Синдром каченяти. Чи актуальний він у спорті?
Нещодавно на Трибуні був пост про "Ефект Мандели" - колективну хибну пам'ять про якусь історичну подію та проекція цього явища на спорт. Є також таке цікаве поняття в соціології, як "Синдром каченяти". Що це означає?
Синдром каченяти - це образний термін, який позначає невмотивовану прихильність людини, до чогось знайомого. Небажання від нього відмовлятися, попри всі об'єктивні переваги чогось нового.
Даний термін, є прямим посиланням до роботи психолога Конрада Лоренца, в якій він вивчав поведінку качок. Так ось, він зауважив, що коли вилуплюються маленькі пташенята, вони сприймають будь-яку першу побачену рухому річ, як свою маму. Саме цей образ друкується у них в мозку, і вони будуть прив'язані до нього все життя.
Щось схоже притаманне людській психіці. Нам більше подобаються саме ті речі, з якими ми зіткнулися вперше. Вони викликають більш теплі почуття і примушують порівнювати всі нововведення саме з цими речами. (с)
До речі, про це явище, як воно проявляється саме у світі качок, є хороший французький фільм на основі реальних подій "Дай мені крила".
Для прикладу, якщо ви вперше почули пісню "Gone away" у виконанні гурту Offspring, то швидше за все, вам більше буде подобатись саме цей варіант.
Якщо ж вперше ви її почуєте в інтерпритації гурту Five Finger Death Punch, то ймовірніше, що вона вам зайде більше.
Говорю це від першої особи, як учасник дискусії з своїм другом)
Це ж саме стосується фільмів та ремейків до них. Інколи люди навіть і не здогадуються, що переглянута картина не є оригіналом. Наприклад, не всі знають, що фільм "Згадати все" має версію з Коліном Фарреллом у головній ролі та більш стару з Арнольдом Шварцнеггером. Який з цих двох фільмів матиме краще сприйняття, у дуже великій мірі залежатиме від того, який з них ви переглянули першим.
Саме тому нам так сильно запам'ятовується перший повільний танець, поцілунок чи інтимна близкість з протилежною статтю. Можливо вони й були далеко не ідеальними, часто відверто незграбними, однак ті емоції, через свою новизну, залишаються на все життя і ми їх згадуємо, майже завжди, з особливим теплом.
Чи діє це правило у спорті? Я переконаний, що так. Можливо мені пощастило, тому що першим моїм великим футбольним турніром був Чемпіонат Світу у Франції 1998 року.
Це було дійно чудове спортивне свято. Представники різних поколінь потім визнавали, що рівень першості був дуже високим. Що мені особливо запам'яталося - це кількість крутих харизматичних гравців. Практично у кожної збірної, навіть не дуже хорошої, був свій яскравий лідер, як мінімум один. Австрія - Тоні Польстер, США - Клаудіо Рейна, Марокко - Мустафа Хаджі, Іран - Алі Даеї, Болгарія - Христо Стоїчков, Румунія - Георге Хаджі, а також Попеску, Молдован, Дан Петреску, Іліє. Норвегія - Торе-Андре Фло та Сульшер, Мексика - Луіс Ернандес, Бланко, Хорхе Кампос, Колумбія - Вальдерама та Аспрілья, Хорватія - Шукер, Бобан, Просінечкі, Парагвай - Чілаверт, Чилі - Салас, Саморано. Про топові збірні взагалі мовчу. Франції тоді дуже пощастило, що саме вони вийшли переможцями з цієї м'ясорубки. Фінал можливо вийшов, на перший погляд, досить легким, але інші три перемоги в плей-офф далися їм надзвичайно важко. Те дійство мені дуже сподобалось і навіть зараз, через 26 років, я можу назвати без підказок з інтернету більшість учасників турніру, розподілених на групи. Наступні чемпіонати Світу та Європи навіть близько не відклались у пам'яті настільки добре.
Те ж саме можна сказати про першу Лігу Чемпіонів - сезон 1998/99. Знову ж таки, мабуть мені, в деякій мірі, пощастило. Неймовірний фінал МЮ - Баварія. Звичайно, таке важко не запам'ятати. Окрім того, дуже приємних емоцій додавали виступи Динамо! Так, любов до цієї команди не затрималась на довго, але зараз коли бачу ті фотографії, навіть їхня адідасовська форма здається якоюсь особливо крутою)
Також з особливим теплом завжди згадую той склад, без проблем можу назвати статових 11 гравців, а новини про смерть Андрія Гусіна та Валіка Белькевича, свого часу, сприйняв дуже болісно.
Цей ефект можна проектувати і на інші види спорту. Пам'ятаю перші враження від перегляду НБА. Коли ти чуєш назви команд та дивишся рахунки лише в 5-хвилинному випуску ТСН-Проспорт, а потім раптом отримуєш доступ до повноцінної гри. І думаєш ВАУ, це дійсно відбувається? Боїшся відірвати очей від екрану, намагаєшся з'їсти все, насолодитися на повну. Для багатьох хлопців з мого покоління першим улюбленим баскетболістом став Ді-Вейд. Знаєте чому? Все просто, тому що більшість з нас вперше подивилися фінальну серію НБА між Маямі та Далласом у 2006 році на каналі Мегаспорт) Хоча перед тим здається Детройт - Сан Антоніо також транслювали, але тоді мабуть ніхто з гравців так яскраво не домінував.
А ви помічали подібне у своєму сприйнятті спортивних подій? Що для вас є еталоном, ті турніри чи спортсмени, яких ви побачили вперше чи все ж це правило працює не завжди?
