«Дружина одного з наших гравців у черзі за водою отримала поранення». Що сталось зі спортом в Маріуполі після окупації
Розповідає Максим Лук'янов.
Маріуполь завжди був містом, де стрімко розвивався спорт. Тут розвивались спортивні клуби, проводились змагання, розвивались таланти – усе це було невід’ємною частиною життя маріупольців. ти. Але після окупації все це змінилося.
Тепер Маріуполь – символ знищених мрій і втрачених можливостей. Багато спортивних об'єктів занепали, а команди перестали існувати.
Tribuna.com продовжує серію матеріалів про спорт на тимчасово окупованих територіях:
«Виявилося, що в один момент легко все втратити». Топова «Чайка» зникла через окупацію Бердянська
«Життя пішло далі, а ми залишилися збоку». Як окупація вбила спорт в Новій Каховці
Поговорили з Максимом Лук'яновим про те, яким був спорт в Маріуполі до повномашстабного вторгнення і що відбувається в місті зараз.
«Було таке, що на матчах «Азовмаша» не вистачало місць для всіх вболівальників»
Лукʼянов – один з найяскравіших гравців маріупольського «Азовмаша». Максим встиг пограти в Суперлізі, але все одно повернувся до клубу, який його виховав. У розмові з Tribuna.com він розповів, яким був Маріуполь до війни.
«Коли в мене був більш-менш свідомий вік, потроху спорт у Маріуполі набирав обертів. За 2 роки з'явився той самий «Азовмаш». Якщо я не помиляюсь, то на той момент був лише баскетбол класно розвинутий у нас. Він одразу захопив увагу місцевих жителів, одразу був наповнений зал «Азовмаша». Були етапи в сезоні, коли навіть в залі не вистачало місць для всіх людей – вони просто сиділи на сходах і стояли у коридорах. Там були два входи в зал і вони там тулились.
Паралельно розвивався маріупольський «Іллічівець», який назвали на честь заводу. Його спонсором був Бойко Володимир Семенович. У нульових роках «Іллічівець» посідав, здається, третє-четверте місце у чемпіонаті України з футболу. Вони потрапили в єврокубки, але там, на жаль, нічого не вийшло.
Наш «Азовмаш» протримався десь до 2012 року. Він там йшов на спад, особливо після смерті президента Савчука. Тому два роки для клубу були не дуже класними. У 2014-му, коли почалась війна на сході, то і клуб припинив своє існування.
Проблеми з футболом також були, але він там переродився у місцевий ФК «Маріуполь». За ним у 2017-му з'явився МБК «Маріуполь» – спадкоємець «Азовмашу», тому що йому не можна було перероджуватись. Зусиллями Скутерніка і Заваліна клуб почав певний шлях на відтворення.
Ближче до повномасштабного вторгнення місцевий баскетбольний клуб потрошечки підбирався до плей-оф вищої ліги, щоб можна було підвищуватися у класі. Нам повернули баскетбольний зал, той самий «азовмашівський», але, на жаль, нічого ми не довели до кінця. Про інші види спорту не можу нічого сказати. Не те, щоб у мене був час слідкувати за іншими видами спорту. Але футбол та баскетбол набирали обертів.
Незадовго до війни я прогулювався драмтеатром. У мене була в руках чашечка кави. Я присів там на лавочці. Там така краса була. Так приємно було просто прогулюватись з якимось напоєм у холодну пору. У руках капучіно, ти сидиш на лавочці у рідному місті.
Згадуються ще моменти, коли грав «Азовмаш», коли ти з повними мріями, амбіціями. Дитина, яка зі своїми наївними очами, ось це було дуже-дуже круто».
«Запам'яталось, як готували сирники зі старого сиру, а потім між ракетами їх перевертали»
Повномасштабну війну Максим зустрів у рідному місті. Хоч, як сам зізнається, зовсім не очікував, що це таки відбудеться.
«За два-три дні до початку повномасштабного вторгнення почали активно говорити про те, що може щось відбутися, але ми продовжували тренування. За день до вторгнення ми були у залі, у нас було тренування з клубом. І вже навіть серйозно про це розмовляли. У нас були два гравці з інших міст, – Шкода з Дніпра і Орленко – також не місцевий, він з Донецька. З ними прямо розмовляли і говорили: «Дивіться, ситуація дуже напружена і ви можете поїхати додому». Вони сказали: «Та ні, ми залишаємося з клубом, наче нічого не повинно статися». Наступного дня, сьома ранку, ми прокидаємося під новини, що Україну атакують ракетами, що все почалося. У чатах вирішили, що про ніякі тренування навіть не йдеться, а далі будемо дивитися.
Не очікували, що щось відбудеться. 22 число, 23 число, не було думок, що все почнеться. Лише 3 березня нам дійшло, коли вже, вибачаюсь за слово таке красиве, дупа стала. Читали новини упродовж вересня 2021 року по лютий 2022-го. Ми живемо в 21-му столітті. Думали, яка війна, яка військова агресія. Був би зараз 1891, – ну окей, 1917, – ну була історія, так, 1939, – ну була історія, таке ж у світі пройшло. Ми ж, як люди, розвиваємося, якісь висновки робимо, що було і чому це не має повторюватись. І ось це повторюється, і ти свідок цього.
Кожного дня ми спілкувалися у чаті, обмінювалися новинами, переживаннями одне одного. Але паралельно намагалися знайти виїзд з міста для приїжджих. Міша Шкода встиг виїхати на евакуаційному потязі. Можливо, навіть останньому. На ньому він виїхав, здається, через два дні після вторгнення. А Вова Орленко залишився, бо в нього не було куди їхати, я так розумію. Ми його шукали потім, публікували оголошення, де він. Виявилося, що він аж наприкінці березня зміг виїхати на евакуаційному автобусі, коли міста вже і не було. В їхню квартиру прилітали снаряди. Квартиру потім розмародерили – забрали навіть зубну пасту. Навіщо? Не зрозуміло. Це, мабуть, до росіян запитання.
У ті дні, коли в нас був зв'язок, то ми розмовляли одне з одним, скидали новини. 2 березня, 15.40, у нас нічого не було. Звʼязок відрубили, електрику відрубили, газ відрубили, все відрубили. Ми залишилися сам на сам між собою та своїми сім'ями, звісно. Згодом, хто виїжджав, одразу виходив на зв'язок. Розповідали актуальні новини. Дізнались потім, що дружина одного з наших гравців у черзі за водою отримала поранення – снаряд поблизу розірвався і влучив у спину. Було важко, ми своїми силами намагалися так зробити, щоб їх забрали з міста, бо в них не було змоги виїхати через це ушкодження. Окрім цього, їхній дитині на той момент був один рік. Зараз все добре. Вона в Німеччині лікувалася, там допомогли, вона вже ходить, з нею все гаразд.
Я виїжджав з Маріуполя 16 березня. Це була наша друга або третя спроба виїхати. Все було етапами. Другого березня все вимкнули, наступного дня ми вже на вогнищах. Розуміємо, що нічого не працює. Я почав батькам казати, що в нас є машина, можна виїхати. Тому що далі буде тільки гірше, сміття на вулиці, мародерство, їжа. Почали збирати речі і тут вже інші думки: «Та ні, не вийде так». Ось це перша спроба. Ми з другої спроби виїхали. 9 березня ми їздили в такий район «Штука» – там був єдиний магазин, який працював на той момент. Тому що з 3-го, 4-го березня жоден магазин не працював, все зняли. У тому районі був єдиний магазин, і виявилося, що там працює зв'язок.
Нам казали, що є коридори, чому ви не їдете. А всередині міста говорили, що жоден з коридорів не працює. Там нам сказали, що будьте напоготові, бо працюють над тим, щоб зробити зелений коридор. Задумались про те, що потрібно виїжджати, почались більш активні дії над нашим районом. Коли прям над наших двором почала відпрацьовувати авіація. Ми готували сирники зі старого сиру. Летять ракети, ховаєшся одразу в під'їзд, потім між ракетами треба підбігти і перевернути ці сирники, щоб
Ми вже навіть з дому почали бігати активно в коридор, і зрозуміли, що з таким життям вже не зможемо бути адекватними людьми. Тому треба покидати місто. Йшли з батьком, хотіли прорватися на 17-й мікрорайон до Наталі Романець, дочки тренера Валентина Миколайовича. Там були гради, ми ховалися, бігли назад. Ви запитували, як все зі спортом у період окупації було. Все гаразд було, тому що ти зі спорядженням, з п'ятьма літрами води в рюкзаку, біжиш 2-3 кілометри. Ми з батьком навіть жартували, що рано почали займатися підготовкою до наступного сезону.
Ми за собою завжди носили телефон з думками: «Ну, а раптом». Знайшли звʼязок, зателефонували, кому треба, і нам говорять: «Є зелений коридор». – О, класно. Почали дивитись, хто ним вже виїжджав. Ми за ніч підготувалися, зібрали речі, перевірили авто. Дорога 200 км до Запоріжжя зайняла десь дві доби. Таким чином ми змогли виїхати, у Токмаку в нас була ночівля. Напруга трохи спала і нас прихистила в себе церква, яка за біженців відповідала. Коли нам насипали гарячого супу чи борщу, це така смакота була. Після двох тижнів у Маріуполі».
«Люди, які виходили на зв'язок стали іншими. Змінилось поняття нормальності»
«Два різні виміри, коли виїжджаєш з міста. Щоб покинути місто, нам треба було через весь Маріуполь проїхати. Це таке відчуття, коли їдеш і бачиш, що ще два-три тижні все працювало, все було гаразд, був мир. Проїжджаєш зараз, – і жодної цілої домівки нема. Ух, це був такий останній удар по голові з моральної точки зору. Все палає.
Пройшло декілька місяців, Маріуполь повністю окупували, у них почав свій зв'язок з'являтися. Цей славнозвісний Фенікс. Почали ж ті, хто там живуть, також на зв'язок виходити. Але це вже не ті люди були. У мене була знайома, в якої я запитав, за що вона буде голосувати, коли буде референдум. Вона відповіла. І вона мені весь час писала, що давайте повертаєтесь в Маріуполь. Тут же все гаразд. Я кажу: «Яке гаразд?» Вона відповідає: «Приїжджай, я тобі торт на вогнищі зроблю». Так я тут в магазин можу сходити і купити його. Ось так живуть люди, змінились переконання. «Тут краще, можна торт на вогнищі приготувати», – для них це стало нормою. А тут можна купити і карткою розрахуватись, – відповідаю. Змінилося сприйняття нормальності. Так, у них на той момент ще і світла не було, а вони вже назад кликали».
Наскільки я знаю, там відновили баскетбол вже влітку 2022-го. Вони тренувалися на критому стадіоні «Іллічівець», тобто взагалі в іншому місті. Знаю, що один чувачок зараз займає посаду керівника маріупольської федерації баскетболу. На вашому сайті про нього є деяка інформація, що він у розшуку. Більше я не занурювався, бо люди, яких ти знав, з якими ти працював.. Ти розумієш, що вони були з ними заодно і до цього. З часом я також думаю, а раптом вони погодились, бо треба якось виживати. Тому я для себе прийняв рішення, що я не буду дуже сильно занурюватися в це, бо мені хочеться віру в людей зберігати.
У спортивних структурах залишились місцеві. Наскільки мені відомо, Андрій Відясов зараз керує баскетболом. Мені немає через кого слідкувати за всім, що там зараз відбувається. Всі, кого я знав. і з ким мені було цікаво спілкуватися, всі виїхали. Ті, хто там залишилися, я знаю тих людей, але я з ними не спілкуюся, і не маю ніяких зв’язків. Просто написати зараз: «Привіт, що там Марік?» – я не можу».
Фото: особистий архів Максима Лук'янова, яким він поділився з Tribuna.com, alekseisirokvasha
Інші пости користувача
