США та Англія відкатали сумні нулі. У 1950-му все було веселіше – перемога Штатів стала одним з головних апсетів в історії ЧС
За американців грали вчитель, листоноша та водій катафалка.
Сьогодні збірні Англії та США зіграли сумну нульову нічию у матчі другого туру групи B на ЧС-2022. В історії цього протистояння були значно цікавіші матчі, про які варто знати більше, ніж про сьогоднішній. 72 роки тому американці створили один із найбільш легендарних апсетів в історії чемпіонатів світу, обігравши збірну Англії. Якщо коротко, то гру можна описати одним фактом: коефіцієнт на США був 500.
Але все ж таки радимо вам дочитати до кінця – ця історія отримала екранізацію явно не через банальний сценарій.
Американці до гри здобули лише 5 перемог за 20 років та пропускали в середньому 5 голів за матч
ЧС-1950 був першим повоєнним для світового футболу та першим в історії збірної Англії. Так, незважаючи на те, що турнір існував на той момент уже 20 років, англійці бойкотували попередні три турніри. Але у другій половині 1940-х конфлікт із ФІФА було вирішено, тож Англія взяла участь у хаотичному відборі та вийшла у фінальну частину. Команда «трьох левів» була одним із головних фаворитів турніру. У рамках підготовки до ЧС вони перемогли португальців та бельгійців у товариських матчах, забивши у двох іграх 9 голів. Та й взагалі за останні п'ять років лише 4 рази програли, вигравши при цьому 23 поєдинки.
У США ситуація була протилежною. До ЧС вони підходили лише з п'ятьма перемогами за 20 років. При цьому зазнали 13 поразок, у яких сумарно пропустили аж 70 голів (в середньому по 5 за матч). Про рівень американської збірної говорить і той факт, що для більшості гравців футбол був лише хобі чи підробітком. Шкільний вчитель, водій катафалка, посудомийник та листоноша – лише частина з професій представників їхньої команди, які поїхали на чемпіонат. А форвард Бенні Маклафлін пройшов із командою відбір, але не зміг полетіти до Бразилії – на роботі відмовили у відпустці. І ще один факт – на ЧС збірна США кваліфікувалася, здобувши одну перемогу та одну нічию у відборі, пропустивши при цьому аж 15 м'ячів. Все через те, що з їхньої групи з Мексикою та Кубою путівку на фінальний турнір отримували дві команди. Кубинці виявилися ще гіршими.
Воротар США творив дива, тренер американців не вірив у своїх підопічних
Тепер розумієте, з яким настроєм команди підходили до очної зустрічі? До речі, перед ЧС американці встигли провести лише одне тренування. Потім одразу був поєдинок з Іспанією, в якому європейці були сильнішими – 3:1. Англійці ж у першому турі впевнено обіграли Чилі 2:0, навіть без Стенлі Метьюза – одного з найкращих гравців світу на той момент. Тренер англійців Уолтер Уінтерботтом вирішив не змінювати переможний склад, тож Стенлі не вийшов і на гру з американцями. А даремно.
Вже до 12-ї хвилини на рахунку англійців було два влучання в штангу, один удар вище і три сейви від кіпера американців Френка Боргі (він, до речі, і був тим водієм катафалка). Свій перший удар у бік воріт збірна США зуміла завдати лише у середині першого тайму. Англійці відповіли на це кількома гострими контратаками, але жодна з них не стала результативною. На відміну рідкісної контратаки США. На 37-й хвилині півзахисник Волтен Бар пробив з-за меж штрафного майданчика, воротар англійців Берт Вільямс кинувся відбивати в один кут, але на шляху м'яча опинився форвард Джо Гатьєнс, який в районі точки для виконання пенальті змінив траєкторію польоту м'яча. 1:0! А більшість фотокореспондентів розташувалися за воротами збірної США – думали, що саме там будуть результативні кадри.
Джо Гатьєнс
У другому таймі англійці продовжили висіти на воротах американців, але Френк Боргі продовжував творити чудеса. Хоча варто сказати, що і американці мали чудові моменти в контратаках. Наприклад, в кінцівці рахунок міг бути подвоєний, але Альф Ремзі врятував після удару по порожніх воротах. Фінальний свисток – шок!
Гравці збірної США, напевно, хотіли б побачити особи редакторів газети Daily Express у момент, коли ті дізналися рахунок поєдинку. Перед грою журналісти видання зарозуміло написали, що збірній Англії достатньо було б забити лише три голи на старті – щоб сильно не принижувати суперника. Хоча навіть тренер американців не дуже вірив у підопічних. Перед грою він прямо заявляв: «У нас немає шансів» і порівняв своїх гравців із вівцями, які йдуть на забій. Він, до речі, очолив збірну за два тижні до старту ЧС, а пішов із неї одразу після третього матчу.
І США, і Англія зрештою не вийшли з групи – в останньому турі американці отримали п'ять голів від Чилі, а англійці знову мінімально поступилися, але тепер Іспанії. Той турнір проводився за незвичною для сьогоднішніх схемою – з групи виходила лише одна команда, яка потрапляла до фінальної групи, де чемпіон та призери визначалися за круговою системою. Англія хоч і стала другою за рахунок забитих та пропущених, але перемогли у їхньому квартеті іспанці.
За легендою, у результат не повірили ні журналісти у США, ні журналісти в Англії. Пізніше з цього матчу зняли фільм із Батлером
Ще більше кумедних історій подарували події після матчу. Наприклад, за однією з легенд, у США спочатку не повірили в підсумковий рахунок, подумавши, що 1:0 – результат помилки при передачі повідомлення по телетайпу. У країні настільки недооцінювали свою національну команду, що лише один журналіст вирушив до Бразилії. Це був Дент МакСкіммінг із видання St. Louis Post-Dispatch – його звіт про матч був єдиним «живим» на всі Сполучені Штати. Найцікавіше, що на чемпіонат світу він вирушив власним коштом – керівництво редакції відмовилося оплачувати таке відрядження.
Інша легенда розповідає, що в Англії також не повірили результату. Тому спочатку місцеві газети писали, що гра завершилася з рахунком 10:0 чи 10:1 – мовляв, десь втратили нуль чи одиничку під час передачі результату з Південної Америки. Але ці міфи пізніше були розвінчані. Якоюсь мірою футбольну збірну Англії врятувала збірна з крикету – вони того ж дня програли команді Вест-Індії вдома, змістивши акцент на себе. Але англійцям все одно дісталося. Нещодавно ми розповідали, як збірна Бразилії відмовилася від біло-синьої форми після поразки від Уругваю. Англійці зробили те саме після невдачі у грі зі збірною – відмовилися від синьої форми. Щоправда, лише тимчасово. За кілька років знову спробували грати в ній, але знову дуже невдало.
І ще один цікавий момент пов'язаний із тим, що постфактум збірна Англії намагалася опротестувати поразку. Справа в тому, що у складі американців було три гравці, які не були громадянами США – Джо Мака, Ед Макілвенні та автор єдиного голу Джо Гатьєнс. Останній, наприклад, до ЧС-1950 зіграв три матчі за Гаїті – звідки він і був родом (а матчі на тому чемпіонаті були для нього єдиними за американську збірну). Проте в ті часи, за правилами Федерації футболу Штатів, гравцям не обов'язково потрібно було мати громадянство США, достатньо було мати намір отримати його, щоб вже грати за збірну країни. Цим і користувалися. Розгляд справи тривав кілька місяців, після чого у грудні того ж року ФІФА стала на бік американців.
У 2005 році було знято фільм про цю перемогу збірної США. Називається – «Гра їхніх життів». У головних ролях знімалися такі зірки, як Джерард Батлер та Вес Бентлі. У фільмі знайшли кілька ляпів, родичі деяких реальних персонажів навіть скаржилися після прем'єри. Але все одно екранізація говорить про те, наскільки важливим був та є той матч в історії збірної США.
Вдруге ці команди зіграли на ЧС у 2010-му. І тоді американці знову не дали перемогти Англії, зігравши внічию 1:1.
***
Цікаво, що у заявці тієї збірної Сполучених Штатів був нападник Адам Воланін. Він – уродженець Львова, який до Другої світової грав за місцеву «Погонь» та був у московському «Спартаку». Після початку війни залишив СРСР. Спробував свої сили в англійському «Блекпулі» (інформації про його гру за цей клуб практично немає), а згодом перебрався до США. Там він пограв за «Чикаго Марунз», «Іглз» та «Чикаго Фелконз».
У 1950-му потрапив до складу американської збірної на ЧС. Зіграв у першому матчі проти Іспанії, але команда програла 1:3. У двох інших іграх на полі не з'являвся. Поєдинок проти іспанців був першим та останнім для Адама за збірну США. Але це не завадило йому потрапити до Зали слави американського футболу.
Воланін помер у Чикаго у віці 67 років.
