Зараз за кордоном не менше 300 (!) юних українських футболістів. Наша збірна може повторити шлях Хорватії та Марокко
Головне – не втратити талантів для нашого футболу.
Засновник проєкту «Золотий талант» Андрій Кудирко розбирає для Tribuna.com ситуацію, яка склалася в українському дитячому та юнацькому футболі через війну.
Україна може повторити шлях Марокко та Хорватії
Сенсаційна збірна Марокко (першою з африканських збірних увійшла до четвірки найкращих команд чемпіонату світу) своїм успіхом багато у чому має завдячувати дитячим футбольним школам європейських країн, які підготували понад половину її складу. Одразу 14 з 26 гравців команди Валіда Реграгі народилися за межами Марокко. Та й сам Реграгі – уродженець Франції.
У підсумку 15 його футболістів з 26 виховувалися в Європі – у Бельгії, Нідерландах, Іспанії, Франції, Німеччині та Італії. А шестеро з цього списку навіть грали за юнацькі та молодіжні збірні Нідерландів, Бельгії та Німеччини.
Ще одна в чомусь схожа збірна – Хорватія. І Україні навіть значно ближчий її досвід, ніж Марокко. За Хорватію грало та грає чимало дітей війни – і вони в складі збірної виграли спочатку срібло, а тепер і бронзу ЧС. В Австрії народилися Матео Ковачич та Лука Сушич зі складу збірної Хорватії на ЧС-2022, в Німеччині – Йосип Станішич та Маріо Пашалич.
Для хорватської команди це також нормальне явище. Згадайте хоча б інших народжених в німецьких містах зірок – Роберт Просінечки, Іван Класнич, Роберт та Ніко Ковачі.
Досвід цих країн вже досить скоро може згодитися для збірної України. Бо через війну Московії проти України, активну фазу якої ми переживаємо останні 10 місяців, за кордоном опинилося дуже багато українських дітей. Серед них – величезна кількість талановитих юних та молодих футболістів, які отримали шанс тренуватися за сучасними європейськими зразками.
Це обов'язково вплине на наш футбол, бо кандидатами в збірну України ставатимуть все більше гравців, які ніколи навіть не виступали в УПЛ. Не всі ті, хто поїхав, звичайно, зможуть заграти на професіональному рівні. Але найкращі з них можуть і не повернутися до УПЛ, бо будуть потрібні в Європі. Як це було з Андрієм Вороніним, Євгеном Левченком, частково – Євгеном Луценком, Русланом Валєєвим, Олександром Яковенком. Усі вони свого часу грали за збірну України.
Українська футбольна діаспора складає не менше 300 (!) гравців – і це лише верхівка айсберга
У 2014-2022 роках українська діаспора тільки збільшилася у розмірах. Якщо навіть зробити акцент на футболістах з України або з українським корінням 2002 року народження та молодших (кандидати до молодіжної збірної наступного скликання – на відбір Євро-2025), по яких є відомості у загальнодоступних джерелах, вийде чималенька компанія.
В моєму особистому списку сьогодні – 282 прізвища (гравці 2002-2007 років народження). Причому цей список постійно оновлюється. Можна не сумніватися, що у 2023-му рубіж у три сотні буде подолано дуже легко. Майже третину списку (92 з 282) складають представники покоління 2004 року народження. Друге місце за хлопцями 2005-го року (57), поступово збільшується кількість інформації про ще більш юних – вони тільки починають з’являтися на радарах.
І це тільки верхівка айсберга.
Юнацький чемпіонат України сезону-2022/2023 під егідою ДЮФЛУ, зважаючи на загрози та виклики воєнного часу, вирішили не проводити. Тому більшість шкіл та академій відпускали дітей, особливо менших вікових груп, за кордон – поодинці (з родичами, зрозуміло) або групами.
Навіть академія «Шахтаря» мало що могла запропонувати альтернативного в Україні своїм талантам. Маріупольський фарм-клуб, в якому за схемою обкатувалася молодь, припинив існування. Команда U-19 не могла вмістити усіх гравців на контракті. І багатьом вихованцям молодших поколінь (2006 рік народження та менші), зважаючи на необхідність мати стабільний рівень ігрової практики, довелося шукати варіанти в інших країнах.
Причому дехто влаштувався у дуже сильних клубах: Богдан Оличенко – «Баварія», Артем Степанов – «Байєр», Нікіта Кривцов – «Кельн», Артур Бакай – «Ред Булл» Зальцбург, Олександр Якименко – «Брюгге». Ходили чутки, що Євгеній Гармаш (вихованець київського «Атлета»), який дуже яскраво проявив себе у «Шахтарі», опинився у «Барселоні».
А от «Динамо» вирішило проблему для команди 2006 року народження, за яку грає В’ячеслав Суркіс, дуже просто – вона майже у повному складі виступає в чемпіонаті України U-19 за «Зорю», яка не має власної академії від моменту вимушеного переїзду з Луганська. Але менші вихованці киян також поїхали: Олександр Драган – «Аталанта», Дмитро Богданов – «Динамо» Дрезден, у Данії опинився Дмитро Косач (2005 рік народження).
Аналогічно старших вихованців активно намагаються залучати до своїх команд U-19 інші доволі стабільні та системні клуби – «Дніпро-1», «Рух», «Металіст». Але втримати вдається не усіх (дніпряни, наприклад, лишилися без бомбардирів Даніеля Ківінди та Єгора Рогача), а щодо менших – та ж сама проблема, що й у «Шахтаря» з «Динамо».
А це ще не згадувались академії та школи, які не мають власних професійних клубів, або з міст, які потрапили під окупацію. Тому повної статистики по юних футболістах, які тренуються та грають за кордоном, не має навіть УАФ. Ця цифра значно більша, ніж згадувані вище 282 гравці.
Марокко та Хорватія – не єдині збірні, які спираються на мігрантів та їхніх дітей
Тому і зрозуміло, що з часом ми можемо повторити шлях збірної Марокко, яка знайшла в Європі велику кількість своїх футболістів. І не тільки Марокко, адже африканці – далеко не єдина така національна збірна.
Приклад Хорватії ми вже наводили. А є ще збірна Албанії, яка вперше потрапила на Євро у 2016 році, також зібравши гравців, які або народилися у сім’ях мігрантів, або дітьми виїхали до більш розвинених країн, де й здобули футбольну освіту. Можна згадати в цьому плані й збірні Туреччини та Косова.
Це досить розповсюджена практика.
Тому варто брати приклад та дуже уважно відстежувати розвиток молодих українців або футболістів з українським корінням в інших країнах. Можливо, серед них зростає новий Андрій Воронін. А, скоріше за все, й не один. Бо зараз зовсім інші масштаби.
Ключовою задачею, коли прийде час, буде переконати таких гравців виступати саме за збірні України різних вікових категорій. Інакше ці таланти будуть втрачені для українського футболу.
Є чимало прикладів гравців з українським корінням, що грали за інші збірні
Не так давно за національні команди інших країн вже виступали гравці з українським корінням, про яких ми дізнавалися вже згодом. Це Володимир Коман (Угорщина, 36 матчів та 7 голів у 2010—2015), Ерік Святченко (Данія, 5 матчів та 1 гол у 2015—2016), Микита Рукавиця (Австралія, 23 матчі та 1 гол у 2009—2021).
Великий десант наших футболістів в Азербайджані: Антон Кривоцюк, Анатолій Нурієв, Рустам Ахмедзаде — у національній команді; Еміль Мустафаєв, Тугай Алізаде — у молодіжній. Є представники у командах Грузії: Георгій Цітаішвілі, Валеріане Гвілія.
Троє українців із Закарпаття виступали в минулому циклі за угорську молодіжку (Ерік Кушнір, Шандор Хіді та Олівер Тамаш), а під німецькі прапори після виступів за юнацьку збірну України перебрався дуже перспективний форвард Ерік Шуранов, який народився у Німеччині у родині мігрантів з нашої країни. Зовсім недавно ми дізналися про Томаса Светкіна, сина мігранта з Тернополя, якого запросили до збірної Італії U-15.
Фото: Reuters/Lee Smith, Peter Cziborra; «Дніпро-1»; «Обозреватель»
