«Я з українського Криму, у мене кримськотатарське коріння»: сильна історія Ганни Різатдінової про рідний півострів
Про спорт, своє становлення та анексію.
10 років пройшло з моменту анексії Криму. Українського півострова, який був для всіх українців не просто шматком на карті, а місцем сили. Крим подарував Україні багато видатних імен, серед них і Ганну Різатдінову. Для бронзової призерки Ріо Крим – місце її становлення, перших тренувань, перших перемог та поразок, перших мрій.
Дарина Калінчук поговорила з Ганною Різатдінової про Крим, її рідний Сімферополь і перші професійні кроки. Її історія – не просто про дитячі спогади та біль. Це історія, яка нагадує кожному, що Крим – це Україна, і він обов’язково повернеться додому.
«Пам'ятаю, як казала мамі: «Я тебе ненавиджу за те, що віддала мене в художню гімнастику»
«Крим для мене – це не просто місце, де я народилася. Крим – це місце мого становлення, – розпочинає свою розповідь Ганна. – Багато від різних людей чула, що кримчани відрізняються. Напевно, через море, через сонце. Вони інші, позитивні, не бояться працювати. Саме через це, напевно, в нашому українському Криму народилося дуже багато чемпіонів».
Гімнастка зізнається, що з Кримом пов’язано дуже багато різних спогадів, але найперша яскрава асоціація – щорічні збори в Алушті, які організовувала Альбіна Дерюгіна.
«Кожного року влітку легендарна Альбіна Миколаївна Дерюгіна, яка, на жаль, вже не з нами, привозила нас в Алушту. Там була спортивна база «Спартак», де ми проводили спортивні збори десь 10 днів. Напередодні я завжди закінчувала свою спортивну кар'єру, бо знала, що на мене чекає. Повірте мені, це було дійсно пекло, коли три тренування на день. Перше – коли о 6:15 ми вже стояли в рядку, тоді – друге тренування. Пам'ятаю, ми повертаємось з другого тренування, а борці, які були з нами на цій базі, йшли лише на перше або на сніданок. Вони тільки розпочинали свій тренувальний день і казали: «Боже, гімнастки, ну ви ж нібито такі худенькі, маленькі. Ви йдете вже з другого, ми ще тільки прокидаємося, як взагалі так можна?» Напевно, саме тому у гімнасток завжди було стільки медалей».
Режим був жорсткий, дівчат навіть на море не відпускали. Щоправда, такий режим добряче загартував українських спортсменок.
«Я дзвонила тату і просила: «Забери мене, будь ласка, звідси. Я нічого не хочу в цьому житті». Було дуже складно. Перша година дня, 40 градусів, якраз пік. Ми щось там зробили, і Альбіна Миколаївна нам каже: «Все, на стадіон, там 40 кіл треба пробігти». Боже, пам'ятаю, як сказала мамі: «Я тебе ненавиджу за те, що віддала мене в художню гімнастику». Були такі моменти, але зараз ми жартуємо з цього.
Дуже часто запитували Альбіну Миколаївну, чому саме Алушта? Так багато баз в Україні, чому Алушта? Вона завжди казала: «Ви тут набираєтеся сили, тут повітря інше, ви заряджаєтеся». Безсонова, Серебрянська, дуже багато поколінь, всі проходили через спортивні збори у Алушті. Там база практично не змінювалася. Авжеж, був ремонт, щось відновлювали, але база залишалася така ж сама. Всі, хто проходили цей збір, ставали сильнішими. Ми розуміли, якщо пройдемо це, то вже нам нічого страшно не буде. Коли я подорослішала, зрозуміла, що все це зробило мене сильнішою. Я вдячна Альбіні Миколаївні, вдячна Алушті і вдячна всьому, що було на шляху до олімпійської медалі».
«У Криму гімнастика була номер один»
Спогади в Ганни Різатдінової залишились не лише з Алушти, а й, звичайно, з рідного Сімферополя та інших кримських міст.
«Пам'ятаю височенні кипариси, які, наче вартові стояли на сторожі півострова, наше улюблене море, Євпаторію та інші міста. Ми якось не дуже часто з батьками їздили у Ялту, тому що це було, як тоді здавалось, далеко від Сімферополя. Ми їздили у Євпаторію на море. А так все літо ми проводили на зборах, дуже багато зборів, а на вихідні ми не виїжджали на море, тому що всі хотіли відпочити просто вдома. Крим для мене – це моє становлення, це те, що всередині мене, це те, що сформувало мене. Це моє коріння. Це мій фундамент. Можливо, якби я народилася не в Криму, я б не була такою, яка я є».
Гімнастка також пригадує, як бігала з татом через парк біля свого дому.
«Я була слабенька по здоров'ю та по витривалості, тому тато сказав: «Будемо бігати». Тобто не на маршрутці, не на тролейбусі їздити, а будемо бігати. Кожного ранку ми з татом бігали саме через парк. Там ще річка Салгір протікає, до речі найдовша річка в Криму. Я також ненавиділа життя в той момент. Але я стала сильнішою, і це також принесло мені користь.
У нас квартира у Сімферополі була. Через парк можна було пройти або бігти, і ти вже біля залу. У мене була математична школа №40. Причому я не любила математику, але саме через те, що через дорогу був спортивний зал «Динамо», мене туди віддали. Це такий величезний комплекс був. Я вважаю, що це взагалі найкраща база в Україні. Чесно, навіть в Києві такої немає. Ми маємо лише Палац спорту, а цей зал «Динамо» – там тренувалась ще і Яна Клочкова, і Серебрянська, і я. Там стеля дуже висока, і великі можливості були».
Для дівчат у Криму гімнастика була найпопулярнішим видом спорту, але працювала також секція тенісу, бальних танців.
«Взагалі у Криму гімнастика була номер один. Тут дуже складно конкурувати іншим видам спорту саме для дівчат. Катя Серебрянська в Атланті в 1996-му зробила такий фурор, що куди відвести доньку, на який вид спорту, у Сімферополі та й у Криму питання не стояло. Привозили дівчат з інших міст саме до Сімферополя, тому що унікальна база і тренери. У нас і спортивний інтернат був. Дуже багато дівчат приїжджали з Запоріжжя, з Донецька, зі Львова, з інших регіонів. Хто хотів розвиватися, приїжджали саме до Сімферополя. Дуже зручно було. На четвертому поверсі був інтернат, де дівчата жили, і просто спускалися на перший поверх, де був зал. Мені здається, в Києві зараз таких умов немає.
Була секція тенісу, непогана для дівчат, була художня гімнастика номер один і бальні танці.
Батьки бачили, що я дуже люблю музику, дуже полюбляю рухатися, така виразна дитина. Тому вирішували між бальними танцями і гімнастикою. Мама тренер - здавалось, що все очевидно. Але мама мене не брала з перших днів моєї спортивної кар'єри до себе, тому що вона бачила приклад і Каті, і Любові Олексіївни Серебрянської, як це складно, коли мама тренер. Тому вона хотіла подовжити стосунки саме материнські. Плюс мама, як я вже й багато казала, не те, що не вірила, вона обʼєктивно бачила, що нічого, скоріше за все, з мене не вийде. Тому що повинні бути супердані.
Це вже, мені здається, всі розуміють – в художній гімнастиці, як в моделінгу, ти повинна мати певні параметри, критерії. Ти побачив дитину і кажеш: «Все, буде!» Я була така товстенька, маленька, але дуже любила танцювати. Тому мама мене не брала до себе. Я пройшла, напевно, всіх тренерів у Сімферополі. У «Динамо» я пройшла всі килими, всіх тренерів. Коли вже підійшов час, тато поговорив з мамою, він сказав: «Оксано, ну давай, або до тебе, або вже в Київ. Давай вже вирішувати, тому що вже вік, якось вже треба». Тоді мама мене взяла, підтягнула, і далі вже до Києва відправила.
Авжеж, був складний момент переїхати з Криму до Києва, коли мені запропонувала Альбіна Миколаївна Дерюгіна перейти до збірної України, спочатку юніорської команди. Тоді Крим було дуже складно відпускати, але знову ж таки – це різне. Київ – це можливості. Коли я приїхала до Києва, я все одно намагалася, не часто, але десь раз на місяць приїжджати. Тоді літаки ще літали, коли я вже почала заробляти гроші, я спокійно могла прилітати. Поїзди також, все було зручно, комфортно.
Крим люблять у всіх навіть у найвіддаленіших куточках нашої держави. Кого не запитуєш, всі кажуть: «Ой, ми в Криму відпочивали, ой, ми були там і там, як ми любимо Крим». Дуже багато людей відновлювалися, приїжджали на лікування, в кого астма, наприклад. Навіть дуже багато спортсменів тренувалися у Криму і готувалися до Олімпіади. Тому що там повітря інше, там взагалі по-іншому відновлювалися».
«У 2014-му навіть не розуміла значення слова «референдум», «окупація», «анексія». Як взагалі можна забрати щось, що тобі не належить?»
Коли розпочалась окупація Криму, Ганна Різатдінова була на змаганнях в Угорщині. Зізнається, що на той момент навіть не могла усвідомити масштабу всього, що відбувалося на рідному півострові. Навіть зараз, коли пройшли роки, Ганна говорить про це, не стримуючи сліз.
«Це був Кубок світу в Угорщині. Причому я була дуже добре підготовлена до нього. У мене була нова програма. Все було добре. Не пам'ятаю, після першого чи другого дня змагання бачу новини. На той момент навіть не розуміла значення слова «референдум», «окупація», «анексія». Як взагалі можна забрати щось, що тобі не належить? Ну такі зовсім зрозумілі, банальні думки. Ми не були готові до такого. Я взагалі була дитиною. Я знаю Крим, я знаю, це Україна, я знаю, що я громадянка України. Для мене, дитині, пояснити, це… Зараз діти, повірте мені, навіть мій син розуміє, що відбувається. А йому 6 років. Він відрізняє всі види ракет і знає, що таке Росія, що це країна ворог, агресор і так далі. Це жахливо, що наші діти ростуть в таких умовах. Що він не може побачити дім, де виросла його мама.
На той момент у думках було: «Як це? А що таке окупація? А як це анексія Криму? А як?» Це було щось незрозуміле для мене. Мені мама подзвонила: «Це не точно». Знаєте, як батьки все одно кажуть: «Все буде добре, ти головне не хвилюйся, все добре». Тато в мене капітан дальнього плавання, він був у рейсі на той момент, а мама була у Криму. Мені не казали усього, мене оберігали, щоб не налякати і не збити від мети, до якої я так довго йшла. Я не розуміла, я навіть змагалася, і все одно мама приїжджала до мене, до Києва. Нібито нічого не відбувалося. Тому що в мене була ціль – Ріо, Олімпіада.
Я десь щось читала, тоді не було телеграм-каналів, тоді не було стільки інформації, як зараз. Я розуміла, що щось відбувається, але думала, що все буде добре. Тобі 21 рік, вже зріла людина, але ти стільки тренуєшся, що ніби в інформаційній бульбашці. Я більше читала розвиваючу літературу у вільний час, ніж слідкувала за новинами. Це вже зараз в 31, я знаю, що таке Кримська платформа, яку політику держава веде по деокупації Криму, що ув’язнено понад 140 осіб в Росії, що серед них велика кількість представників кримськотатарського народу. Навіть слідкувала за останньою новиною, що в червні з російського полону вдалося повернути десятьох громадян України, серед них був Наріман Джелял, якщо я не помиляюсь, заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу. Для мене, як людини, яка має кримськотатарське коріння, ця тема теж є доволі чутливою. Бо нам всім, кожному, болить від того і ми почали розбиратись, почали діяти.
Тому тільки після Ріо, коли я це пройшла, змогла шторки відкрити і подивитися на світ. І я зрозуміла, що в мене відібрали моє рідне місце, де я народилася, мій Крим. Він став окупованим. І ти нічого не можеш з цим зробити. Ти можеш казати, ти повинен казати, ти повинен робити своє діло, але це дуже складно. Твою родину взяли і просто розділили. Ти не хочеш цього. Ніхто з членів твоєї родини цього не хоче. Але твою родину розділили. І це неймовірно складно.
Ми ніколи не приймемо це. Крим був, є і залишатиметься територією України. І ми будемо боротися до тих пір, доки не звільнимо всі наші території від тимчасової російської окупації. Світ повинен усвідомлювати, що якщо не відновити територіальну цілісність України, невід’ємною складовою якої є Крим, то будь-який агресор у різних регіонах світу зможе робити, що хоче».
Ганна згадує ще одну болісну тему. Про те, що війна в художній гімнастиці розпочалась задовго до 2014-го. Змагаючись з росіянами, українські гімнастки дізнались, що таке необ’єктивність, несправедливість, корупція.
«Окупація художньої гімнастики почалася навіть не з 14-го року, можна навіть архіви підняти. Скільки наша українська федерація боролася з цим ворогом – з корупцією, з абсолютно суб'єктивними, необ'єктивними результатами. І скільки поколінь ніхто нічого не міг зробити. Нас завжди Альбіна Миколаївна налаштовувала. Коли ми запитували її: «Альбіна Миколаївна, ми все зробили, все чисто, все бездоганно, але чому ми знову треті? Для чого тоді взагалі працювати, якщо Безсонова на декілька голів вище за всіх, але вона третя. Ну, навіщо?» Це просто демотивація. Вона завжди відповідала: «Запам'ятайте, дівчата, Україні завжди треба зробити надзусилля – бути на дві, на три голови вище. Тоді, можливо, нас посудять якось на рівні. Якщо ми будемо на одному рівні з Росією, посідатимемо ті місця, що й зараз».
Саме тому, коли були в Алушті, ми так працювали – у когось одне тренування, а в нас – по три на день без вихідних. Нас навіть у відпустку не відпускали, тому що Дерюгіна знала, хто наш головний ворог, ще тоді. Вона розуміла, щоб перемогти його, треба працювати дуже-дуже-дуже багато. Тому для мене це така дуже болюча і складна тема».
«У мене прокинулося таке почуття: «Я повинна всім показати, що я кримчанка, я з українського Криму, у мене є кримськотатарське коріння»
«Бачила, що якісь спортсмени переходять, думають, за яку країну виступати. Памʼятаю Артура Айвазяна. Ми завжди були поруч і я його добре знала. Він навіть Львівський університет фізичної культури закінчив. Пам'ятаю, що мама мені каже: «Ти уявляєш, Артур Айвазян, стрілок наш, він перейшов до Росії». Ну, і це для мене було: «Як це можливо?».
Хто ще з Сімферополя, кого я знаю? А! Ну авжеж, наш Саша Усик, він наш герой, наша гордість, справжній кримський козак! Віруюча і неймовірно трудолюбива людина. А от з Яною Клочковою я навіть не знаю, що зараз відбувається.
Хто хотів, або переїхали до України, або залишилися в Криму. Але тут також треба розуміти, що ці люди проживають під тиском агресора. Для мене там тренуються українські діти. Вони народилися на території України. 90-ті і 2000-ті – це українські діти, громадяни, тренери. Те, що вони вимушені зараз працювати під окупацією, вони ж і самі розуміють. Під тиском можна змусити йти до зали, але змусити під тиском зрадити собі в усвідомленні, де насправді твоя Батьківщина, де твоє коріння – неможливо.
У нашій родині, я скажу чесно, взагалі питання не стояло, щоб я перейшла виступати за Росію. Навпаки, в мене прокинулося тоді таке почуття: «Я повинна всім показати, що я кримчанка, я з українського Криму, у мене є кримськотатарське коріння. Я повинна кричати про це ще голосніше». Питання повернення Криму – це питання повернення домівки і свободи для всіх наших громадян, які були змушені залишити Крим, або ж, які залишаються в ньому, будучи де-факто заручниками Кремля.
Головне не мовчати, робити своє і відстоювати свою землю. У Ріо я зробила своє – підняла український прапор, і всі знали, що я кримчанка, на той момент Крим вже був незаконно анексований. Як сказав наш президент Володимир Зеленський, спортсмени – це також дипломати, міжнародні дипломати у своїй сфері, тому ми повинні говорити, не повинні мовчати, повинні діяти. Де ми можемо, ми повинні про це говорити. Особливо зараз, коли ми бачимо, що відбувається в нашій країні, коли іде війна. Україна бореться за свою незалежність, за право українського народу на існування.
Ми прагнемо миру, але не за будь-яку ціну. Наша територіальна цілісність не може бути предметом для компромісу. Тому наша мета, спортсменів, також забезпечити всеохоплюючий, справедливий та сталий мир. І цього можна досягнути лише шляхом відновлення територіальної цілісності та суверенітету України в міжнародно визнаних кордонах, включаючи, безумовно, Крим».
«Де територія окупована, де є агресія, апріорі не може бути ніякого розвитку»
«Як я вже сказала, в Криму народилися дуже багато чемпіонів, але зараз ми бачимо, що під тим тиском агресора там не народжуються чемпіони. Тому що під тиском нічого не може народжуватися. Нічого. Особливо спорт, тому що він побудований на патріотизмі. Який може бути розвиток? Де територія окупована, де є агресія, апріорі не може бути ніякого розвитку. Це те, що зараз там відбувається.
Я не бачу, щоб хтось з Криму зараз піднімав прапор або щоб з Криму була якась зірочка. Навіть в новинах. Я знаю, що там є база. Але вона наша, це українська база. Я знаю, що там є база в Алушті. Але, знову ж таки, це наша база, де тренувалися українські спортсмени. А про результати я навіть нічого не чую. Якщо ми говоримо про якийсь там розвиток, то це скоріше розвиток тиску, а не досягнень.
Зараз я бачу те, що люди не тільки в Криму, взагалі в Росії, стали інструментом русифікації, імперіалізму. Вони інформацію отримують з одного джерела – джерела пропаганди і брехні. Тому і розвитку нема, розумієте? Правди немає. Тому що ось цей тягар, постійний тиск на людей. Мені здається, що люди там залякані щось казати, не кажучи вже про те, щоб діяти якось, думати по-іншому.
Мені здається, люди зараз в Криму, звичайні працьовиті люди, вони просто приходять на роботу, роблять її, і десь, мені здається, посилають слова, молитви і надії: «Коли це все закінчиться?» Я там не проживаю, мені складно сказати, які там настрої у людей. Так, колись в мене теж були суперечки: «А чому вони не виїжджають?» З іншого боку – якщо Крим наш, а ми розуміємо, що Крим наш, ми повинні розуміти, що там проживають наші люди і не відвертатися від них. Бо це наші люди. І мені здається, треба підтримувати одне одного».
Мама Різатдінової зараз також знаходиться в тимчасово окупованому Криму, але для спортсменки ця тема закрита в публічному просторі.
«Так, мама живе в Криму і... Я не хочу коментувати чи розвивати запитання, які можуть нести загрозу безпеці моєї родини. Тільки в рамках цього я закрила дану тему і не буду на це відповідати.
Для мене Крим ніколи не був російським. Так, я розумію, що він зараз тимчасово окупований, на жаль, кожен його куточок. Але я все одно сподіваюся, що ми будемо їздити до нашого Криму вільно і спокійно. Знову почуємо спів цикад, відчуємо смак масандрівського вина, рапанів та персиків, запах можевелових дерев, тепло від піску на пляжі і шум хвиль нашого Чорного моря! Колись це станеться, але такою великою складною ціною для всіх.
Знаю, для наших дітей ми повинні все зробити. Кожен на своєму фронті. Треба не мовчати, треба не забувати, треба нагадувати світові. Тому що навіть коли ти спілкуєшся з іноземцями, хтось розуміє, що Крим – це Україна, а хтось – ні. Продовження тимчасової окупації Криму Росією – це загроза, для світу і для міжнародного права та правопорядку. Тому треба постійно розказувати, нагадувати, показувати на карті: «Дивись, ось цей півострів, він український». Навіть коли тобі кажуть: «Як? Там вже ж Росія». Ні, подивись мій паспорт, це Україна».
Тому я впевнена, що незабаром справедливість буде відновлено. Кінець злочинній російській окупації нашого півострова буде покладено. І синьо-жовтий прапор повернеться на своє законне місце – в Севастополь, Джанкой, Керч, Алушту і мій рідний Сімферополь. «Дружина одного з наших гравців у черзі за водою отримала поранення». Що сталось зі спортом в Маріуполі після окупації
Фото: особистий архів Ганни Різатдінової, яким вона поділилась з Tribuna.com, інстаграм Ганни Різатдінової, НОК
Інші пости користувача
