«Всі залишають Київ, а ви, навпаки, їдете з вокзалу». Репортаж про один день війни
Ірина Козюпа про шостий день агресії РФ.
Ірина Козюпа про шостий день агресії РФ.
«А ми зможемо доїхати до вокзалу?» – наше авто зупинилося біля блок-посту. Він зовсім поряд біля мого будинку в Києві. Дорогу перегородили бетонними блоками, там чергують хлопці з територіальної оборони у формі та з автоматами. На вулиці перше березня 2022 року, у столиці випав сніг, і це вже шостий день нашої боротьби з агресором.
Мій сміливий сусід Саша сам визвався підвезти нас з подругою на вокзал. Метро ходить рідко, і не всі станції працюють на перевезення. «Не знаю чи є дорога на вокзал», – каже хлопець з автоматом на блок-посту.
«А ще одне питання – як можна записатися до територіальної оборони?» – Саша не здається. Він вже тричі намагався потрапити до батальону Тро, але кожного разу йому говорили, що зараз людей вже не набирають.
«Записують в сусідній школі, але нових не беруть. Немає зброї», – пояснює оборонець.
Саша дуже хоче бути корисним. Він говорить, що йому буде соромно перед майбутніми дітьми, що він не захищав Україну у війні з Росією. І перед батьком, який зараз воює в ЗСУ. Наступного дня він знову оббиватиме пороги Тро. Безрезультатно.
По дорозі на вокзал ми проїдемо ще багато блок-постів, барикад і військових. Таким Київ я ще ніколи не бачила – місто нагадує привид. Великий та енергійний мегаполіс виглядає холодним та покинутим. Веселять лише рекламні екрани на яких розмістили різні варіації на легендарний вже девіз: «Русский военный корабль, иди на х*й».
«Спочатку сідають жінки з дітьми, потім жінки і люди похилого віку. Чоловіків не беремо»
До головного входу на вокзал під’їхати дуже важко, тому йдемо пішки. Все зачинено, людей небагато. Один чоловік тримає плакат, де від руки написано прохання допомогти грошима на їжу. Дала 100 гривень. Він побажав щасливої дороги і здоров’я.
Приїхала на вокзал, щоб спробувати вирватися в Тернопіль. Але, мабуть, у мене просто відсутній інстинкт самозбереження, а виживання в екстрених умовах, то не моя суперсила. Я могла бути в Тернополі ще задовго до війни, але постійно відкладала виїзд з Києва. А з того самого ранку, коли наші життя змінилися на до і після, зволікала і шукала зручного моменту.
Тернопіль – це моє рідне місто, там у мене батьки, друзі, свій дім, любов всього життя, троє похресників і найкращі у світі наливки. А ще відносний спокій без сирен і віддаленість від обстрілів.
Саме на шостий день війни мене накрило. Такої сильної хвилі тривоги, яка роздирає тебе зсередини у мене не було ще ніколи. П’ять днів війни трималася, намагалася бути сміливим солдатом інформаційного фронту, але більше не могла сидіти на місці і слухати сирени. Я знала, що в часи війни все не так, як було раніше. Але і уявити собі не могла, який лютий треш відбувається в таких місцях, як вокзал. Тепер це не просто поїздка з пункту А в пункт Б, а шанс втекти від війни.
Речей у нас було небагато – лише найнеобхідніше. На табло список потягів з номерами колій. І дуже багато людей з надією на те, що скоро вони зможуть залишити сигнали тривоги позаду. У нашому напрямі прямував поїзд на Рахів. Він вже стояв на колії, а біля входу у вагони групки людей. Дуже багато жінок з дітьми різного віку, іноземців, домашніх тварин різних розмірів.
Чим ближче до відправлення потяга, тим більшим ставав наплив людей. Від очікування в декого почали здавати нерви, що обернулося суперечками за місця в черзі. А якщо ви ще й молодий і здоровий на вигляд чоловік міцної статури, то саме вам діставалися не лише косі погляди, але й відкритий хейт. Мовляв, йди захищати Київ, а не займає місце моєї дитини.
Одна жінка раптово почала плакати. Це були сльози втрати за кимось дуже рідним та близьким. Коли я повернула голову, то побачила, що вона тримає в руках кота, якого витягнула із сумки. Тваринка не рухалася. Жінка ще довго тихо схлипувала.
У працівників Укрзалізниці просто залізні нерви
Тим часом прозвучав сигнал тривоги, на який ніхто не звернув уваги. Якщо підеш, то втратиш своє місце у черзі. На сусідню колію прибув Інтерсіті зі станції Дарниця. Він вже був переповненим. Люди стояли в проходах і коридорі. У пасажирів на центральному вокзалі не було жодних шансів влізти в цей потяг. Але вони бігали від дверей до дверей в надії протиснутися всередину. Картина страшна, як у численних фільмах про якийсь пі***ц на землі.
Коли майже після двох годин очікування на холоді провідниця відкрила двері, то всі вже були максимально заведені. Перші її слова потонули в шумі натовпу, а тоді вона майже прокричала: «Спочатку сідають ЖІНКИ З ДІТЬМИ, потім жінки і люди похилого віку. Чоловіків не беремо». Далі почалася боротьба за виживання.
Маленькі діти голосно плакали, матері проривалися до дверей, гублячи речі, чоловіків виштовхували з натовпу. В якийсь момент провідниця взяла дві металеві кочерги і почала бити ними одна до одної, створюючи шум і закликаючи до порядку. «Таке тільки після вибуху Чорнобиля було», – сказала мені тихо старша пані.
«Моїй мамі 81 рік. Допоможіть їй залізти в потяг. Сама вона цього не зробить», – просить підлітка інша жінка.
Чоловіки стояли подалі і проводжали свої сім’ї. Вони зі своєї чи не своєї волі, але залишаються в Києві. Я теж починаю розуміти, що в цей потяг я не сяду. Надто багато людей і надто мало місця. Та і ситуація в мене поки не така критична, щоб зробити це за будь-яку ціну.
Я була в лікарні і бачила багато важкохворих людей, але стільки болю і відчаю, як того дня на вокзалі, я не пам’ятаю. У працівників тут просто залізні нерви, щоб витримувати всі ці істерики, сльози, погрози та прохання. А ще приймати рішення, яка людина з натовпу зможе сісти в потяг, а хто так і залишиться стояти на пероні.
Після того, як всі двері закрились, начальник потяга ще пройшовся по всіх вагонах і там, де були місця (лише стоячі чи в коридорі) пустив по кілька пасажирів – тільки жінок з дітьми.
«Пустіть нас з чоловіком. Він іноземець», – просилася одна дівчина.
«Я чоловіків не саджаю», – коротко, але тоном, який не терпить суперечок сказав начальник потяга. Сім’я залишилась, у вагон зайшла інша жінка з дитиною на руках.
Поки була на вокзалі, то бачила у вікнах вибух
Пішла назад у приміщення вокзалу. Людей ставало все більше, а потягів все менше. Скасували три напрямки – серед них рейс на Тернопіль. Новоприбулі оптимістично питали, коли тут наступний потяг на Варшаву. Більшість намагалися виїхати саме в західному напрямку. Чоловіки засмучувались, коли дізнавалися, що пріоритет для жінок з дітьми.
Двоє волонтерів роздавали малечі цукерки і воду. Одна бабуся розповідала дітям пари, яка розмістилася поряд, що батьків треба слухати і любити, бо вони йдуть на великі жертви заради них. Кілька разів оголосили, що загубився хлопчик з аутизмом і довгим білим волоссям.
Очікування ставало все важчим, рюкзак тиснув на плечі. На вокзалі вже стати не було де, щоб тебе не зачіпали люди. Аж раптом пролунав вибух. У великих вікнах вокзалу було добре видно, як вдалині здіймалася хмара диму. Паніки в людей не було. Багато хто просто дістали смартфони і почали знімати. Згодом пролунав ще один вибух.
Потім дізналася, що російські війська обстріляли телевежу. Під час обстрілу окупанти також потрапили в Бабин Яр і спортзал «Авангард», який був одним із центрів дитячого баскетболу у столиці. А найстрашніше, що ця атака забрала життя п’ятьох людей, а ще п’ятеро отримали поранення.
А стоячи у той час на вокзалі, я захотіла повернутися додому і випити чашку кави. Мені більше не хотілося чекати наступного потяга, стояти в черзі і бачити, що війна робить з людьми. Саша швидко приїхав машиною і забрав назад в мій київський дім. На вокзал прибувало все більше людей. А місто виглядало ще більш покинутим у сутінках. Нас знову зупинили на блок-посту.
«Ми з вокзалу їдемо», – сказав Саша.
«Всі залишають Київ, а ви, навпаки, їдете в місто», – лише посміхнувся оборонець з автоматом, оглянувши салон у пошуках диверсантів.
Я рада бути в Києві, хоча в Тернополі я б не чула цих постійних бабах. Але журналіст має бачити все на власні очі. Як мої улюблені Ремарк і Капусцінський.
***
Ввечері написав мій хороший друг Каміль з Польщі.
«Я вже на шляху до Рівного – везу гуманітарну допомогу. Просто хочу, щоб ти знала – я не забув про тебе. Мрію зустрітися з тобою після того, як ти виберешся з цього пекла. Я не хочу звучати, як Леонардо Ді Капріо, але не здавайся, щоб там не було».
Зранку написав колега з Португалії. Він з першого дня війни питає, як у мене справи, хоча ми ніколи не бачилися особисто. Пізніше зателефонував журналіст з Ізраїля. На вокзалі ми так і не змогли поговорити через проблеми з мобільним інтернетом. Ми спілкувалися вперше в житті, але він з такою турботою просив триматися і ховатися в бомбосховище після тривоги, що від цього аж на душі стало тепло. А шведський фанат, якого я колись зустріла в Києві, написав: «Slava Ukraini». І тривога пройшла.
Я майже дописала цей текст, як прозвучав сигнал тривоги, а потім сусіди сказали, що пролунав потужний вибух в районі залізничного вокзалу. Пізніше стало відомо, що росіяни гатили в Міністерство оборони, але ракету збила наша система ППО. І саме її уламки впали біля Південного вокзалу.
«Більше на вокзал я тебе не повезу», – посміхнувся Саша і пішов на вулицю курити.
Фото: Tribuna.com, Київ.Media
