторюється. Це страшно, коли читаю книгу з розумінням, що це, бляха, вже було, але воно знову тут у нас відбувається.

– Маєте друзів в інших видах спорту? За кого вболіваєте?

– Дивлюсь теніс час від часу, Еліна Світоліна – дуже крута. З чоловіком трохи дивлюся футбол. Коли телевізор працює, в мене немає шансу піти з кімнати, доводиться дивитися матчі наших, якщо навіть гра погана, як на Євро було.

Взимку, коли нам немає що робити, то цікаво спостерігати за Владом Гераскевичем. Він у соцмережах теж дуже активний: і в плані спорту, і в медійній роботі щодо відсторонення росіян.

Слідкую за плаванням. Звичайно, що Михайло Романчук – він же ж майже наш у легкоатлетичній сім’ї через родинні зв’язки, так би мовити.

Олександр Желтяков, молодий спортсмен, мій земляк з Дніпра, зараз став чемпіоном Європи. Дуже за нього рада, олімпійський норматив має. У плаванні в нас цікаве нове покоління, сподіваюсь що на Олімпіаді все вдасться в них.

– В кого з легкоатлетів найбільше вірите в Парижі?

– Звичайно, Ярослава Магучіх, на ній зараз велика відповідальність – це складно. Хлопці-стрибуни у висоту теж дуже сильні. Думаю, що вони зможуть тільки покращити свої результати на Олімпійських іграх.

Марина Бех-Романчук. Сподіваюсь, що вона відновиться після травми і покаже свій рівень. Я знаю, що вона дуже багато сил вкладає в підготовку – для неї цей старт максимально важливий. Вона робить дійсно все можливе, пропрацьовує найменші дрібнички.

Я всій нашій команді бажаю гарного виступу, рекордів і перемог.

Владислав Лавський: «Олімпіада – це моя мрія, і вона майже збулася»

Олег Дорощук – про Тамбері: «Було б круто, щоб у нас вже влаштовували такі перформанси»

Фото: Олександр Залевський / ФЛАУ, @jeffcohenphoto, @michaelmemmler, @athletix_ch, інстаграм Анни Рижикової