«У мене було два поранення – контузія та кульове». Офіцер безпеки «Металіста 1925» – про участь у війні та необхідність футболу

Вадим Челомбітько був добровольцем разом із сином.

«У мене було два поранення – контузія та кульове». Офіцер безпеки «Металіста 1925» – про участь у війні та необхідність футболу

Цей сезон УПЛ стартував 23 серпня з матчу «Шахтар» - «Металіст 1925». Чемпіонату передувала велика організаційна робота – команди готувалися грати за умов повномасштабної війни.

Як це було – розповідає офіцер безпеки харківського клубу Вадим Челомбітько. Саме питання безпеки стало ключовим в українському футболі цього сезону.

«УАФ робила запит до Хорватії та Ізраїлю, щоб вони пояснили, як під час бойових дій проводили свої чемпіонати»

«Перед цим ми мали відеоконференцію всіх офіцерів безпеки, яку проводила УАФ. Вона була присвячена нашим функціям під час бойових дій та тому, як взагалі має йти чемпіонат. У нас унікальний варіант проведення чемпіонату – жодна країна у світі не грала в таких умовах.

Наша асоціація робила запит до двох країн: Хорватії та Ізраїлю, щоб вони пояснили, як під час бойових дій проводили свої чемпіонати. Але в обох країнах сказали, що їм було простіше. Вони розповіли свої нюанси, але в них не було таких активних бойових дій.

Усі вирішили відновити чемпіонат на свій страх і ризик, створивши цілу інструкцію заходів безпеки. Відразу визначили перелік міст, які не обстрілюють ствольною артилерією – це той вид обстрілів, які неможливо попередити повітряною тривогою.

Відповідно, всі міста, які на момент початку чемпіонату були в зоні цих обстрілів, не розглядалися взагалі. Ухвалили рішення про проведення чемпіонату у чотирьох місцях: Київ, Київська область, Закарпаття та Львів».

В умовах війни робота офіцерів безпеки стала особливо важливою та відповідальною.

«На кожному матчі УПЛ відповідальна особа за безпеку проведення матчу – це офіцер безпеки тієї команди, яка вважається господарем поля. На ньому вся «кухня», пов'язана з інструктажем своєї команди. Команда гостей також надає інформацію, що проведені інструктажі – як персоналу, так і футболістів з приводу того, як поводитись на випадок повітряної тривоги або, не дай боже, обстрілу.

Одразу на нараді показують, де знаходиться укриття, як туди дістатися футболістам, як швидко, як взагалі відбувається евакуація. А далі ці технічні питання, залежно від протяжності повітряної тривоги, приймається рішення – продовжувати матч або переносити. Слава богу, у нас не було перерваних матчів – усі були дограні.

Нам тільки один раз не пощастило з «Минаєм», коли ми чекали 2,5 години, доки триватиме тривога. Але ми не розпочинали матч – тривога була ще до початку гри, тож початок зустрічі змістився.

Під час гри ми знаходимося в безпосередній близькості до лавки запасних. У разі повітряної тривоги диктор дає оголошення, і суддя приймає рішення відразу зупиняти матч чи дати дограти якийсь момент. Дає свисток, і лише після цього починається евакуація».

«Металіст 1925» свої домашні матчі грає у Києві – на «Олімпійському».

«У нас зараз «Олімпійський» вважається домашнім – там усі просто спускаються до підтрибунного приміщення, де роздягальні команд. Воно на мінус першому поверсі, туди практично неможливо нічим потрапити, розвалити, завалити. Може засипати зверху, якщо щось, не дай боже, рухне. Але там все залишиться цілим.

На інших стадіонах є спеціальні сховища: вода, місця для однієї команди, для іншої, для преси, для суддів. Це все оглядається та робиться висновок про його придатність. Дозвіл місцевої військової адміністрації на проведення матчу цього дня – цим теж займаються офіцери безпеки.

У нас матч з «Олександрією» перенесли через обстріл Києва. І потім ми два свої домашні матчі проводили у Ковалівці, бо адміністрація говорила, що є небезпека і ризикувати не будемо. Відсутність глядачів знімає якесь навантаження по нашій роботі, але з іншого боку присутність цих російських сусідів та їхнє бажання заподіяти нам шкоду та нагадити завжди тримає у напрузі.

Скажу так: будь-який матч навіть від того, що ти чекаєш, що буде тривога, дивишся в телефон, на карту тривог... Воно не те щоб напружує, але коли матч закінчується, ти видихаєш. Так, якщо ми програли, то це погано, але це питання фахівців з футболу.

А я видихаю, бо для мене найголовніше, що не було тривоги, не було загрози життю футболістів, персоналу, журналістів та тих, хто там перебуває. Чесно сказати – своєрідні відчуття. Краще б я трохи нервував через уболівальників. Це незрівнянні ситуації щодо нервів».

Кожна команда УПЛ має свого офіцера безпеки.

«У всіх клубах на цій посаді дуже професійні та відносно вікові співробітники. Усі практично колишні співробітники силових структур. Вони знають свою справу, в курсі всіх подій, тримають руку на пульсі.

На момент, коли йде тривога чи якісь рухи, офіцер безпеки фактично стає головним в команді. Не власник клубу та не головний тренер, а саме офіцер безпеки. Він командує всім спускатися, прискоритися, якщо потрібно, нагадати, що ми йдемо не на прогулянку і не на тренування, а в бомбосховища. Тут є своя специфіка.

Слава богу, жодних важких, страшних моментів ще не було. Дай боже, їх і не буде».

«Усі чомусь думають, що 1925 – це рік заснування «Металіста». Це не так»

Вадим теж прийшов у футбол із поліції – тоді ще міліції. Ось його історія.

«У дитинстві грав у футбол, як і всі радянські діти. У середині 90-х, щоб не мати проблем із правоохоронцями, вирішив працювати у міліції.

Це вже була незалежна Україна. І усі вихідні ми охороняли ігри «Металіста». А ще був жах, коли у Харкові було дві команди – «Металіст» та ФК «Харків». То був просто кінець вільного часу для міліціонерів. Вони грали по черзі, і у нас вихідних взагалі не було.

Якщо гра починається о 15 годині, то ми повинні бути на стадіоні о 12-й - за 3 години до гри. За 10-15 хвилин нам розповідали наші завдання, а згодом уже був футбол.

Я був у секторі вболівальників «Металіста» завжди у чаші стадіону. Бачив усі ігри, і так потихеньку мене привчили любити «Металіст». Почав цікавитись, розбиратися.

І настав час, коли до клубу прийшов Маркевич. Тоді навіть усім стало цікаво ходили, а не просто за наказом. Вперше виникло почуття, що «Металіст» може виграти чемпіонат України».

Челомбітько згадує, як одного разу опинився в епіцентрі бійки із фанатами «Шахтаря».

«Зіграли 1:1. Вболівальники гірників влаштували бійку – стали молодих міліціонерів, які сидять попереду, штовхати, збивати їм шапки. Я заступився за них – одного затятого відштовхнув. У результаті ці вболівальники «Шахтаря» мене одразу оточили – штовхнули в спину так, що в мене злетів кашкет. І потім на трибуні почалася сутичка.

«Беркут» втрутився і все швидко припинилося. У мене залишилася фотографія в «Комсомольській правді» – з розгубленим обличчям, коли я не знаю, де мій кашкет.

У 2015 році я пішов на пенсію за віком. У цей же момент «Металіст» почав гаснути і зрештою розформувався. Це, звісно, ​​була сумна новина. Кожен харків'янин знав, що таке «Металіст». Ми посіли друге місце і сподівалися, що колись займемо перше. Це було щось рідне, пов'язане з футболом».

Згодом Вадима покликали працювати в «Металіст 1925» – помічником офіцера безпеки.

«Команду створила група людей, яким було небайдуже, що у Харкові, місті-мільйоннику, немає команди. Їм довелося додати 1925.

До речі, всі чомусь думають, що це рік заснування «Металіста». Це не так. 1925 – це рік, коли у футбольному чемпіонаті Радянської України почали брати участь не лише збірні міст, а й окремі клуби. Зареєструвалися під назвою «Металіст 1925» і почали з самого початку – з найнижчих ліг.

Коли вони вже вийшли до першої ліги і періодично почали показувати трансляції, то я навіть дивився. Мені подобалася гра цієї команди.

А у зв'язку з виходом «Металіста 1925» з першої ліги до вищої вирішили розширити штат і взяти помічника офіцера безпеки. Мені зателефонували, і я погодився. Все як завжди – один колишній міліціонер покликав іншого колишнього міліціонера, знаючи, що в обох є вже потяг до футболу. Ми обидва стояли на цих матчах, тільки він на той момент був моїм керівником – полковником міліції.

Особливих труднощів для мене це не склало: охорона громадського порядку, контроль безпеки та проведення матчів. Тут нічого складного. І супровід команди на виїзди.

Моїм завданням було контролювати стадіон на виїзному матчі, щоб усе було згідно з регламентом. Надано швидку допомогу, пожежну охорону, поліцію чи приватну охорону, розташування наших уболівальників на трибуні, як вони туди дістануться, як мені провести їх на стадіон.

Тобто, абсолютно мирна робота, якою можна займатися два життя. Таких активних уболівальників, як у попереднього «Металіста» чи «Металіста» Ярославського, ми не мали. У нас абсолютно нормальна, солідна публіка: починаючи від айтішників і закінчуючи курсантами, які приходили та вболівали за нас. І тому все було спокійно у цьому плані».

Вадим згадує цікавий випадок, коли переплутали один «Металіст» з іншим.

«Ми потрапили в Кубку на «Епіцентр» Дунаївці – є таке селище, яке стало відомим після того, як їх висміяв Притула. І в Дунаївцях подумали, що це їде «Металіст» Ярославського. Там було стільки поліції, ніби вони вже тоді були готові воювати з Росією. Пригнали всі свої спецпідрозділи та стоять чекають.

Я говорю: «Що ж відбувається? У вас поліції більше, ніж мешканців Дунаївців». Вони кажуть: «Так їдуть ваші фанати. Хіба це не той «Металіст», чиї ультрас влаштували безлад у Кривому Розі?»

Відповідаю: «Заспокойтеся, це найдомашніший «Металіст» у світі приїхав. Ви ж читайте, що далі йдуть цифри». І ці хлопці на спецтехніці з усією своєю зброєю видихнули. Я бачив щасливі обличчя».

«На початку квітня ухвалив рішення разом із сином добровільно піти на захист батьківщини»

Такі функції Челомбітько виконував до 24 лютого. І ще за два дні до початку повномасштабного вторгнення Росії готувався до поновлення УПЛ.

«22 лютого я разом з офіцером безпеки того «Металіста» погоджували документи щодо стадіону. Ми готувалися до наступного кола. 26-го у нас мала бути перша гра з «Шахтарем» у Харкові. У мене досі лежать на неї квитки. І тут 24 лютого цей жах…

Гравці та персонал виїжджали вглиб країни. Основна частина була у Кременчуці. Потім у нашу базу прилетіла ракета – розбила нам поля, будівлю самої бази, завдала багато пошкоджень».

Вадим воював, отримав поранення, а потім повернувся до роботи у клубі.

«На початку квітня ухвалив рішення разом із сином добровільно піти на захист батьківщини. Більше, звісно, ​​на це вплинув син. Йому 28 років, він працює у сфері IT, ні з чим цим активно не стикався. Ми вступили до дуже відомого у Харкові добровольчого батальйону. На той час він якраз формувався.

Я прослужив 5 місяців. А син служить і досі. Слава богу, без поранень. У мене за час несення служби було 2 поранення: у травні контузія під Харковом за Руською Лозовою та кульове поранення під Краматорськом.

Два місяці лікувався, місяць був на реабілітації. За підсумками комісії мене комісували – не витримувала серцево-судинна система. І лікарі вирішили, що я не готовий далі бігати з 25-річними хлопчиками, як я це робив. Будь-якої миті я міг стати для них тягарем».

«Кожен повинен дати країні в цей час те, що може»

Насамкінець Вадим пояснює, чому важливо грати чемпіонат під час війни.

«Скажу вам так. Питання обстрілів Харкова однозначно суто психологічне. Там немає жодних уражених цілей, як вони там люблять розповідати. І наш підрозділ, за їхніми словами, вони «знищували» 2 чи 3 рази. Ми потім читаємо, скільки в нас було людей, яких вони «знищили» своєю точковою зброєю.

Тому у всіх наших виробився імунітет до цього. Але є частина людей, яка піддається страху. Він почув перший вибух, заліз у підвал чи в укриття і перебуватиме там, поки не закінчиться війна, боїться кожного шереху. Цій людині вже нічого в житті не цікаво. Він у душі вже згоден, щоб прийшли росіяни, аби все це припинилося. На це вони розраховували.

Нині люди розділилися. Ті, хто хочуть миру, їм байдуже, який він буде – з нами чи з росіянами. А ті, хто хоче перемоги – ось це українці. Про який мир з цими сволочами можна говорити? Тільки про перемогу! А з такими людьми, які хочуть «миру в усьому світі» розмовляти нема про що.

І тому мета цих «товаришів» - зламати і перетягнути на бік «русского мира» більше людей, які бояться. Початок чемпіонату у такий момент – це перелом. Це ще більше впевненості людям, що нам начхати на них та на їхні погрози. Ми все одно зробимо своє і перемога буде за нами. І найголовніше, що ми живемо звичайним життям. У них не вийде зламати нас.

Коли солдати там і знають, що йде чемпіонат, і це завдяки їм… Мені, наприклад, уже приємно і спокійно, бо я виконав свою функцію.

Те, що відбувається чемпіонат, показує, що у нас звичайне, нормальне життя йде, незважаючи на війну. Ми до неї так ставимося. Там у нас обстріл, а тут у нас грають у футбол. Може, люди спочатку будуть шоковані, але потім вони почнуть розуміти, якщо відновили чемпіонат з футболу, то все не так погано. Усі ці справи дуже потрібні. Вони відіграють дуже велику роль.

Впевнений, що у мешканців Харкова з'явилася якась упевненість, коли вони довідалися про початок чемпіонату. Наш уболівальник, який досі мешкає на Салтівці, приїхав і запитав: «Можна я хоч одним оком, хоч з проходу, де автобус стоїть, подивлюся на футбол? Не весь час дивитися на руїни Салтівки і слухати сигнал тривоги. Хочу послухати звук ударів по м'ячу, крики радості гравців». Але гру з «Олександрією» перенесли через обстріл Києва. Далі грали у Ковалівці, але туди він приїхати не зміг.

Моя думка: з морального погляду – правильно, що ми відновили чемпіонат. Так, там немає грошових оборотів, пов'язаних із рекламою, з трансляціями, з уболівальниками. Але Україна показує, що незважаючи на те, що відбувається, вона живе повноцінним, спортивним життям. Ми це показуємо усьому світу.

Це не невиправданий ризик, не прагнення показати, що ми не пішли до армії, а натомість граємо у футбол. Це зовсім не так. Все потрібне під час війни – навіть це.

Який у нас був перший матч із «Шахтарем», коли відкривали чемпіонат – приїхав Блохін, увімкнули запис промови президента… Це було настільки символічно та патріотично! На підтримку нашої країни хлопці зараз виходять на кожну гру з прапорами України. Це крапля у нашу перемогу.

Повернулися навіть іноземці. Це мотивація перемогти і потім згадувати, як ми грали під час війни. Кожен має дати країні в цей час те, що він може».

«Нюрнберг» показує світу, як допомагати Україні. Місцевий рятувальник гасив пожежі у Харкові, а у клубі працює Саша Лобода

«Ми повинні битися, як б’ються хлопці на фронті». Валерій Бондар – про внесок легіонерів та недооцінених гравців «Шахтаря»

Фото: Іван Родітєлєв/«Металіст 1925»

Інші пости блогу