«Той м’яч рятував нас від холоду». Історія головної футбольної фотографії війни
Розповідають фотограф та один з військових.
Розповідають фотограф та один з військових.
У лютому 2015 року Дебальцеве було місцем найбільшої напруги на сході України. Російські війська та проросійські сепаратисти запропонували українським військовим здати місто та скласти зброю в обмін на обіцянку забезпечити їм вільний вихід.
У ніч на 15 лютого президент України Петро Порошенко оголосив режим припинення вогню згідно з домовленостями, яких досягли в Мінську.
Наступного ранку фотожурналіст Володимир Шуваєв зробив серію фотографій солдатів української армії, які грали у футбол на трасі Артемівськ – Дебальцеве неподалік від міста Світлодарськ. Одне з фото облетіло світові ЗМІ і стало символом того часу.
«Ця світлина символізує крихке перемир’я»
Володимир Шуваєв
Так сам фотожурналіст згадує той момент:
«Ця фотографія (перша в тексті – прим. Tribuna.com) дуже цікава тим, що вона не просто описує подію, а несе символічність. Її знято під Дебальцевим, як раз під час перемир’я. Тоді тривали перемовини і вищі державні чини домовлялися, як повинна далі розвиватися ситуація в Україні. А в цей же час українські солдати мали короткий момент перепочинку перед тим, як далі розгорталися сумнозвісні події пов’язані з Дебальцевим.
Це фотографія про військових, але вона також про мир. І про спорт. І про те, що єднає людей у мирний та військовий час. Людина на фото має на собі зброю, а з іншого боку вона грає у футбол. Якби не війна, то цей чоловік, мабуть, грав би у футбол у своє задоволення, а не мусів боронити власну країну від ворога.
Фотографія знаходиться на перехресті декількох жанрів і саме цим вона незвична. Її опублікували у Sport Illustrated, бо вона про футбол. Але для українців це фото про війну. Ця світлина символізує крихке перемир’я, бо ми ще не відклали зброю. Для мене вона означає бажання до миру. Фото про те, що ми мусимо захищатися, але ми не хочемо воювати. Ми змушені це робити. Ця історія знята на війні, але вона про мир».
Володимир не отримав ніяких нагород за ці фотографії, але вони стали культовими. І фактично отримали статус головних футбольних фото війни, які дуже полюбили спортивні сайти. Ці світлини часто використовують до Дня захисників та захисниць України та до Дня Збройних сил України.
Шуваєв знімав для AFP. Фото потрапили у підбірку дня агенції і стали вірусними – світові видання публікували їх на перших шпальтах, а посол США в Україні Джеффрі Пайєтт розмістив у своєму твіттері.
«У мене була ціла підбірка скріншотів з різних медіа. Головне фото з серії доволі широко розійшлося, було на виставках у різних країнах світу, але воно не призове. Насправді в той час там було доволі багато журналістів – дві-три машини. Паралельно зі мною ще знімав мій колега Брендан Хоффман, але у нього немає саме такого кадру.
У сучасному світі головне, щоб людина з камерою була в певний момент у певному місці. Це зовсім не обов’язково має бути професійний фотограф. Дуже часто на обкладинки потрапляють фото з мобільних телефонів. Хтось проходив повз і натиснув кнопку на своєму смартфоні. І це велике щастя, що зараз кожен може бути фотографом. У світі можна зафіксувати набагато більше цікавих моментів.
Якщо говорити про центральний кадр цієї серії, то навіть два метри вправо чи вліво і цієї світлини б не було. Це просто співпадіння помножене на професіоналізм, ситуацію та удачу. Все це зійшлося в одному кадрі».
«При -15 градусах морозу і сирості холод пронизує кожну клітинку тіла»
Українські військові знайшли баскетбольний м’яч на узбіччі дороги. Вирішили зіграти у футбол, щоб зігрітися. Сапер Влад на цій світлині в бурках. А це його історія.
«Напишіть, що розповів військовослужбовець Влад. Можна навіть без прізвища. В мене є позивний, але я не буду його називати. А родом я з Липової Долини Сумської області. Це був час, коли йшли бої в Дебальцево. Я служив у 91-й бригаді (місто Охтирка, Сумська область), а прикомандирували нас до 703-го полку (місто Самбір). Ми – сапери. Завданням нашої групи було замінувати дороги, коли наші відступлять з Дебальцева.
Морози не страшні, але є така штука, як сирість. При -15 градусах морозу і сирості холод пронизує кожну клітинку твого тіла. Холодно там дуже. Вогнища ми не палили – один день все нормально, а на другий день прилетить. А той м’яч рятував нас від холоду.
Ми мали форму та військові чоботи, але дійшло до того, що одягали все, що було. Я, наприклад, ходив у звичайних бурках. Шкіряні чоботи не гріли, а бурки – гріли. Армія видала нам взуття, але воно було непрактичне. Це зараз є літні і зимові берці. А тоді вони були одні. Ми виконували бойові завдання. У нас не було такого, щоб гарно виглядати. Для кого красиво одягатись? Для сепарів? Ми одягались, щоб нам було комфортно й тепло.
Ми стояли на дорозі біля Дебальцева – нас там було досить багато військових. Один мій товариш знайшов м’яч. Це був баскетбольний м’яч з такою діркою, що мій кулак влазив. Ми почали грати у футбол. Потім дивимось, що приїхали люди з камерами. Вони біля нас пройшли, поставили декілька запитань. Чесно кажучи, ми навіть не могли подумати, що ці фотографії десь випливуть.
Фото мені скинула дівчина з мого села. Пише: «Це ти?». А я відповідаю, що так. Був в шоці – ніколи б не подумав, що наші фото стануть такі популярні. Потім нас ще в новинах показували. Здається, по ICTV. Я ще був в АТО, коли мама зателефонувала і сказала, що бачила по телевізору».
«Військові друзі – це, мабуть, найсильніше, що може бути»
«На фотографії там всі хлопці завзятті. У 703-му полку служили зі Львова, Самбора, Волині. І нас 6 людей до них прикомандирували. Спочатку хлопці на нас скоса дивились – ми говорили не чистою українською мовою. У перші дні ледве до бійок не доходило. Вони не могли нас зрозуміти і питали, чому ми російською говоримо. Пояснював, що живу в Сумах за 100 км від Росії.
А потім ми всі здружилися і вони нам свої останні шкарпетки віддавали. У них дуже добре працювали волонтери – що вони замовляли, те й привозили. Заходили по каву і цукор, а вони нам два мішки всього накидали. Дуже допомагали. Військові друзі – це, мабуть, найсильніше, що може бути. Я і зараз спілкуюсь з усіма хлопцями.
На війні ми всі були однією сім’єю, поважали один одного і в кожного була своя робота. Одні їздили на одній техніці, ми їздили на іншій, виконували свої завдання – віджимали техніку в сепарів, вступали в ближні бої. Нас називали «хлопці з 703-го полку», а деякі казали, що ми як спецназ.
Я був молодим хлопцем, коли почались всі ці заворушки. Роботи як такої в мене не було – їздив на заробітки, працював, але не назву це роботою. Мені з військкомату зателефонувати і попросили пройти комісію. На той момент там все було настільки запущено, що вони по документації навіть не знали, що якась людина вже померла.
Прийшов на комісію з хлопцями – серед них були мої однокласники. Тоді мені зателефонували і сказали їхати в Охтирку на навчання. У мене батьки одразу зрозуміли, що пахне жареним. Тато сказав: «Ти – дорослий і сам вирішуй, чого ти хочеш в житті». Мама, звісно, навела кіпіш. Сказала збирати сумки і їхати до троюрідної сестри в Москву. Сестра телефонує звідти і каже: «Ми тебе забираємо, будеш у нас жити». Я відповів: «Та ні, дорогі. Якщо я там потрібен, то я туди піду». І я пішов.
1 серпня я вже був в Охтирці на військовому полігоні. Нам все показували, розказували, навчали. Трошки досвіду в мене було ще з армії, де я проходив службу в інженерно-саперному полку. Тому трохи розумів, що таке тротил, гранати і як все це з’єднати в одне, щоб бахнуло. На навчаннях додатково набрався досвіду, щоб вміти щось робити».
«Град лупить, а біля нас мужик лежить і каже: «Хлопці, що ви ті руки повиставляли. Під себе поховайте»
«1 вересня я вже був у Дебальцеві. Пам’ятаю, як ми їдемо по Артемівську (тепер Бахмут) на передову, а дітки йдуть в школу. Люблю свою країну – я тут виріс. Думаю, що я патріот, але є моменти, коли я просто ненавиджу нашу армію. Хоча було багато і позитивного.
В мене був командир з позивним «Братішка». З цим офіцером взагалі не було страшно. Ми з ним стільки всього пройшли. Він нам завжди казав: «Хлопці, якщо вам на війні не страшно, значить вам треба їхати на ротацію».
Якось їхали з товаришем Вовою і потрапили під обстріл. Повибігали з авто і серед поля попадали. Град лупить, а біля нас мужик лежить і каже: «Хлопці, що ви ті руки повиставляли. Під себе поховайте». Питаю: «Для чого під себе, якщо я тоді вище лежатиму? Не дай Бог зачепить щось». А він каже: «В разі чого, це щоб тебе по полю не збирати. А так будеш на одній купці лежати». Це треба було пережити.
Після демобілізації я півроку лікувався – у мене було чотири операції. Здоров’я своє я трохи загубив. А зараз воно дає про себе знати. Кажуть, медицина для військових безкоштовна, але це не так. Це зовсім не так.
Після операції мене відправили в Полтаву у воєнний госпіталь. Мені потрібно було пройти комісію – чи я і далі придатний для військової служби. Я туди поїхав зелений – заколений медикаментами. Думав, що мені скажуть ще полікуватись, побути вдома і поїсти маминого борщу. Ні. Сказали, що я придатний. А я не міг зайти на другий поверх по сходах.
Тепер у мене все ідеально. Є сім’я – дружина і донечка Маша. Вони мене підтримують і це найцінніше, що в мене є. Працюю водієм. Зараз знаходжусь у своїх друзів за 50 км від Донецька.
Я люблю дивиться футбол вживу, бо це емоції. А по телевізору, якщо чесно, не дуже. Вболіваю за «Альянс» з Липової Долини. Це наша команда і наші хлопці.
Напишіть ще, що я всім бажаю здоров’я, бо здоров’я – це наше життя. Не побоюсь цього слова – люблю цих хлопців. Це моя сім’я. І вони завжди в моєму серці».
Фото: сторінка Володимира Шуваєва у фейсбук, Володимир Шуваєв/AFP, Brendan Hoffman/Getty Images
