Ярослава Магучіх: «Тренерка очікувала на дещо вищий результат у Парижі. Але найголовніше, що виграла»
Щире інтерв'ю з рекордсменкою світу.
«Зараз ще поїду на премію в Македонію від European Athletics. Там буде презентація та нагородження. І потім, ура, знову буду вдома в Україні», – каже Ярослава Магучіх про свій щільний графік. Поспілкуватися зараз з олімпійською чемпіонкою та ще й після побиття світового рекорду – не така й проста задача.
У Києві в Ярослави багато активностей: інтерв’ю, участь в розважальних шоу, а нині – руханка-флешмоб із дітьми у таборі «Артек». «У міжсезоння треба зніматися, розказувати про себе, бо ж людям цікаво дізнатися залаштунки життя спортсмена», – підкреслює стрибунка у висоту.
Станіслав Орошкевич поспілкувався з Ярославою Магучіх – про чемпіонські емоції, медійність, публічні донати та важливість розповідей про війну на міжнародну аудиторію.
«Далеко у душі був цей мандраж, бо Олімпійські ігри же! Треба раз на 4 роки представити свою країну»
– Про що найперше подумали після перемоги на Олімпіаді?
– Перше, про що подумала: «Це нарешті золото Олімпійських ігор! І нарешті ми це зробили». Але потім, ми спілкувалися з Тетяною Володимирівною (тренерка Магучіх – прим. Tribuna.com) то вона, звичайно, очікувала на дещо вищий результат. Але все склалося: найголовніше, що виграла золото, а висота – це вже не так важливо. А кращі результати буду показувати на наступних Іграх.
І начебто я намагалася себе не накручувати перед цими змаганнями. Підходила дуже налаштованою – все було спокійно, не хвилювалася. Але десь там далеко у душі все ж таки був цей мандраж, бо Олімпійські ігри же! Треба раз на 4 роки представити свою країну, показати гідний результат.
– Що було емоційніше для вас у цьому сезоні: перемога на Олімпіаді чи світовий рекорд?
– Мені завжди складно порівнювати. Просто до олімпійського золота я йшла і була готова – знала, що мала забирати його в Україну. А по рекорду в мене була велика мотивація та одночасно я знала, що він до мене був ще так доволі далеченько.
Але в Парижі всі зірки зійшлися, і чесно, були просто шалені емоції після рекорду. Тому що він тримався 37 років. А тут я його побила перед Олімпійськими іграми. Це трішечки так теж збило, але нічого.
– Артур Фельфнер в одному з інтерв'ю жартома сказав: «Секретами успіху Магучіх не ділиться, але я в неї дуже часто запитую». Чому не ділитесь?
– Ну, на вушко скажу. Насправді просто секрети успіху дуже прості. Це любити справу, якою ти займаєшся, віддаватися їй. І, звичайно, дотримуватися режиму. Все просто.
– Передамо йому.
– Нема нічого такого особливого, прям секрету. Є просто щоденна праця.
– Дружите між собою в українській легкоатлетичній збірній?
– Так, звичайно. Зараз взагалі всі спілкуються між собою, підтримуємо один одного. Звичайно, коли ти в секторі напоготові до бою, то кожен сам за себе, тому що ми виступаємо першочергово індивідуально. І така внутрішня боротьба у нас є завжди, особливо у стрибках у висоті. Я в неї вписалася теж з 2019 року.
Це весело, це мотивує, тому що завжди є шанс кудись не поїхати та програти конкуренцію. Є ось цей нюанс. Але спілкування у нас у всіх завжди дуже тепле.
– Ви входите в легкоатлетичну команду PUMA. Було перед Олімпіадою ваше спільне фото з Баршимом, Дюплантісом та Варгольмом. Останні двоє влаштували шоу-забіг на 100 метрів. Це дуже завірусилося в соцмережах. Чи хотіли б ви взяти участь у подібному перформансі – барʼєрах, наприклад?
– Це було дуже круто. Можливо, і мені б хотілося. Але коли я сказала про це своєму менеджеру, що є 100 метрів і вони взагалі молодці, то він відповів: «Ти що? Нікуди! Стрибай поки, не відволікайся».
Тому що це, звичайно, травматично. Варгольм після цього не вийшов на етап «Діамантової ліги» та втратив очки. Але це було і феєрично. Чесно, це було шоу.
PUMA, Omega, RedBull, інші їхні спонсори зробили це просто шикарно. Частина стадіону прийшла дивитися – квитки продавалися. Насправді це була кльова ідея популяризації атлетики. В ЗМІ розлетілося, багато міжнародних медіа писали: «Як так, будуть бігти 100 метрів?! Дюплантіс та Варгольм – два друга, в одній команді». Це було круто.
Але щодо себе, поки, скоріш за все – ні. Але там, як життя покаже.
– Я думаю, що 110 метрів з Бех-Романчук буде топ.
– Так, з Мариною на 110 метрів з барʼєрами.
«Чесно, мені трішечки наплювати, що каже ексросіянка Куліченко і що вона думає»
– Яка зараз ситуація щодо допуску росіян до змагань у легкій атлетиці?
– З легкою атлетикою все стабільно, позиція така ж сама. Себастьян Коу повністю солідарний з українськими спортсменами. Він часто приїжджає на зустрічі з українськими атлетами, щоб якось підтримати. Так само в Україну він приїжджав на чемпіонат України. Це, звичайно, дуже мотивує.
Як він і казав, що не буде російських і білоруських атлетів у легкій атлетиці, поки не закінчиться війна в Україні, поки не закінчаться ці бойові дії на нашій території, так і продовжується ця підтримка. І це дуже круто, тому що це одна з тих міжнародних федерацій, яка з перших днів війни заборонила і досі не дозволяє їм брати участь у змаганнях.
Звичайно, з іншими федераціями трішки складніше проробити це, але все одно Міністерство спорту України, Національний олімпійський комітет і ми, спортсмени, намагаємося, щоб люди все ж таки розуміли, чому не можна їх допускати – тому що в нас війна йде, в нас вбивають людей, тому що Росія – це терорист, який кожен день запускає ракети, шахеди і всю балістику. Як їх можна допускати, коли ми кажемо, що спорт має об'єднувати, і спорт – це символ миру?
– Це фактично порушення олімпійської хартії, що РФ включає до свого складу окуповані території.
– Так, але бачите, нещодавно Томас Бах зустрічався з генсекретаркою НОК Білорусі. Ну, все ясно в принципі. Ще й до цього було все зрозуміло.
– Був кейс з росіянкою Куліченко під кіпрським прапором на Олімпіаді. Вона потім розказувала пропагандистським медіа, що тиснули на неї, її «так бісить, коли починають політику вплутувати у спорт». Наскільки вам це було дискомфортно? Чи якось пофіг?
– Чесно, мені трішечки наплювати, що вона каже і що вона думає. На Олімпійських іграх усім спортсменам достатньо уваги було. Але мені смішно це слухати, чесно, тому я нічого не можу відповісти на це запитання.
«Мені здається, що спортсмен точно має розвивати свою медійну особистість. Але це складно»
– Сьогодні у вас багато комунікацій з дітьми. Наскільки цей досвід для вас важливий?
– Це приємно і відповідально, тому що дуже багато дітей, всі вони знають мене, цікавляться. Нарешті ми дійшли до того рівня, коли спортсменів впізнають.
Тому для мене це дуже класний досвід, можливість бути мотивацією для них. Сподіваюсь, що їм сподобалося, після цього дня у них буде вже якесь уявлення про спорт. Багато посмішок – це круто.
– Ви тут із сестрою та племінницею. Під час трансляції Олімпіади було дуже миле відео, як вас вітала сестра після перемоги.
– Так, після нагородження. Це було дуже приємно та мило. І зараз вона ще приїхала сюди з моєю племінницею та похресницею. Бо ж такий в мене відпочинок вийшов, що я по інтерв'ю їжджу туди-сюди. А зараз два дні в Києві, то запропонувала їм приїхати разом поспілкуватися.
А Віка побігала трішки з дітлахами, їй теж все сподобалося. Тому такий активний сімейний день.
– Є вкрай важливе запитання. Днями на ютуб-каналі «Леви на джипі» вийшла шоу-вікторина за вашої участі. І ви там в один бал поступилися Кості Трембовецькому у боротьбі за 10 тисяч гривень. Що було прикріше – ця поразка чи третє місце на Олімпіаді в Токіо?
– Я вважаю, що це як в спорті – все досвід. Але ось тут трішечки не вистачило, як так?
Але якщо серйозно, всі нагороди важливі, срібло, бронза, бо ти стоїш серед найкращих. Якщо ти поза п'єдесталом, то знову аналізуєш, щось думаєш про помилки, і потім знову виходиш в сектор, щоб заново стрибати та показувати результати.
У цьому році я дуже задоволена ними, в мене була лише одна поразка – срібло на чемпіонаті світу в приміщенні. Хоча я не вважаю її серйозною, більше для людей це виглядало програшем. Але для мене ця медаль теж стала важливою – срібна нагорода для країни у важкі часи.
– Ви зараз себе пробуєте в різних медійних амплуа: моделінг, шоубізнес. Сучасний спортсмен має над цим працювати? Чи це якась додаткова діяльність?
– Мені здається, що спортсмен точно має розвивати свою медійну особистість. Але це складно. Зараз мені легше, тому що я вдома і в мене є час між тренувальними зборами. Чесно кажучи, я тут майже не тренуюся. Взагалі планувала робити якісь розтяжки, ходити на пілатес.
Але коли ти професійний спортсмен, це дуже складно поєднувати під час сезону. В тебе по два тренування на день, фокусуєшся на них. Не сильно хочеться, щоб хтось влазив у процес, знімав, ходив чи заважав. І коли після тренування хочеться відновитися, то треба розказати щось аудиторії.
Тому, з одного боку, це складно, тому що ти не блогер, це не основна твоя сфера діяльності. Але з іншого, ти круто виглядаєш на доріжці та хочеш це показати. Тому треба знаходити час. Ось у період міжсезоння треба зніматися, розказувати про себе, бо ж людям цікаво дізнатися залаштунки життя спортсмена.
«Паттерсон зробила манікюр в кольорах нашого прапора – це було дуже приємно»
– Спілкувався з Анною Рижиковою на ЧУ у Львові про медійку. Вона каже, що для неї поки соцмережі – це не є платформа для монетизації, а радше про донесення своєї позиції за кордон і комунікації з фанами. А для вас?
– Для мене більше це про комунікацію з атлетами зі всього світу. Я часто роблю пости про події в Україні, щоб люди не забували і прогортували їх. Багато людей мені відповідає на історії, типу «F##k Putin», «F##k Russia». Багато людей так пише за кордоном.
Я це більше пощу для міжнародної аудиторії. Ну, звичайно, є також збори, і люди за кордоном їх допомагають закривати. Звичайно, коли є PayPal, це легше зробити.
Люди про це дізнаються, реагують. Коли я навіть виставляю якісь прильоти, то роблю це, щоб міжнародна аудиторії розуміла масштаб трагедії. Бо для нас, українців, на жаль, це стало звичним, бо ми це проживаємо, всі в цьому крутимося. А вони не до кінця усвідомлюють. Я майже всіх запрошую до України. Тому що коли ти живеш тут, ти це і відчуваєш по-іншому, треба бачити наживо.
В мене навіть на власному прикладі була подібна ситуація. Минулого року Росія обстріляла Дніпро, був приліт у 9-поверховий будинок. Я розуміла, що це за будинок, бо жила неподалік раніше. Я знала, що багато людей загинуло. Бачила ці фотографії та просто сльози наверталися.
Але коли я приїхала до Дніпра туди знімати соціальний ролик про недопуск російських та білоруських спортсменів, я побачила це на власні очі. І це ще глибші відчуття болю. Складніше, ніж просто побачити якусь картинку. Але все одно хочеться донести до людей, що ми продовжуємо воювати за нашу незалежність.
– Чи не зустрічаєте ви за кордоном людей у так званих білих пальтах? З меседжами, типу люди гинуть з обох боків, ви маєте капітулювати, щоб не продовжувати війну.
– Принаймні в легкій атлетиці такого нема. Але все одно, коли за кордоном більш-менш спілкуєшся з місцевими, то вже відчуваєш, що деякі люди втомилися від цієї війни, від українців. І часто ловиш себе на думці, що їх так багато. Але я намагаюся їм нагадати, що, камон, ми воюємо за нашу незалежність, за ваш мир у Європі. Бо якщо ми програємо, то програє весь світ, а росіяни прийдуть вбивати вас.
Два роки тому у мене був такий випадок в Німеччині. Казали тоді, що Україні треба віддати частини території й буде набагато легше.
Я приїхала на СТО оглянути машину. І мене на сервісі спитали, а чому ви не віддасте їм ці території, і все, війна закінчиться? Я починаю доносити, що не закінчиться війна. Росіяни почали її ще у 2014 році, окупували Крим, частину Донеччини та Луганщини. І зараз вони продовжують воювати. І потім вони знову прийдуть. Просто, блін, базові речі.
– Які ваші стосунки зі спортсменками в секторі стрибків у висоту. Елеанор Паттерсон розповідала про свої виступи в Донецьку.
– Так, у Елеонор був такий досвід.
– Спілкуєтеся зі своїми суперницями? Чи підтримують вони Україну?
– Так, звичайно, вони підтримали ще на початку війни, коли написали мені в особисті повідомлення. Потім на доріжці, коли я вже їх побачила.
З Паттерсон ми були тоді на чемпіонаті світу в приміщенні. Вона тоді і манікюр зробила в кольорах нашого прапора – це було дуже приємно. І зараз продовжуються такі теплі стосунки, підтримка.
Але, знаєте, що можу сказати. В принципі нічого не змінюється. Дівчата всі стрибають декілька років на одному рівні, ми міняємося місцями – з Оліслагерс, з Паттерсон. Але стала більш дружня атмосфера в секторі.
Є час поспілкуватися трішки, іноді перекинутися парою слів. Раніше було так, що кожна сама за себе в секторі. Звичайно, після сектору всі виходили. А зараз вже більше комунікації зʼявилося – це не може не радувати.
– Думаю, багато вас запитують про донати, про благодійність. Але все одно не можу не спитати, наскільки спортсменам важливо включатися в усе це?
– Звичайно важливо. Я стараюся постити і збори, і показувати, що я доначу. Не завжди я це показую, але багато людей кажуть, що це потрібно робити. Бачу, що багато відомих людей постять «щоденний донат». Вважаю, що потрібно робити щоденний донат. Це відповідальність кожної людини, щоб наблизити нашу перемогу.
Свої перші великі публічні донати я показала, щоб люди бачили, що треба донатити. Що спортсмени і відомі особистості також включаються в ці збори. Допомагаємо закривати і наближаємо нас до перемоги.
– Наскільки вас мотивує фідбек від військових, зокрема розмінувальна машина, названа на вашу честь?
– Мені дуже приємно. Я представляю нашу країну на міжнародній арені в спорті – таку можливість маю тільки завдяки військовим, бо вони боронять нашу країну.
І мені було трішечки незручно, тому що це я повинна їм дякувати, а не вони мені.
Фото: Віталій Клюєв / Tribuna.com, Ulf Schiler/athletix.ch, epicentr_ua/instagram
Інші пости користувача
