Аж 14 із 26 гравців збірної Марокко народилися в інших країнах. Навіть тренер
Географія широка – від Канади до Парижу.
Збірна Марокко – одна з головних сенсацій цього ЧС. Вони вже увійшли в історію, ставши першою африканською збірною, яка вийшла у півфінал.
Ця команда, хоч і виглядає монолітно, насправді була зібрана по усьому світу.
Звідки гравці
З 26 гравців заявки 12 народилися в Марокко. Причому жоден – зі столиці Марокко, міста Рабат. Найпопулярніше місто походження – Касабланка, там народилися одразу четверо футболістів.
Двоє з них цілком мали право виступати за інші збірні. Абдельхамід Сабірі із 3 років жив у Німеччині, там робив свої перші футбольні кроки та цілком логічно має німецький паспорт. Вікіпедія взагалі пише про нього як про «німецького футболіста марокканського походження». Абде Еззалзулі з семи років живе в Іспанії – якби хотів й була потреба, міг в 1/8-й опинитися на стороні Луїса Енріке.
Одразу 14 футболістів народилися не в самому Марокко.
Географічний розподіл – доволі широкий: по 4 футболісти народилися у Нідерландах та Бельгії, по 2 – у Франції та Іспанії (хоча щодо Мелільї є питання), ще по одному – в Італії та Канаді.
Головний тренер команди Валід Реграгі теж народився у Франції – у передмісті Парижа.
Чому у Європі так багато марокканців
Чисто статистично така кількість «іноземних» гравців збірної не повинна дивувати. Лише за звітом Організації економічного співробітництва та розвитку, станом на 2017 рік 4,3 мільйони марокканців жили за кордоном. Через це у країні навіть існує профільне міністерство – у справах марокканців, які живуть за кордоном.
Головні країни, де живе найбільше марокканців – Франція (33% від загальної чисельності діаспори), Іспанія (24%), Італія (18%), Бельгія (11%), Нідерланди (8%).
Але при цьому мігранти з Марокко не тікали від воєн – деколонізація пройшла майже безболісно, а влада у країні більш-менш стабільна. Головна причина такої значної діаспори – трудові угоди з колишніми метрополіями (Франція, Іспанія) та з Бельгією і Нідерландами. Співпраця була взаємовигідною: країни отримували надзвичайно дешеву робочу силу, марокканці – шанс на краще життя.
Потому в ході лібералізації європейські країни запустили процес «воззʼєднання» родин, яким дозволили легалізувати своє право на проживання не лише власне працівникам з Марокко, а й їхнім родинам. Завдяки цьому марокканська діаспора зросла фактично до нинішніх розмірів – ХХІ століття в Європі пройшло вже під знаком боротьби з міграцією, а не її залученням.
***
Яссіна Буну занесло в Канаду, найімовірніше, через прагнення батьків здобути освіту – ця країна разом зі США були головними місцями для переїзду марокканців саме з цією метою. Та й те, що він з родиною переїхав у Касабланку вже у трирічному віці, натякає, що його перебування у Канаді й мало бути недовгим.
Фото: Times of India, Netherlands Posts English, David Klein/Global Look Press, Li Gang/XinHua/Globallookpress.com
