Футбол під час війни – це інформаційна зброя. Блог Юрія Свиридова
Директор клубу зі стратегічного розвитку й комунікацій аргументує.
Аргументує директор «Шахтаря» зі стратегічного розвитку й комунікацій Юрій Свірідов.
Учора мав нагоду взяти участь у зустрічі робочої групи УПЛ щодо наступного чемпіонату України з футболу. Серед декількох питань обговорювалось і місце проведення змагань. Сьогодні маємо два варіанти: перший – виключно в Україні в західному регіоні, другий – не обмежуватись тільки Україною, а дати клубам змогу грати також, наприклад, у Польщі.
Переважна більшість клубів підтримала другий варіант. На його користь йшлося про повагу до іноземних футболістів, тренерів та співробітників клубів, які не повернуться до нашої країни, допоки триває воєнний стан, а також про складнощі логістики для клубів, які гратимуть у єврокубкових змаганнях УЄФА.
Прихильники ідеї «Тільки в Україні» говорили про повагу до військових, які боронять нашу землю, про те, що наша Ліга має назву Українська, а не польська чи якась іще. Основний меседж – підтримка армії й повага тих наших співгромадян, які перебувають і працюють у тяжких умовах війни в Україні.
Моя особиста думка з цього питання: обидві сторони мають аргументи, котрі слід поважати. Але до цієї дискусії я хотів би додати іще одну тезу, яку впродовж зустрічі не висловив за браком часу.
Коли ми починаємо чемпіонат у воєнний час, потрібно відповісти на запитання: для чого? Для чого грати у футбол, коли триває війна? У мирний час футбол – це, передусім, розвага для вболівальників. Проте сьогодні в наших домівках війна. Про які розваги ми говоримо? Та ще й без уболівальників на стадіоні… Чи може футбол виконувати сьогодні якусь іншу функцію, яку ми дійсно могли би вважати корисною для суспільства? На мою думку, так. І ця функція – інформаційна.
Сьогодні, з одного боку, ми розуміємо, що перемога залежить від наших героїчних військових, від їхньої мужності й самопожертви. Але потрібно погодитись, що війна – це не тільки постріли наших військових. Це також постріли дипломатичної, економічної та інформаційної гармат. І футбол у нашому випадку – якраз інформаційна зброя. Розповсюджувати інформацію про війну – це та користь, яку ми можемо робити задля нашої перемоги.
І сьогодні інформаційний фронт є не менш важливим, ніж воєнний. Чому? Тому що нашим військовим потрібна зброя, потрібні ресурси для продовження боротьби. І нам потрібна не просто зброя, а потужна зброя – потрібні MLRS, «Гарпуни», HIMARS тощо. Ворог сьогодні не тільки чинить воєнні злочини та агресію, але й веде потужні інформаційні кампанії у Європі та світі.
Чому ми маємо дедалі голосніші заяви європейських політиків на кшталт «Слід домовлятися заради миру»? Бо війна втомлює, війна набридла. Ці наративи й надалі інформаційно підтримуватимуться агресором, щоб переконати європейців зупинитись у підтримці України у війні за наші землі. І нам потрібно бути активнішими, аби переконати світ і його громадян, які втомились від війни в Україні, що нам потрібна підтримка.
Коли «Шахтар» 9 квітня зіграв перший благодійний матч у Афінах з «Олімпіакосом», ми влаштували на стадіоні акцію на згадку про 176 дітей, які на той час загинули у війні. Це був окремий сектор, де на сидіннях розклали дитячі іграшки. 176 іграшок. Це було дуже зворушливо.
11 квітня одна з найвпливовіших газет світу New York Times зробила розгорнутий матеріал про цю гру з фото іграшок у секторі. Наступного дня після публікації NYT я отримав купу звернень від різних світових ЗМІ – АFP, Reuters, The Guardian, DW, BBC – щодо коментарів та інтерв’ю про війну в Україні. Ми поспілкувались і відповіли кожному. Це маленький, але, вважаю, переконливий приклад того, як футбол може стати зброєю, як футбол має бути корисним під час війни.
Тому повертаюсь до питання щодо того, де має проводитись чемпіонат. Переконаний – у декількох країнах. Якщо ми гратимемо тільки на заході у Львові або в Ужгороді, то наша інформаційна гармата мовчатиме, тоді як інформаційна зброя агресора потужно стріляє на сторінках світових видань, переконує, що потрібно закінчувати, потрібно домовлятись, потрібно віддати заради миру. Але, запевняю, у Європі якомога частіше мусять бачити очі наших гравців, сповнені сліз, там мають майоріти наші прапори, лунати наші меседжі й відбуватись акції.
Усі повинні розуміти, чому ми граємо в Любліні, Гданську чи Бухаресті, а не в Донецьку, Луганську чи Сімферополі. Відповідь проста: тому що в нас триває війна, наші міста окуповані, нам потрібна підтримка. Бо вони втомляться...
Футбол – це потужна інформаційна зброя під час війни. Разом переможемо!
Фото: «Шахтар»
