Пара хапок, танці на пішохідному переході та відправка «на Одесу». Як я не став професійним гандболістом

У мене ніколи не боліла голова після алкоголю. Але не сьогодні. Це був перший раз, коли я не просто спостерігав, а й активно брав участь у щорічному ритуалі після першого дня змагань. Мені вже можна, я повнолітній, батько нічого не скаже. До головного болю ще додався незвичний біль у м'язах. Після переїзду до Дніпра більше грав у футбол — що там болить після гандболу, згадав лише зараз.

Із вчорашнього пам'ятаю, що закусував найсмачнішими у світі солоними огірками. Вже пізніше з'ясував, що то були найдешевші, з АТБ. Ще згадую, що Раміль знову ледь не вирубив якогось типа з гуртожитку. Підозрюю, наступного року нас точно туди не поселять, як обіцяють щоразу.

Цього року турнір проводять у Кропивницькому, а не в Знам'янці, як зазвичай. Дорога від гуртожитку до спортзалу проходить повз «кіровоградську зону», за нею поворот праворуч і спортивний комплекс. Поруч — бейсбольні поля. І звідки в Кропивницькому аж така любов до бейсболу?! Напевно, це все кубинські студенти, які навчались у «Льотній Академії».

На місці. Маю трішки розбігатися, щоб зменшити м'язовий біль. Після пари стрибків стає краще. Сьогодні граємо лише один матч, але важливий — за третє місце. У суперниках — чи то Новоархангельськ, чи то Новомиргород. Вони розминаються на іншій половині поля. Хлопці низькорослі, але збиті. Тож це точно не баскетболісти і не волейболісти. Напевно, футболісти. Моя версія підтверджується, коли вони починають катати гандбольний м'яч ногами.

Єдині професійні судді, яких ми прозвали Тімон і Пумба через їхні габарити: один був дуже худим, а інший — повним, ще вчора поїхали додому. А оскільки єдиними людьми, хто знав гандбольні правила, були організатор змагань та наш тренер, судили матч саме вони.

Сам по собі я максимально неконфліктна людина. Так, гострий на язик, але ніколи не йду на фізичний конфлікт. Але коли лунає стартовий свисток матчу, все одразу змінюється. Не знаю, чи це адреналін, чи щось інше — взагалі будь-який страх зникає, а з ним і алкогольна інтоксикація. Ловлю себе на думці, то он як Тоні Адамс та Пол Мерсон грали свого часу.

У першій же їхній атаці я прихоплюю розігруючого суперників. Він у два рази ширший за мене, але тримаю його міцно. Його перегар ще сильніший за мій. Хлопці теж учора ввечері час не марнували. Мій захист йому не подобається: «Та шо ти мене обіймаєш, як тьолку якусь?!». Я дивлюсь на суддю, посміхаюсь і відповідаю: «Ти хоч пару ігор по телевізору подивись, щоб таку х%@ню не нести».

Новомиргород чи Новоархангельськ грає дуже брудно. Їхні гравці постійно провокують. Правим крайнім у нас грав Пашик, він же Монгол-менший. Уже в другому таймі, коли ми комфортно вели м'ячів у сім, він щось не поділив зі своїм візаві. Почалася штовханина. Після слів від Пашика: «Чувак, ти шо накурений?», у хід пішли кулаки. І тут я побачив, як у бік хлопців несеться Джаб.

Джаб був зіркою нашої команди, але цього разу їхав уже в якості ветерана і більше виходив із лавки. Зараз він теж вийшов з лавки, але без заміни. Він пронісся повз мене, як вантажний потяг: у хлопця було під центнер ваги. Наступне, що я почув, було як у гравця суперників ламається ніс. Джаб з розбігу відправив хлопця «на Одесу» — так у нас називали удар головою в перенісся.

Від масового побоїща нас врятувало те, що гравці іншої команди були у шоці від того, що трапилось. Пізніше, коли емоції вляглися, вони визнали, що були не праві і винен їхній хлопець. Від гріха подалі матч вирішили не продовжувати. У підсумку, нам просто виписали грамоту за третє місце і з Богом відправили додому, у Луганку.

Батько — Арсен Венгер, хрещений — петрівський Турчин. Сімейний підряд не залишив мені вибору

Зараз про Петрівщину знає, напевно, будь-який український футбольний фанат. «Інгулець» вже давно на слуху в Україні. Але колись давно, у нульових, головним видом спорту в районі був не футбол, а гандбол. А гандбольним центром було невелике село Луганка з населенням трішки більше тисячі чоловік, де діяли шкільні гандбольні секції для хлопців та дівчат.

У 2004-му році жіноча збірна України здобула єдину медаль Олімпійських ігор серед командних видів спорту в історії незалежності. То була золота епоха для жіночого гандболу. Дівчата з нашого села їздили по всій Україні та часто повертались із призами. Змагань було дуже багато. Одна із дівчат — Валя Саламаха — стала професійною гандболісткою. І не просто професійною, а справжньою зіркою. Пограла за запорізький «Мотор», потім поїхала в Німеччину, де двічі виграла Бундеслігу, один раз Кубок Німеччини та виходила з «Бітігхаймом» у фінал кубку ЄГФ.

На відміну від жіночого, чоловічий гандбол був у далекому забутті дуже довгий час. Секція хлопців існувала, але зірок з неба не хапала: у Кіровоградській області проводили лише один турнір на рік — обласну спартакіаду, що тривала два дні.

Я провів у цій секції цілих дев’ять років. Майже все своє свідоме хлопчаче життя.

Зазвичай, хлопців набирали на гандбол із третього класу. Але я потрапив у команду на два роки раніше. Так уже сталося, що я був єдиним шульгою у школі серед дітей з першого по шостий класи, а без ліворукого гравця просто неможливо нормально грати. Тренером чоловічої команди був мій батько, який поєднував викладання історії в школі та тренерство. А тренер дівчат Володимир Миколайович був моїм хрещеним батьком. Особливого вибору, як ви розумієте, в мене не було.

Батько своїм тренерським стилем нагадував Арсена Венгера: абсолютно неконфліктний, не кричав на гравців, а постійно намагався довести свою позицію логікою. Це діяло, коли чергова вікова група мала адекватних хлопців. Але були й величезні мінуси: через його «м’якість» нам часто не вистачало захисту, коли нас засуджували. Він мав скандалити, апелювати до організаторів, гризти землю за своїх підопічних, але здебільшого мовчав.

Найбільшою проблемою гандбольної секції в нашому селі було те, що розмір спортзалу, де ми тренувались, складав приблизно половину довжини стандартного гандбольного поля. До першої поїздки на змагання навіть уявити не міг, що воно виявляється аж настільки довге. Тому ми завжди мали проблеми із фізухою, щоб вибігати весь матч.

Весь рік ми тренувалися заради єдиних змагань, де ми зіграємо максимум 4-5 матчів. Наш єдиний спаринг-партнер — наша ж жіноча команда. Та все одно, всі чекали цієї Спартакіади як манни небесної. Аж ось приходить осінь, кінець жовтня, отже те, до чого ми готувались, нарешті настає.

Ювентський «Туринтус», «золоте покоління» та пограбування АТБ. Як ми не виграли Спартакіаду у Знам’янці

Основне місце проведення змагань — Знам’янка, дуже рідко — Кропивницький. Агрофірма, що базується в нашому селі, щорічно надає команді автобус. Раніше це був помаранчевий ПАЗік, який проїхав, напевно, мільярд кілометрів українським бездоріжжям, а вже потім для школи придбають новенький «Богдан», щоб ми взагалі відчули себе королями.

Виїжджаємо, як завжди, рано, щоб встигнути до початку, бо їхати більше трьох годин. Основна фішка Спартакіади — брати участь може взагалі будь-хто: від школярів до пенсіонерів. Звичайно, це не Сполучені Штати 50-х років, але склалася традиційна сегрегація: тренери сидять попереду, далі дівчата, потім молодші хлопці, а позаду — «ветерани», які на старому касетнику на батарейках слухають різну музику з матюками та травлять байки. Я почав їздити на змагання дуже рано, і старші завжди мене брали з собою на задні місця, де я був таким собі талісманом.

Єдина зупинка нашої подорожі — завжди у Петровому. Там тренери забирають гроші на відрядження та оплату проживання у голови районної спортивної школи Віри Григорівни. Вона дуже мила та приємна жіночка, яка завжди раділа нашим перемогам. Лише років через сім я дізнався, що Віра Григорівна не просто начальник спортшколи, Віра Григорівна Смєлова — заслужений тренер з плавання, яка була старшим тренером збірної СРСР на Олімпіаді-80 і виховала декількох олімпійських чемпіонів.

Діставшись до Знам’янки, ми одразу їдемо в тамтешню спортшколу та готуємось до початку змагань. Батько роздає хлопцям форму. Спортшкола закупила два комплекти: дуже дешева копія форми «Ювентуса» — для школярів поменше та стокова жовто-синя — для дорослих. Жовто-синя форма купувалась із розрахунком на найбільш пузатого величезного чоловіка і була в одному розмірі. Тому протягом усієї гандбольної кар’єри футболка була мені до колін.

Всього в області чотири чоловічі гандбольні команди: ми, Знам’янка, Кропивницький та Ульянівка (зараз — Благовіщенське). Останні — постійні беззаперечні фаворити усіх змагань. Але на турнір заявляються зазвичай до восьми команд. Річ у тім, що тоді існувало якесь рейтингування для районних спортивних шкіл і участь у змаганнях давала цій школі якісь бали, які потім впливали на фінансування. Тому деякі райони свідомо відправляли на турнір з гандболу футболістів, волейболістів чи баскетболістів.

З одного боку це весело. Був момент, коли наші дванадцятирічні дівчата просто розмазували у «+20» голів якихось жіночок за сорок, які вперше у житті взяли до рук гандбольний м’яч. З іншого ж боку були дикі апсети, коли ми програли волейболістам чи баскетболістам із Малої Виски. Вони знайшли проти нас єдину можливу тактику, бо ж у складі мали чолов’ягу зростом за два метри. Тому вони просто робили на нього «закидушку», і він без перешкод клав м’яча у сітку через наші тендітні руки.

Зазвичай дівчата оформлювали перемогу вже у перший день. Ми ж зазвичай розтягували задоволення на два дні — догравали матчі, що лишилися, і в яких вже ні на що не претендували. Взагалі, хоч ми і мали тренера Арсена Венгера, але грали, як типовий «Сток Сіті»: максимально прямолінійно.

Найкращий період в історії нашого гандболу припав на хлопців 1985–88 років народження. Неймовірне покоління! Ісмаіл був найхитрішим розігруючим, якого я коли-небудь бачив, та володів чудовою технікою. Дрик та Поїзд мали просто вбивчої сили кидок. Одного разу під час матчу Поїзд випадково вирубив аж трьох воротарів поспіль в одній грі. Зуй був найкращим воротарем в історії. Коли він ловив кураж, його нереально було пробити. Хворост був неймовірно швидким та різким.

Я ж був на п’ять років молодшим за це «золоте покоління». Починав правим крайнім. Але був настільки малим, що батько іноді просив інших тренерів виставляти проти мене гравців поменше, щоб не затоптали. На початку я навіть не міг до воріт пристойно докинути. Але щоб «вижити», довелось пристосовуватись, тому компенсував недоліки хитрістю та розумом.

У нас в сім’ї ніколи нікого не хвалили. Принаймні, відкрито. Батько продовжував сімейну традицію, перейнявши її від своїх батьків, і не виказував яскравих емоцій щодо своїх дітей. Тому як добре я грав, доводилось лише здогадуватись, або старатися забивати більше за інших. Тому у своїй грі завжди прагнув виділитись. Часто це було на грані із піжонством: вистрибнути і в польоті зробити розворот на 360 градусів, а потім забити, віддати пас з-за спини чи гарно підкрутити м’яч.

З часом і дорослішанням моя позиція змінювалась. Починав правим крайнім, де стояв у кутку і радів двом-трьом скидкам від півсереднього за матч. Потім перейшов на позицію лінійного, коли вже міг трішки штовхатись, а як повністю сформувався, то грав розігруючого.

Чи будемо ми змагатись за перші місця, завжди залежало від жеребу. Якщо ми потрапляли на Ульянівку, то наш максимум — третє місце, якщо на когось іншого, то можна було розраховувати на щось більше. Оскільки організатори були із Кропивницького, а приймали змагання у Знам’янці, то жереб — оце так несподіванка! — майже щоразу відправляв команди з цих міст в іншу сітку, а ми потрапляли на фаворитів.

Матчі проти негандболістів більшою мірою проходили за одним сценарієм — легка прогулянка, за винятком деяких провальних матчів, коли ми осоромлювались. Матчі ж проти Кропивницького та Знам’янки часто були дуже конкурентними із приблизно рівною кількістю перемог у кожної сторони.

Утім, найголовніше починалось після закінчення першого ігрового дня. Нас завжди селили у корпусі футбольного стадіону у Знам’янці. Це був другий поверх адмінбудівлі. Для дітей із села Знам’янка здавалася величезним мегаполісом. Тому ввечері починалась гулянка. Повнолітнім ніхто не забороняв вживати алкоголь, але за школярами слідкували. Та куди там?! Одного разу батько не зміг поїхати на змагання, тому відправив замість себе мого старшого брата. Брат не мав спеціалізованих педагогічних навичок, тому вирішив бути з нами на одній хвилі: курив за компанію; відмазував від охоронців АТБ, коли один з наших вкрав там якусь фігню, бо вважав систему тамтешньої охорони розрахованою на лохів; змушував вночі віджиматись, щоб всі заснули, але ніхто не хотів, бо напились енергетика.

Були випадки і гірші. Нашого Халка пов’язала поліція за те, що він танцював на пішохідному переході. Батькові довелося витягувати його і пояснювати дільничному, що такого більше не повториться. Я тоді був занадто малий і не до кінця розумів, коли хлопці налякано казали: «Та він же всього пару хапок зробив». Того ж року я вперше в житті отримав алкогольну інтоксикацію. Для того, щоб збільшити площу, де могли спати люди, ліжка доводилось зсувати. І мене якраз поклали між вусмерть п’яними Дриком та Поїздом. Наступного дня вони, як нові, «розвалювали» на полі, наче нічого не було.

Другий день змагань — це лише два медальні матчі. Так робили спеціально, щоб хлопці із Ульянівки могли добратись додому, бо їхати їм було майже 300 км. Ми іноді були у повному шоці, як їхній тренер Філіп Філіпович міг аж так натаскати своїх гравців. Вони були неначе солдати, виконували все і постійно бігли. Лише одного разу нам вдалось вирвати у них перемогу. Вона настільки оспівана в легендах, що більшість із очевидців дають різні свідчення, як це було.

Після завершення турніру ми усі дуже виснажені, але щасливі, повертаємось додому. Для людей із села міських емоцій вистачить на весь рік, до нових змагань.

***

Спорт — дуже важлива соціальна складова. Навіть у невеликих населених пунктах наявність спортивної секції пожвавлює життя. Та ті часи вже далеко позаду. Хтось залишився в селі, але поступово кидав спорт і йшов робити в сільське господарство, хтось переїхав до міста. Багато хлопців зараз боронять Україну у Збройних Силах, дехто, на жаль, загинув.

Батько пішов на пенсію у школі, тож йому не можна було продовжувати працювати у гандбольній секції. Продовжувати його справу не було кому. Чоловічу секцію закрили. Мені часто здавалось, що він любив тренувати дітей більше, ніж викладати історію. Навіть після сорока він із задоволенням бігав разом із нами, якщо для двосторонки не вистачало людей. Він завжди казав, що з виходом на пенсію, нарешті став відпочивати від роботи, але я знав, що без гандболу йому було найважче.

Моя дружина часто запитує мене, як ми виживали в ті часи та ще й в не дуже великому селі. Але озираючись у минуле, хочеться згадувати лише найкраще, а гандбол — саме те, що завжди буде на першому місці.

Присвячується моєму батьку. Знаю, що ти гордишся мною.