Нинішня Хорватія вже краща за «бронзову» команду 1998-го. Не настільки сильні індивідуально, але компенсують командною грою
Порівнюємо два великих покоління.
Збірна Хорватії вдруге поспіль і втретє за 24 роки вийшла у півфінал ЧС. Щоб зрозуміти всю історичну цінність цього досягнення, варто пригадати лише один факт: з моменту їх першої появи на чемпіонатах світу (1998 рік) лише Німеччина грала у півфіналах частіше – 4 рази.
Проте саме збірна Хорватії 1998 року навіть попри те, що не вийшла у фінал, довгий час вважалася «золотим» та найкращим поколінням в історії країни. Поки цьогоріч команда Далича не змогла довести, що вони як мінімум не гірші, а вихід у фінал в 2018-му точно не був випадковістю. Футболісти Мирослава Блажевича (тренера кінця 90-х) були сильнішими індивідуально, але з точки зору командної гри та націленості на результат Модрич і компанія випередили іменитих попередників.
Відгомін війни, яскраві зірки і сенсаційна «бронза»
Одразу слід зазначити, що поколінню 90-х довелося значно важче входити у міжнародний футбол, адже на початку десятиліття в країні тривала війна, а перший відбір «картаті» провели, як і Україна, на ЧЄ-1996. Хорватська війна за незалежність завершилася лише за рік до початку турніру. Проте, на відміну від жовто-блакитних, балканці не лише одразу потрапили на ЧЄ до Англії, а й вийшли у плей-оф, де у доволі конкурентному матчі поступилися майбутнім чемпіонам Європи – німцям. Давор Шукер забив три голи і потрапив до символічної збірної турніру. Але справжня вечірка для Хорватії почалась на чемпіонаті світу у Франції.
Команда не без проблем пройшла кваліфікацію, вибила Україну у плей-оф та приїхала на ЧС як одна з темних конячок. Склад команди Блажевича був справді зірковим, а кількість геніїв креативу на один квадратний метр поля була дивовижною: Звоні Бобан, Маріо Станич, Альоша Асанович, Роберт Просінечки та Роберт Ярні – вже були гучними іменами в Європі. Кожен з них був яскравою індивідуальністю, що здатна видати шедевр в будь-який момент. Гол Просінечки у ворота Ямайки став одним з найкращих на усьому турнірі, а дальній удар Ярні розпочав розгром німців.
Не можна не враховувати фактор Давора Шукера – одного з найкращих форвардів світу кінця 90-х. Настільки сильного нападника у Хорватії поки так і з’явилося, а «Золота бутса» ЧС лише засвідчила це фактично. Давор був суперефективним на великих турнірах, де за два роки забив 9 голів. У захисті в Блажевича теж зібралися харизматичні персонажі: Славен Білич, Ігор Штімац, Звонімір Сольдо, Даріо Шимич та Ігор Тудор залишили по собі помітний слід у Європі і були левами на полі. Ворота на замку тримав культовий для Хорватії та фанатів «Динамо» Загреб голкіпер Дражен Ладич, який майже усю кар’єру провів в складі динамівців.
І це ще головний тренер через травми не зміг взяти на турнір зірку Серії А Алена Бокшича та півзахисника Ніко Ковача. Чудове хорватське покоління, яке формувалося ще в чемпіонаті Югославії мало безліч індивідуальних талантів. Можливо, їм не вистачило ще одного-двох відбіркових циклів, щоб спробувати замахнутися на щось більше, ніж півфінал. Середній вік тієї команди був не такий вже й високий – 27,5, але лідери команди були вже не молоді: Білічу, Ярні, Просінечкі і Бобану – 29, Шукеру – 30. На наступному турнірі, у 2002-му, вони вже їхали з ярмарки, а Шукер навіть не потрапляв в основу, їх час минув.
Геній Модрича, велич Перишича і Брозовича та магія додаткового часу
Середній вік нинішньої збірної Хорватії майже ідентичний тому, що був у 1998-му – 27,4. Хоч у Далича немає стільки індивідуальних майстрів топового рівня, але він зумів створити команду-бійця, якій абсолютно все одно, що там показує секундомір. Побудована навколо геніального Луки Модрича команда вміє саме працювати на результат, якщо десь ще можна вживати банальне «кубковий боєць», то це саме той випадок.
Нинішнє хорватське покоління не здивуєш вирішальними матчами. Із 2013 року в складі кожного переможця ЛЧ був мінімум один хорват. Можливо, про Івана Перишича ніколи не говоритимуть так захоплено, як про легендарного півзахисника «россонері» Звоніміра Бобана, але він вже обійшов Шукера за голами на великих турнірах, тепер у Івана 10 голів. Перишич єдиний, хто робив асист на кожному великому турнірі починаючи із ЧС-2014.
30-річний Марцело Брозович, можливо, ніколи не заб’є такого голу, як Просінечкі, але він справжній трудяга, який встановив у матчі з японцями рекорд ЧС, пробігши 16,7 км за матч. Попередній рекорд теж належав йому, чотири роки тому він набігав 16,3 км.
Команда Далича рідко грає яскраво, але в потрібний момент вміє сконцентруватися. 5 з 6 останніх матчів плей-оф на ЧС для Хорватії переходили у додатковий час. Хтось може назвати це антифутболом, але «картаті» вміють холоднокровно шукати свого шансу, як із бразильцями, ставши першою командою із 1966 року, яка жодного разу не влучила в рамку воріт у основний час. Якщо ви все ще думаєте, що серія пенальті – це лотерея, де перемагає той, кому пощастить, то просто погляньте на Хорватію, яка виграла 4 із 4 серій пенальті на ЧС. Такий самий показник має лише Німеччина, а в Аргентини 4 із 5.
Лука Модрич навіть у свої 37 видає виняткову гру, змушує нас повірити у те, що час зупинився і йому вічно 30 років. В матчі з бразильцями він довів свою велич, зробивши найбільшу кількість передач серед всіх гравців поєдинку. Кожна атака Хорватії будувалася саме через нього. За впливом на гру свої команди він навіть перевершує Давора Шукера.
Покоління Модрича може здатися комусь менш яскравим, ніж хорватські зірки 90-х, але ця команда зуміла перевершити своїх старших колег не лише результатом («срібло» замість «бронзи»), але й стабільністю. Нам лише залишається дивуватися, як маленька чотирьохмільйонна країна може мати стільки талантів.
Фото: Rodolfo Buhrer/globallookpress, Zheng Huansong/globallookpress
