«Немає дому, де жив з родиною, немає квартири, де народився». Як Вовчанськ втратив спорт через окупацію
Спогади уродженця міста.
Спорт у Вовчанську завжди був важливою частиною життя громади. До повномасштабної війни тут активно розвивались різні види спорту, але разом з окупацією змінилось все. Спортивна інфраструктура зазнала смертельних руйнувань, а тренування стали неможливими.
Tribuna.com продовжує серію матеріалів про спорт на окупованих територіях.
«Життя пішло далі, а ми залишилися збоку». Як окупація вбила спорт в Новій Каховці
Вчитель фізичної культури та тренер дитячо-юнацької школи з Вовчанська Валерій Стародубець розповів про місто під російською окупацією.
«До повномасштабної війни спорт розвивався не просто на районному рівні, а й навіть через заводи»
До повномасштабної війни у Вовчанську активно розвивався спорт. Діяли секції з футболу, баскетболу, волейболу, легкої атлетики, кікбоксингу та інших видів спорту. Про це розповідає вчитель та тренер з понад 30-річним досвідом Валерій Стародубець.
«У нашій дитячо-юнацькій школі розвивалося багато різних видів спорту – футбол, легка атлетика, кікбоксинг, настільний теніс. У останні роки почала діяти секція біатлону. До початку повномасштабної війни з Росією у Вовчанську розвивався спорт як на дорослому рівні, так і на дитячому. У нас був новенький фізкультурно-оздоровчий комплекс – один з найкращих в Харківській області, дуже гарний спортивний комплекс, де ми тренувалися. Також було побудовано майданчик з сучасним покриттям для занять футболом. У ліцеї №1 відкрився сучасний відкритий спортивний майданчик, де були футбольне, баскетбольне, волейбольне поля. Потихеньку у нашій громаді розвивався спорт.
Я також був спортсменом, грав з дитинства у футбол. У нас був клуб «Вовчанськ», я в ньому грав поки він був аматорською командою. Згодом до нас прийшов новий президент Панов Віталій Володимирович, який підібрав цю команду і почав її розвивати. Команда дійшла до Другої ліги. Пройшла аматорський стан, грала на чемпіонаті України серед аматорів і здобула путівку у професійні клуби Другої ліги. На жаль, після повномасштабної війни діяльність футбольного клубу була призупинена, тому що неможливо грати в місті.
За рік в громаді проводилось біля 4-5 футбольних турнірів – чемпіонат району, кубки району, обласні кубкові змагання. Дуже багато команд із невеличких селищ приїжджало. Збиралось десь 16 команд. З кожного села приїжджала своя і всі з задоволенням грали. Фермери вкладали свої особисті гроші, щоб навіть в селі була своя команда.
Окрім цього проводились змагання з волейболу, з баскетболу, з настільного тенісу. У Вовчанську також був агрегатний завод, який проводив свої турніри. Запрошували мене як суддю – вони проводили для своїх співробітників та дітей різні види змагань і спартакіади. Бачимо, що розвиток спорту відбувався не тільки на районному рівні, а й через такі заводи, як агрегатний.
Був акцент і на розвитку дітей. Я тренер дитячо-юнацької спортивної школи з футболу. У мене в 2018 році з'явилася дуже гарна команда — дітки 2011 року народження. Ми спочатку грали на першість міста Харкова, але і свій турнір проводили. У ньому брали участь команди з Харкова і Харківської області. Наша команда почала виступати в цих змаганнях і завжди посідала призові міста. Двічі була першими, другими були, третіми. Діти дуже талановиті були і багато харківських команд боялися з нами зустрічатися.
Запрошували нас і на всеукраїнський турнір в Купʼянську. Там також дуже розвинутий футбол був. Туди приїжджали діти з Сумщини, з Луганської, з Донецькою, з Київської областей. Ми виграли свою зону, перемогли «Металіст 1925», посіли перше місце і вийшли у фінальну частину. У фінальній частині нам трохи не пощастило. «Металіст 1925» зібрав сильнішу команду, ми їм програли. У матчі за пʼяте місце ми виграли у «Мрії» з Купʼянська. Це був великий успіх для нас, як для команди з невеличкого міста.
Ці діти також були двічі срібними призерами Кубку України з футзалу (2021, 2022) та бронзовими призерами Суперкубку (2021)».
«На заводі зробили катівню і на перевиховання забирали людей»
ДЮСШ Вовчанська після повномасштабного вторгнення
«24 лютого, коли все почалось, ми, мабуть, як усі люди України були налякані, не знали, що робити. У Вовчанськ росіяни зайшли в перші години. Ми прокинулися десь о пів на п'яту через те, що почалася стрільба, нам з вікна було видно всі спалахи. У перші години побігли в погріб ховатися. Було дуже-дуже страшно. Потім якби трохи заспокоїлись, а що далі робити? Одразу ж запитання: «Йти нам в школу чи не йти?». Був зв'язок, директор школи скасував всі заняття.
Це був перший день. Було страшно. Російські солдати, ці нелюди, на танках проїхали озброєні по всьому місту. Були зірвані мости, і ми вже не могли переїхати у сторону Харкова. Тоді вони почали тероризувати атошників, поліцію, медицину, а згодом дійшли і до вчителів. Тих, хто не хотів працювати за їхньою російською програмою, вели на завод. Там вони зробили катівню і на перевиховання забирали людей. Наша вчителька музики, якій вже було за 50 років, не захотіла працювати за їхньою програмою. На другий день її забрали на цей завод і там почали з нею проводити бесіду. Яку бесіду? Били током, одягали пакет на голову для того, щоб вона тільки написала, що буде працювати з ними. Але вона так і не пішла на співпрацю з російською владою.
Ще одного вчителя фізкультури Струка Костянтина з села Мала Вовча росіяни взяли у полон. Здається, про нього досі нічого не чути. Невідомо, чи живий він.
Іншого вчителя фізкультури Галича Віктора з села Бугаївка (Вовчанська громада) забирали на допити і тримали якийсь період у катівні, але згодом відпустили. Цей вчитель, до речі, виховав призерів чемпіонатів України з настільного тенісу.
Я допрацював до канікул за українською програмою, а потім ми з дружиною вирішили виїжджати звідти, тому що примушували всіх з 1 вересня йти на роботу по новій російській програмі освіти. Звичайно, я цього не хотів робити і в нас з дружиною один вихід був – виїжджати з Вовчанська».
«Мене змушували проводити змагання під російською егідою – я відмовився»
«Звичайно, від 24 лютого всі змагання були призупинені. Буквально за декілька днів до того, як все почалось, у нас ще проходив дорослий чемпіонат з мініфутболу. Мали грати і в наступну суботу, але в четвер нас окупували.
Але у нас дуже багато дорослих чоловіків, які не могли без занять спортом. І вони потихеньку збиралися на мініфутбольному полі, щоб пограти у футбол. Навіть під час окупації. Я декілька разів також був, з місцевими грали. Робили це для того, щоб трохи відволіктись та підтримувати форму. Ми приходили і грали на свій ризик, тому що не знали, що від російських солдатів можна було очікувати.
Наша очільниця відділу освіти змушувала мене проводити змагання. Це перша зрадниця нашого відділу освіти. Очільниця міського відділу освіти одна з перших пішла на співпрацю з ворогом та особисто змушувала мене проводити змагання.
1 червня – День захисту дітей і вони мене викликають до себе: «Треба провести турнір з футболу». Я знаю, що вони не одного вчителя направили на завод на катівню, і почав з ними здалеку говорити. «А хто буде за безпеку дітей відповідати? Все-таки йде війна. У нас прилітало, були обстріли. Хто буде за дітей відповідати?» Їм було все одно, хто. Проводь і все. Я їм сказав, що не буду нічого проводити. Далі вже не знав, на що чекати – прийдуть за мною чи ні.
Але найцікавіше, що в той же день, в той же час, як проводилися ці змагання, прямо над полем пролетів літак і з нього вийшла ракета. Здавалося, в нашу сторону. Вони мені говорили: «Не хвилюйтесь, будуть по периметру ходити солдати з собаками». Я говорю: «Як ви собі уявляєте проводити турнір, коли ходять солдати з автоматами, ще й з собаками». Вони змушувала проводити змагання. Я відмовився.
Коли вони проходили свої змагання, мої діти бачили і запитували, що там відбувається. «Валерій Анатолійович, давайте пограємо». Відповідаю: «Діти, це не наш турнір. Не треба». Так, вони хотіли грати, але я не пустив їх.
Звичайно, спорт зупинився, серед дорослих ніхто не проводив жодних змагань. А вже потім, як я виїхав, вони зробили якусь спортшколу, я цього вже не знаю. Деякі пішли на співпрацю із наших вчителів і працювали на них. У нас дитячий центр для розвитку був – до окупації там зробили ремонт, а росіяни прийшли повісили свої прапори і сказали на своїх телеканалах, що це вони відкрили».
«У Вовчанську все розбито. Нічого там нема»
«Коли звільнили Вовчанськ, очільниця відділу освіти втекла. Багато тих, хто пішли на співпрацю, втекли в рашку. Але є деякі вчителі, які пішли на співпрацю з росіянами, зараз виїхали в Харків і знайшли там роботу. Їх не взяли працювати в нашу школу.
Міністерство освіти хотіло вивести всіх дітей на офлайн навчання, тобто закрити нашу школу, яка працює онлайн. Однак у Харкові небагато шкіл, де є бомбосховище. І нам було образливо, що вчителі, які пішли на співпрацю, вони у Харкові працюють, а деякі навіть пішли в адміністрацію. Вони сидять там, отримують зарплату і себе гарно почувають. А вчителі, які не пішли на співпрацю, чомусь зараз мають боротися за своє майбутнє, за майбутнє дітей, щоб діти навчалися в тій школі, в якій вони хочуть.
У Вовчанську все розбито. Нічого там нема. Немає дому, де я жив з родиною, немає квартири, де я народився і виріс. Наш спортивний ФОК розбитий повністю. Всі школи зруйновані. Майданчиків нема, в нас просто вже навколо міста нічого нема.
Я чекаю, щоб діти повернулися в своє рідне місто, але його спочатку треба відбудувати. Але зараз ніде. Ніде навчатися в школах, ніде проводити якісь тренування. Ми дуже сподіваємося, що коли закінчиться війна, наше місто багатостраждальне відновлять. Нехай не всі, але багато людей повернуться».
«Виявилося, що в один момент легко все втратити». Топова «Чайка» зникла через окупацію Бердянська
Фото: особистий архів Валерія Стародубця, яким він поділився з Tribuna.com, інстаграм «Вовчанська»
Інші пости користувача
