Топ 5 клубів України, які зникли в 21 столітті (2 частина)
5 місце: "Нафтовик-Укрнафта"-українськийфутбольний клуб з ОхтиркиСумської області. У 2020 році виступає в Чемпіонаті Сумської області[1].
Команда заснована у 1980 році за ініціативи адміністрації Охтирського нафтогазовидобувного управління (зараз НГВУ «Охтирканафтогаз» ПАТ «Укрнафта»). До 1982 року «Нафтовик» грав на першість області. Після чого, завоювавши кубок області, почали брати участь в першості України серед команд колективів фізкультури.
1985 року «Нафтовик» став чемпіоном УРСР та, згідно з регламентом, завоював путівку в другу лігу союзної першості. Всього за 5 років виступів серед команд колективів фізкультури «Нафтовик» зіграв 63 матчі, 42 з яких виграв, 6 разів зіграв внічию і 15 зустрічей програв. Різниця забитих і пропущених м'ячів 109-64.
Чемпіонами стали:
- воротарі: Олександр Ковальов та Борис Філатов;
- захисники: Євген Осипов, Володимир Ольшанченко, Василь Єрмак (капітан команди), Віктор Мунтян, Віктор Попчук, Валерій Бойченко;
- півзахисники: Сергій Фомін, Олег Земляний, Олександр Довбій, Тарас Томич, Ігор Строганов, Віктор Яїчник;
- нападники: Анатолій Єрмак, Григорій Лазарко, Віктор Гальченко, Володимир Лінке;
- тренери: Анатолій Конопльов та Володимир Попов.
Успішно виступала команда і в другій лізі першості Союзу. В рік дебюту «Нафтовик» був дев'ятнадцятим серед 28 команд, але вже наступного сезону зайняв шосте місце. Потім, після двох років спаду, повторив своє досягнення і виступив у фіналі Кубка України, де по сумі двох ігор поступився житомирському «Поліссю». А в сезоні 1991 року зайняв перше місце у своїй зоні.
Доволі успішно клуб виступав і в Кубку СРСР. Так у сезоні 1988/89 команда поступилась у 1/64 фіналу кишинівському «Ністру» 1:2. Вдруге охтирчани потрапили до розіграшу Кубку СРСР у сезоні 1991/92. У 1/64 фіналу здолали в себе на полі ризьку команду «Пардаугава» 2:1, а у 1/32 фіналу також на домашньому стадіоні перемогли білоруський «Дніпро» (Могильов) з рахунком 2:1. У 1/16 фіналу двічі поступились київському «Динамо» 1:4 (в Охтирці) і 0:4 (у Києві).
Перший чемпіонат незалежної України клуб розпочав у вищій лізі, але посівши 8-е місце у Групі Б опустився до першої ліги. У першій лізі клуб стабільно займав місця у верхній частині таблиці, але у сезоні 1999/00 зайняв 14 місце і вилетів до другої ліги. Там «Нафтовик» за декілька турів до завершення сезону упевнено зайняв перше місце у своїй групі та повернувся у першу лігу, продовжуючи займати місця у верхній частині таблиці, а у сезоні 2003/04 команда посіла навіть трете місце, відставши від другого «прохідного» місця лише на 4 очки.
Проте у сезоні 2006/07 клуб таки зайняв 1-е місце і знову виборов путівку до вищої ліги. Там, незважаючи на ряд перемог, в тому числі сенсаційної виїзної перемоги 1:0 над чемпіоном України «Динамо» (Київ)[2], за результатами сезону 2007/08 років клуб набрав на одне очко менше ніж ФК «Харків», що зайняв «рятівну» 14 позицію, і знову опустився до першої ліги.
Повернувшись до першої ліги, клуб став середняком турніру, не маючи особливих шансів на повернення до еліти.
У сезоні 2016/17 охтирський клуб вчетверте вийшов до 1/4 фіналу Кубка України, де поступився майбутньому фіналісту київському «Динамо» 0:1.
Перед початком сезону другої ліги 2018/2019 футбольний клуб «Нафтовик-Укрнафта» було розформовано.
7 лютого 2020 року фарм-клуб «Нафтовика-Укрнафти» — «Нафтовик-2» — було перейменовано на ФК «Нафтовик» (Охтирка)[1][3][4][5]. Спонсором команди продовжує виступати НГВУ «Охтирканафтогаз» ПАТ «Укрнафта»[5]. Почесним керівником клубу став Ігор Біленко, головним тренером — Олександр Сікун[5]. У сезоні-2020 «Нафтовик» виступає у вищій лізі чемпіонату Сумської області[1].
4 місце: ПФК "Суми"- професійний український футбольний клуб з міста Суми. Заснований 12 січня1982 року в смт КраснопілляСумської області під назвою «Я́вір». Домашній стадіон — «Ювілейний». 11 квітня 2019 контрольно-дисциплінарний комітет позбавив клуб професійного статусу за систематичну участь у договірних матчах[1]
12 січня 1982 року при лісгоспі смт Краснопілля створено футбольний клуб із назвою «Явір». Команда почала виступати в чемпіонаті Сумської області і через 2 роки стала чемпіоном області, а в наступному році завоювала обласний кубок.
Завдяки тому, що футболісти з Краснопілля увійшли до трійки переможців однієї з груп аматорського чемпіонату 1991 року, команда отримала право взяти участь у першій національній першості серед професіоналів. Спочатку в перехідній лізі, а потім у другій. У сезоні 1994/95 «Явір» здобув перше місце у своїй зоні і підвищився у класі.
У сезоні 1995/96 «Явір» стартував у першій лізі і на наступні 4 сезони став її міцним середняком.
Після того, як головна клуб області, сумський «Фрунзенець», на деякий час припинив існування, обласне керівництво вирішило відродити в Сумах футбол. З цією метою у 1998 році «Явір» був переведений в обласний центр і перейменований в «Явір-Суми». У такому вигляді клуб проіснував півтора сезони, після чого перетворився у ФК «Суми» (об'єднавшись при цьому з ФК «Фрунзенець-Ліга-99»), а потім у «Спартак».
У 1999 році в Краснопіллі вирішили відродити «Явір». Команда вдруге розпочала свої виступи з чемпіонату області та чемпіонату України серед аматорів. «Явір» два сезони провів у аматорському чемпіонаті і в сезоні 2002/03 заявився до другої ліги. Команда стала середняком другої ліги, що було межею краснопільського клубу при тому фінансуванні. Періодично почали з'являтися чутки то про розформування команди, то про те, що в Сумах знову скучать за великим футболом і не проти мати «свою» команду.
І ось з 9-го туру сезону 2008/09 «Явір» переїхав до Сум, змінив назву на ФК «Суми» і почав проводити матчі на «Ювілейному», одному з найсучасніших стадіонів в Україні.
15 червня 2010 року Апеляційний комітет ФФУ відмовив ФК «Суми» у наданні професіональної ліцензії на сезон 2010/11, таким чином, клуб було виключено з другої ліги[2]. 9 липня 2010 року Професіональна футбольна ліга України все ж включила клуб до складу учасників другої ліги[3]. Головним тренером ПФК «Суми» став Ігор Жабченко. За підсумками сезону 2010/11 команда зайняла 2-е місце у групі А і взяла участь у стикових матчах за право грати у першій лізі. Матч із срібними призерами групи Б ФК «Полтава» закінчився з рахунком 2:0 на користь сумчан. Другий стиковий матч ПФК «Суми» програли «Енергетику», 16-ій команді першої ліги 2010/11, тому бурштинська команда зберегла місце у першій лізі, а сумчани ще на сезон залишились у другій лізі.
У сезоні 2011/12 ПФК «Суми» під керівництвом Ігора Захаряка став абсолютними чемпіонами другої ліги, перегравши у матчі за золоті медалі переможця групи Б ФК «Полтава» з рахунком 2:0.
25 січня 2017 року в результаті підписання угоди Головою Сумської ОДА Миколою Клочком та представниками СНВО імені Фрунзе, власником ПФК «Суми» стала китайська інвестиційна група[4].
11 квітня 2019 контрольно-дисциплінарний комітет позбавив клуб професійного статусу.[1]
колишній український футбольний клуб з міста Донецьк, заснований 1996 та розформований 2015 року[1].
Базувавшись у Донецьку, де традиційно домінував «Шахтар», «Металург» мав невелику вболівальницьку, але потужну фінансову підтримку, знаходячись у власності корпорації «Індустріальний союз Донбасу».
У сезонах 2001-02, 2002-03 та 2004-05 «Металург» посідав третє місце у Вищій лізі, а також тричі доходив до півфіналу і двічі до фіналу кубка України.
У січні 1996 року обласна федерація футболу передала на баланс Донецького металургійного заводу футбольну команду другої ліги — «Шахтар» (Шахтарськ)[2]. У керівництва «Шахтаря» не було коштів для подальшого існування, а керівники Донецького металургійного заводу прагнули мати власну професіональну команду, якій дали назву «Металург»[3].
Дебютний напівсезон донецький «Металург» завершив на другому місці у другій лізі, поступившись лише маріупольському «Металургу», який теж пережив об'єднання — з луганським «Динамо». Друге місце не давало путівку в Першу лігу, але з огляду на те, що кременчуцький «Нафтохімік» відмовився від участі в чемпіонаті Першої ліги, було прийнято рішення розіграти вакантне місце між двома командами, що зайняли в другі місця у двох групах Другої ліги — донецьким «Металургом» та херсонським «Кристалом». На київському «Олімпійському» перемогу з рахунком 3:1 відсвяткувала донецька команда, а третій м'яч у ворота херсонців відправив майбутній наставник «Металурга» Олександр Севідов.
Участю у Першій лізі керівництво донеччан обмежуватися не збиралося. «Металург» у першому ж сезоні виграв чемпіонат з величезним відривом і разом з маріупольцями пройшов в еліту.
У своєму дебютному сезоні в еліті команду очолив Володимир Оніщенко, який до цього працював з київським «Динамо». Команда Онищенка стала справжньою грозою авторитетів. Без нормальної тренувальної бази, умов для відновлення і достатньої кількості кваліфікованих футболістів, команда посіла високе шосте місце, двічі обігравши по ходу сезону київське «Динамо» і дісталася до півфіналу Кубка країни, вибивши зі свого шляху «Волинь», донецький «Шахтар», тернопільську «Ниву» і у впертій боротьбі поступившись київському ЦСКА. У другому сезоні в еліті клуб продовжив стабільно виступати, навіть незважаючи на втрату цілої групи провідних футболістів і фінансові проблеми. Фінансування команди наближалося до нуля і з кожним матчем було грати все важче. Основну фінансову допомогу донецькому клубу надавав іноземний інвестор заводу ДМЗ — гонконзька фірма «Metalsrussia». Її керівник Мохаммад Захур вважав, що футбольний клуб прикрасить імідж спільного підприємства[4]. Але незабаром засновник відмовився від фінансування «Металурга» і клуб залишився без надійної опори. У серпні 1998 року пішов Онищенко, новим тренером був назначений його помічник Володимир Гаврилов, але і він незабаром команду залишив. В березні 1999 року очолив команду Ігор Яворський, який незабаром поступився місцем Михайлу Соколовському, який і завершував сезон. У цій тренерській чехарді клубу ледь вдалося зберегти прописку в еліті, зайнявши 14 місце.
У липні 1999 року «Металург» знову опинився на межі краху і Олександру Косевичу довелося виконати величезну роботу з пошуків спонсорів. Вдалося домовитися з відомим донецьким бізнесменом Михайлом Ляшком, близьким до Ріната Ахметова, який разом з партнерами, в числі яких був і підприємець Владислав Гельзін, став акціонером «Металурга». Саме команда Ляшка запросила в Донецьк Семена Альтмана, з яким у «Металурга» пов'язані найвидатніші сторінки в історії — участь у єврокубках. Поставивши клуб на ноги практично з нуля, Ляшко і Гельзін в липні 2001 року склали свої повноваження Сергію Таруті і його корпорації «ІСД», а самі заснували інший донецький клуб «Олімпік».
«Бронза» і єврокубковий дебют (2001—2002)
Клуб поступово розвивався, завдяки співпраці з «Шахтарем» Ахметова, у розпорядженні Альтмана були гравці хорошого рівня — Володимир Яксманицький, Олександр Коваль, В'ячеслав Шевчук, Валерій Кривенцов, з інших команд були запрошені В'ячеслав Чечер, Олег Матвєєв та ін. У підсумку, навесні 2002 року «Металург» вперше в своїй історії завоював бронзові медалі чемпіонату України, а разом з тим і путівку в Кубок УЄФА. Нікому раніше не вдавалося досягти такого успіху на шостий рік свого існування.
Дебютний матч у Кубку УЄФА, одразу ж після першої «бронзи», «металурги» проводили на ЦС «Шахтар» у присутності 27 тисяч глядачів. Суперником був німецький «Вердер», який вже в дебюті двічі засмутив господарів. Дубль Бернара Чутанга врятував команду Альтмана поразки, проте у повторному протистоянні бременці, у складі яких виступав їх майбутній тренер Віктор Скрипник, відправили у ворота Юрія Вірта вісім м'ячів[5][6]. Таким чином донецька команда зазнала найбільшої єврокубкової поразки в історії українського футболу.
У наступному сезоні «Металург» повторив свій успіх і знову став третім у чемпіонаті, тільки закінчувала сезон команда під керівництвом 33-річного Олександра Севідова, який став наймолодшим наставником в еліті і завоював з командою другу «бронзу». Альтман відбув в рідну Одесу. Подейкують, що Семена Йосиповича звільнив прийшовший до клубу на посаду віце-президента Дмитро Селюк, сам агент заявляє, що тренера відправив у відставку один з акціонерів Олег Мкртчан.
Ера Селюка (2003—2008)
Саме з приходом Селюка в «Металурзі» з'явилися легіонери з гучними іменами — Бернар Чутанг, Андрес Мендоса, Георгій Деметрадзе, Бобан Грнчаров, Гоча Джамараулі, Аруна Бабангіда, Ігор Лоло, Арсен Не, Рікардо Фернандеш, Йорді Кройф і навіть Аїлтон. Він же займався і пошуком нових тренерів для «Металурга», найгучнішим з яких став перехід Ко Адріансе з «Порту». Голландець успіху не добився і по ходу сезону покинув команду, як не добилися успіху його співвітчизники — Тон Каанен і Віллем Фреш. У Селюка були хороші зв'язки в Бельгії і Нідерландах, тому часто «Металург» проводив підготовку до сезону в цих країнах, а новачків для донеччан Селюк брав з клубів Бенілюксу. Але головним трансфером Селюка в «Металурзі» став Яя Туре, який провів у Донецьку два сезони, дебютував у єврокубках і відправився транзитом через «Олімпіакос» і «Монако» в «Барселону» та «Манчестер Сіті».
У 2004 році Селюк займався переходом в «Металург» Рігобера Сонга, в результаті контракт з ним підписаний не був і він перейшов в «Галатасарай»[7][8]. Влітку 2007 року був взятий курс на «українізацію» клубу, хоча в «Металурзі» в цьому сезоні 2007/08 зіграли 24 іноземця[9][10].
У другому єврокубковому сезоні 2003/04 «Металургу» випала «Парма» — знову нічия вдома (1:1, відзначилися Сергій Шищенко і бразилець Адріано) і розгром в гостях, правда, цього разу «лише» 0:3.
У сезоні 2004/05 були здобуті перші єврокубкові перемоги. Постраждав тираспольський «Шериф» (3:0, 2:1), але вже в наступному раунді Кубка УЄФА на шляху донеччан знову став представник Італії — «Лаціо», який двічі розгромив «Металург» з однаковим рахунком 3:0.
Після здобуття влітку 2005 року третіх бронзових нагород чемпіонату, восени того ж року команда знову вдало пройшла кваліфікацію, розгромивши угорський «Шопрон», але в першому ж раунді стався прикрий виліт від ПАОКа — команда вилетіла через «правило виїзного голу» (1:1, 2:2). Після цього команда протягом трьох сезонів не пробивалась до єврокубків.
На початку січня 2008 року Селюк залишив «Металург» «за власним бажанням»[11]. Після відходу Селюка з «Металурга» багато гравців покинули клуб слідом за ним, а генеральний директор клубу Євген Гайдук говорив про те, що Дмитро Селюк забив команду «мотлохом»[12]. Проте, втративши багатьох гравців і тренера Йоса Дардена, «Металург» під керівництвом Сергія Ященка зайняв найнижче місце за останні роки — 12.
2009—2014Сезон 2009/10 став вдалим для «металургів» — команда, яку очолював болгарський фахівець Ніколай Костов, після тривалої перерви повернулася в єврокубки. Вони легко пройшли білоруський«МТЗ-Ріпо» та словенський«Інтерблок» і вийшли на віденську «Аустрію». Після домашньої нічиєї з австрійцями (2:2), у матчі-відповіді «металурги» двічі вели в рахунку в матчі, але не змогли втримати перемогу, а в компенсований час пропустили третій гол і втратили історичний шанс потрапити в групову стадію Ліги Європи. Того ж року команда дійшла до першого фіналу Кубка України в історії клубу, і знову донеччани поступилися в додатковий час. Програючи 0:2 «Таврії», вони зуміли перевести матч в овертайм, але там пропустили гол від Лакі Ідахора і програли трофей. Крім цього, в тому сезоні за клуб виступав ще один значущий футболістом в історії «Металурга» — Генріх Мхітарян, якому донецький клуб також подарував путівку у великий європейський футбол. За сезон 20-річний вірменин забив 14 голів і віддав 10 результативних передач в 37-ми матчах, після чого за рекордні для клубу 7,5 мільйонів євро був проданий в «Шахтар»
У травні 2014 року УЄФА наклала санкції на «Металург» через заборгованість клубу перед румунською «Глорією» за трансфер бразильського нападника Жуніора Мораеса — в найближчі три роки клуб був позбавлений права брати участь в єврокубках[13].
2015
У червні 2015 року у зв'язку з неможливістю клубу перебувати в Донецьку (подій на Донбасі) та фінансовими обмеженнями акціонерів, донецький «Металург» був об'єднаний з дніпродзержинською «Сталлю», яка, як і «Металург», фінансувалася концерном ІСД[14]. У зв'язку з тим, що атестат відповідності вимогам Прем'єр-ліги на сезон 2015/16 отримав саме «Металург», об'єднана команда продовжила виступи у Прем'єр-лізі під старою назвою. Генеральний директор ФК «Металург» (Донецьк) Євген Гайдук так пояснив цей процес: «у цьому сезоні команда буде виступати під егідою донецького „Металурга“. Але тільки до нашого клубу це не буде мати ніякого відношення. Оболонка, якщо так можна висловитися — буде від „Металурга“, а наповнення — від дніпродзержинської „Сталі“»[15].
Перед новим сезоном «Металург» очолив новий головний тренер — Володимир Мазяр, який раніше тренував дніпродзержинську «Сталь»[16].
У липні 2015 року було оголошено про банкрутство клубу[17].
2 місце: "Жемчужина"- колишній футбольний клуб з міста Одеса, який виступав у Другій лізі. Домашні матчі проводив на стадіоні «Спартак» в Одесі.
Футбольний клуб «Жемчужина» було створено в серпні 2013 року. Склад команди сформували випускники одеських футбольних шкіл. На початковому етапі за команду грали ветерани одеського футболу, друзі президента клубу, Олександр Бабич, Геннадій Ніжегородов та Віталій Руденко. З перших днів створення команди головним тренером клубу став колишній захисник одеського «Чорноморця» та криворізького «Кривбасу» Денис Колчин.
У сезоні 2014/15 команда брала участь в зимовій першості Одеси і виграла титул, сенсаційно перегравши у фіналі друголігову Реал Фарму[1].
У 2015 році клуб дебютував в аматорському чемпіонаті України, увійшовши до 8 найкращих команд турніру[2][3], а у наступному сезоні повторив своє досягнення дійшовши до чвертьфіналу турніру.
Влітку 2016 року клуб отримав професійний статус[4] та був заявлений у другу лігу[5].
4 травня 2018 року футбольний клуб заявив, що припиняє своє існування і знімається з першої ліги, повідомивши про це листом керівництво ПФЛ[6].
1 місце: "Полтава"- колишній українськийфутбольний клуб з однойменного міста. Матчі проводив на стадіоні «Локомотив» — 3700 глядачів.
Футбольний клуб «Полтава» був створений 25 червня 2007 року рішенням сесії Полтавської міської Ради. Команда створена під патронатом мера міста Андрія Матковського, який став Почесним Президентом клубу, і Леоніда Соболєва, який став головним спонсором і Президентом клубу.
З 2007 року клуб виступав у групі «Б» другої ліги. У сезоні 2007/08 року команда зайняла 11-те місце, а у сезоні 2008/09 — друге, поступившись кіровоградській «Зірці» лише за кількістю перемог («Полтава» мала кращу різницю м'ячів, але в тому сезоні при рівності очок спочатку рахувалася кількість перемог). Після зняття з турніру першої ліги «ІгроСервіс», між командами другої ліги, що зайняли другі місця у своїх групах, був проведений матч за право потрапляння у першу лігу. 12 червня 2009 року в Черкасах «Полтава» програла білоцерківському «Арсеналу» з рахунком 0:1 і залишилась у другій лізі.
В сезоні 2009/10 клуб зайняв 3-тє місце.
10 червня 2010 року було повідомлено, що клуб більше не буде виступати у другій лізі. Причиною цього в клубі називали «упереджене ставлення до колективу з боку ПФЛ», зокрема суддівство[1]. Гравці клубу отримали розрахунок, але клуб як юридична особа був збережений[2]. Кількома днями пізніше було повідомлено, що відбулася зустріч президента клубу Леоніда Соболєва, міністра спорту України Равіля Сафіулліна та начальника управління спорту Полтавської облдержадміністрації Віктора Пожичевського, за підсумками якої «є підстави припускати, що ФК „Полтава“ все ж виступить в чемпіонаті України в сезоні 2010/11 років», також у повідомленні зазначалося вираз громадськістю підтримки команді[3]. 16 червня на зустрічі Леоніда Соболєва і мера Полтави Андрія Матковського було прийнято рішення, що клуб продовжить участь у першості другої ліги[4]. Проте вже по ходу чемпіонату, 25 грудня, було оголошено про припинення існування клубу, який на той момент був лідером турніру[5], але 21 січня 2011 року губернатор Полтавської області Олександр Удовиченко заявив, що клуб буде грати і існувати[6].
За підсумками того сезону «Полтава» зайняла друге місце, але в матчі плей-оф за вихід в першу лігу програла другій команді групи А «Сумам» і знову змушена була залишитись у другій лізі.
В сезоні 2011/12 клуб посів перше місце в групі Б (в «золотому» матчі клуб програв переможцю групи А «Сумам») і вперше в своїй історії вийшов до першої ліги. Відразу після цього клуб заявив у другу лігу дублювальну команду під назвою «Полтава-2», що представляла Карлівку.