«Шахтар» все ще найкраща команда України». Соломон – про «Динамо», роль джокера і службу в армії
Ірина Козюпа поговорила з ізраїльським легіонером гірників.
Ірина Козюпа поговорила з ізраїльським легіонером гірників.
Манор Соломон виступає за «Шахтар» з січня 2019 року. За цей час двічі став чемпіоном України, виграв Кубок і дійшов з командою до півфіналу Ліги Європи. Хоч перший сезон зіпсували травми, хавбек заробив репутацію джокера після своїх результативних виходів на заміни і виглядає одним із лідерів майбутнього гірників.
Манор розповів Ірині Козюпі, чому зірвався його перехід в «Манчестер Сіті», яка різниця між українцями та бразильцями, на якій позиції йому найкраще грати, що думає про «Динамо» Луческу, чого навчився в армії, як його називає Марлос та багато іншого.
«Португальську мову я знаю краще, ніж російську. Мені простіше її зрозуміти і говорити нею»
– Ваш трансфер доволі нетиповий для «Шахтаря», який дотримується бразильського вектору. Як так вийшло?
– Знаю, що клуб тривалий час стежив за мною. Взимку 2019 року гірники погодилися виплатити «Маккабі» компенсацію, яку моя попередня команда хотіла отримати. А саме – 6 мільйонів євро за 80% прав на мене. «Шахтар» такі умови влаштували.
Коли виник такий варіант, я почав дізнаватися інформацію про цей клуб. Я зрозумів, що гірники майже кожного сезону виграють внутрішній чемпіонат, регулярно грають у Лізі чемпіонів і це найбільша команда України. Також «Шахтар» продає своїх футболістів у топ-клуби світу. Тому я вирішив стати частиною команди.
– Наскільки реальним був варіант з переходом у «Манчестер Сіті», який теж вами цікавився?
– Клуб справді хотів мене придбати. У мене навіть була зустріч з представниками «Сіті» в Ізраїлі. Спочатку президент «Маккабі» говорив, що хоче за мене 5-6 мільйонів євро. Містяни були готові заплатити цю суму, але потім він сказав, що для «Манчестер Сіті» ціна буде 10-12 мільйонів євро. Тоді англійці згорнули переговори. Я – ізраїльський футболіст, який грає у чемпіонаті Ізраїля. І ця сума здалася їм завеликою. Тому ніякого трансферу і не вийшло.
– Не боялися, що буде важко стати своїм у команді українців та бразильців?
– На початку це мене хвилювало, адже у колективі дві основні мови – португальська та російська. І практично не використовується англійська. Спочатку було дуже важко перебувати між бразильцями та українцями. Мені пощастило, що тоді у клубі був Ларрі Кайоде, який спілкується англійською. Біля нас завжди був хтось, хто перекладав.
З часом я почав більше розуміти португальську та російську. Це допомогло мені в адаптації. Можна сказати, що я вже практично завершив цей процес.
– Ви справді вчите дві мови?
– Так. Португальська набагато легше мені дається, адже вона близька до англійської. Мені простіше її зрозуміти і говорити нею. Тому португальську я знаю краще, ніж російську, яка дуже важка для мене. Інколи мені навіть важко вимовляти слова. Думаю, з часом я краще говоритиму російською.
– Тренер воротарів Антоніу Феррейра в інтерв’ю Tribuna.com розповідав, що його навчили говорити «Донбасс порожняк не гонит». Вас українські гравці чогось навчили?
– Я знаю різні веселі слова і практично всю нецензурну лайку російською. Власне, це перші слова, які я відразу вивчив. Думаю, ви і так знаєте наскільки це непроста мова. Але я вже можу зрозуміти сенс розмови, коли мої партнери по команді говорять між собою.
Паулу Фонсека і весь його штаб говорили англійською. У команді Луїша Каштру теж всі знають англійську. Містер говорить нею, але не ідеально, тому Вітор Северіно допомагає з перекладом, коли це потрібно. У більшості випадків ми з тренером говоримо половину англійською, а половину португальською.
Англійська не моя рідна мова, але вона була завжди важливою для мене. Я почав вчити її, коли мені було 7-8 років. І приділяв їй більше уваги, ніж математиці та літературі.
– На прес-конференції після «Вольфсбурга» після мого питання ви сказали «Дякую». Поясніть.
– Мені здається, українці починають тебе більше поважати, якщо ти говориш українською. Я зрозумів, що питання прозвучало українською, а не російською. Я вже розумію різницю між ними. Саме тому я сказав «Дякую». Мабуть, це єдине слово, яке я знаю українською.
«Відчуваю, що можу бути гравцем стартового складу»
– Головна різниця між українцями і бразильцями?
– Вона доволі велика. Бразильцям більше подобається бути разом, вони більше сміються і жартують. За своїм менталітетом вони ближчі до ізраїльтян, ніж українці. Українці спокійніші. Вони також люблять спілкуватися між собою, але менше, ніж бразильці. У мене інша ментальність, але мені дуже подобаються українці.
Інколи я розумію, коли хлопці жартують у роздягальні, а інколи – ні, адже це незнайомі для мене мови. Мені подобається все розуміти і сміятися разом з усіма, брати участь у розмовах. Коли я грав в Ізраїлі, то в роздягальні було завжди весело, ми сміялися, жартували один над одним і весь час говорили. Я звик до такого.
Більшість гравців не говорить англійською, тому мої жарти можуть зрозуміти ті, хто знає цю мову. Хоча зараз я вже намагаюся жартувати португальською і російською.
– З ким сидите за одним столом, коли команда разом їсть?
– До коронавірусу ми всі сиділи за одним великим столом, а я завжди був посередині між українцями та бразильцями. А зараз у нас маленькі столики на 3-4 гравця. Тепер я сиджу разом з Жуніором Мораєсом та Аланом Патріком. Ми спілкуємося португальською та англійською. Виходить такий собі мікст.
– Правда, що ви вважали Марлоса українцем від народження?
– Ще до свого переходу в «Шахтар» бачив матчі збірної України. Там грав Марлос, тому і подумав, що він українець. А на першому тренуванні в команді я побачив його дриблінг і подумав: «Без шансів. Він має бути бразильцем. Він грає, як бразилець». Потім я почув як він говорив з кимось португальською мовою.
Я ще перепитав, щоб остаточно переконатися у своїх спостереженнях. Мені пояснили, що Марлос справді бразилець, але отримав український паспорт і може грати за національну збірну.
– Вас не лякала конкуренція з бразильцями за місце у складі?
– Я знав, що буде важко, адже у команді багато хороших футболістів. Такі гравці, як Марлос, Тайсон і Алан Патрік – лідери «Шахтаря», які давно грають у клубі. Також є молоді і сильні футболісти. У великому клубі завжди буде конкуренція. Але я знаю свої якості і розумію, що можу дати «Шахтареві».
Коли я не граю або сиджу на лавці запасних, то завжди хочу вийти на поле і допомогти команді досягнути наших цілей. Просто чекаю на свій шанс зіграти.
– Відчуваєте себе гравцем основного складу?
– Відчуваю, що можу бути гравцем стартової одинадцятки. Звичайно, я розумію, що не можу грати весь ігровий час, оскільки на моїй позиції є багато інших футболістів. А такі гравці, як Марлос і Тайсон – лідери команди, які дуже сильно впливають на гру «Шахтаря».
Але коли я на полі, то намагаюся показати свою найкращу гру і довести, що можу бути футболістом стартового складу.
– Ми можете закрити кілька позицій, але яка найбільш оптимальна для вас?
– Можу грати на обидвох флангах півзахисту і на позиції десятки. Але в «Шахтарі» десятка виконує трохи інші функції. Якщо я граю на цій позиції, то у мене не так багато простору, тому мені краще на флангах. Можу грати як зліва так і справа, але більше надаю перевагу лівому крилу.
– Чого ви навчилися, як футболіст, за час проведений у «Шахтарі»?
– Я вже тут другий рік і за цей час покращив чимало аспектів своєї гри – у захисті і на атаку. Я працював з Фонсекою, а тепер з Каштру. Коли тебе тренують такі хороші тренери, це дуже допомагає прогресувати. Вони пояснюють, що треба робити на полі, і допомагають стати кращим гравцем.
Інший момент. У «Шахтарі» я граю з сильними і досвідченими футболістами. Від них я також переймаю чимало речей і з кожним днем стаю кращим гравцем. Я вже той 19-річний хлопець, який приїхав в Україну взимку 2019-го року. Зараз мені вже 21 і я більш досвідчений.
– Назвіть найкращого гравця на тренуваннях «Шахтаря».
– Важко обрати когось одного, адже у нас багато хороших гравців. Але якщо вже називати прізвище, то це буде Алан Патрік. Коли я тільки приїхав у «Шахтар», то він був справді сильним футболістом. Але після того, як команду очолив Каштру, то бразилець став ще кращим. Він дуже важливий для команди.
– Після вашого виходу на заміну і переможного м’яча у ворота «Аталанти» вас почали називати джокером «Шахтаря». Вам подобається?
– Не вважаю себе джокером. Мені хочеться бути на полі весь час, допомагати команді і показувати все, на що я здатен. Якщо тренер вирішує випустити мене з перших хвилин, то я зі старту намагаюся забивати, асистувати іншим і показувати свій найкращий футбол.
Якщо я виходжу на поле з лавки, то також хочу бути максимально корисним для своєї команди. Я дуже щасливий, що мені вдалося тричі забити в наших єврокубкових матчах.
«Зате була чудова боротьба за друге-третє місця між «Динамо», «Зорею» та «Десною»
– Минулого сезону «Шахтар» виграв чемпіонат України з рекордним відривом від другого місця – 23 очки. Це взагалі законно?
– Нам байдуже. На кожен матч ми виходимо з однією метою – перемагати. Минулого року у нас це дуже добре виходило. Ми виграли майже всі свої поєдинки на внутрішній арені. Зате була чудова боротьба за друге-третє місця між «Динамо», «Зорею» та «Десною». Хочеться, щоб так було кожного сезону: ми лідируємо, а наші суперники змагаються за друге місце в УПЛ.
Наша єврокубкова кампанія теж вийшла доволі успішною. У нас залишалася остання домашня гра з «Аталантою», де нам потрібна була перемога. Але ми не змогли цього зробити, що стало великим розчаруванням для нас.
У Лізі Європи ми пройшли «Бенфіку», «Вольфсбург» і «Базель». А найголовніше – у всіх цим матчах ми були кращою командою на полі, домінували у грі і грали дуже добре. Можу навіть сказати, що багато людей в Ізраїлі дивилися ці матчі і потім говорили: «Вау, яка команда, які таланти. Це неймовірно!»
На жаль, ми програли у півфіналі «Інтеру». Ця поразка вийшла дуже болючою для нас. Але, якщо говорити в загальному, то це був дуже успішний єврокубковий рік для нас.
– Що трапилося у матчі з «Інтером»?
– Ми зустрілися з великою командою, яка дуже організовано зіграла у захисті. Нам було важко створювати моменти біля їхніх воріт. Натомість ми отримали дурний гол у першому таймі, який створив нам чимало проблем. «Інтер» повів у рахунку, а ми почали нервувати. Після другого м’яча ми просто посипалися. І в підсумку програли 0:5. Це був не наш день, але такі поразки багато вчать.
– В Ізраїлі дивилися матчі «Шахтаря» саме через вас?
– Багато людей справді дивилися наш ігри, тому що у команді грає ізраїльський футболіст. До всього, це вже стадія чвертьфіналу та півфіналу Ліги Європи. Такі матчі дивиться весь світ. Але через мене люди в Ізраїлі обирали саме наші поєдинки. І до зустрічі з «Інтером» всі були шоковані якістю гри «Шахтаря».
У нас справді неймовірна команда. Наприклад, представника бундесліги «Вольфсбург» ми за підсумками двох матчів перемогли 5:1. Але рахунок міг бути і більшим.
– «Шахтар» не надто вдало стартував у цьому сезоні. Як на це відреагували у команді?
– Для нас це доволі незвично, але таке трапляється. Навіть у найкращих команд світу можуть виникати труднощі. Нам просто потрібно виправити свої помилки і грати краще, ніж у тих поєдинках. Ми здатні грати краще, у нас для цього є всі ресурси. Ми повинні вигравати кожен матч, бо ми – «Шахтар». Думаю, зможемо це зробити попри невеликі проблеми на старті.
– Які цілі на сезон ставите персонально для себе?
– Як команда, ми маємо боротися за чемпіонство і виграти Кубок України. Минулого сезону нам не вдалося взяти Кубок. Також «Шахтар» має спробувати вийти з групи Ліги чемпіонів («Реал», «Інтер», «Боруссія» М). Що стосується мене особисто, то я хочу залишатися важливою частиною команди, прогресувати, як футболіст і забивати та асистувати якомога більше.
«Мені дуже подобається «Олімпійський». Можливо, тут нас будуть підтримувати більше вболівальників, ніж у Харкові»
– Як «Динамо» змінилося після приходу Луческу?
– Минулого сезону ми виграли всі матчі проти «Динамо» у чемпіонаті, але це не так просто, як здається. Всі ігри були важкими. І цього сезону легше точно не стане. Тепер у них глибший склад, адже з оренд повернулося чимало сильних і хороших гравців. Наприклад, Влад Супряга і Жерсон Родрігеш. Також відновлюються травмовані.
Луческу – дуже хороший тренер, який може змусити своїх футболістів грати краще, набирати більше очок і, можливо, вигравати трофеї. Але ми зробимо все, щоб знову стати чемпіонами. Постараємося виграти всі свої матчі проти «Динамо» та інших суперників. Буде непросто, але ми все ще найкраща команда України.
– «Шахтар» тепер переїхав на «Олімпійський». Як вам грати на стадіоні свого найбільшого суперника?
– Ця арена не належить «Динамо», а Києву та Україні. Тому ми також можемо там грати. Для нас це дуже хороший варіант, оскільки ми базуємося тут і нам більше не потрібно подорожувати так багато. Це суттєво полегшує нам життя. Мені дуже подобається «Олімпійський». Можливо, тут нас будуть підтримувати більше вболівальників, ніж у Харкові. Знаю, що багато людей з Донецька переїхали в Київ. Сподіваюсь, вони будуть ходити на наші матчі.
Думаю, ігри Ліги чемпіонів чи фінал між «Шахтарем» та «Динамо» могли би зібрати повний «Олімпійський». Дуже хочеться зіграти при заповнених трибунах. Це було б неймовірно.
– 2020-рік проходить під знаком коронавірусу. Що найважче для футболіста в період пандемії?
– Не грати у футбол, коли був жорсткий карантин. Коли ми отримали змогу вийти на поле, то знову стали щасливими, адже ми могли робити те, що любимо найбільше. Також було важко не бачити свої сім’ї такий тривалий час. Лише минулого місяця я зміг побувати в Ізраїлі, бо грав за збірну. А до цього я не бачив рідних і свою дівчину сім місяців. У Києві я був тільки зі своїм дядьком.
Нам дуже бракує вболівальників на трибунах. На матчі з «Рухом» було 8 тисяч глядачів. Це було щось неймовірне. Хочеться, щоб так було на кожній грі. Зараз ми граємо у Києві. Сподіваюся нас прийде підтримати багато фанатів, коли їм дозволять приходити на стадіон.
– У пресі з’являються новини про клуби, які вами цікавляться. Наскільки все серйозно?
– Вони спілкуються з моїм агентом. Деякі команди справді хочуть бачити мене в себе. Всіма цими справами займається мій агент. Це його робота. Я зосереджений тільки на «Шахтарі». Одного дня я перейду в інший клуб. Хоча я не знаю, коли це трапиться – можливо за рік, або за три. Зараз я – футболіст «Шахтаря» і роблю все, щоб допомогти моїй команді.
«Якби мені довелося служити повний термін в армії, то мене б зараз не було у «Шахтарі»
– Поясніть, що таке служба в ізраїльській армії для футболіста.
– В Ізраїлі служба в армії обов’язкова для всіх – 2 роки і 8 місяців для чоловіків і 2 роки для жінок. Але зараз хочуть зменшити ці терміни. В будь-якому разі ти маєш відслужити в армії навіть, якщо ти футболіст. Це немає жодного значення.
Не служать тільки ті, у кого є якісь серйозні проблеми зі здоров’ям – фізичні та психологічні. Або ти такого натворив, що тебе просто вигнали з армії. Але це дуже погано для репутації та загалом життя в майбутньому. Наприклад, тебе можуть більше не викликати у збірну країни. Або ти взагалі не зможеш грати у футбол. Тому з армією краще не жартувати.
На військову службу призивають у 18-19 років. Але я служив, як спортсмен, оскільки грав за юнацькі збірні Ізраїлю. Тому моя служба була доволі легкою. Я проходив її на військовій базі в Тель-Авіві. Мій командир любив футбол, тому я відвідував базу один раз на один-два тижні, знаходився там всього кілька годин і йшов додому. Мені пощастило, що через рік служби армія мене відпустила. Якби мені довелося служити повний термін, то мене б зараз не було у «Шахтарі».
Коли я кажу, що служив в ізраїльській армії, то всі думають, що у мене була зброя і я стріляв. У мене все проходило не так. У мене є друзі, які проходили свою службу в повному об’ємі. Але для Ізраїля – це абсолютно нормально.
– Бачила фото вашої дівчини у військовій формі. Вона також служить?
– Так, вона зараз в армії, тому її немає в Києві. Їй залишилось ще три місяці. Коли вона закінчить свою службу, то приїде до мене.
– Для вас і для інших молодих людей армія – це просто обов’язок чи те, чим можна пишатися?
– По-різному. Дехто не хоче цього робити, але мусить, бо такий закон. Це важко. Уявіть, кожного дня потрібно бути в армії замість того, щоб вчитися, подорожувати чи займатись своїми справами. Але більшість ізраїльтян пишаються своєю службою в армії.
Моєму брату 17 років. Через півтора роки він піде в армію. Вже зараз він багато тренується і готує себе до військової служби. Він гордий з цього і хоче бути успішним в армії. Але коли ти займаєшся спортом, то не хочеш служити. Це забирає в тебе час. Ти не робиш там нічого особливо важливого чи потрібного, але маєш відслужити.
– Чогось навчились за той час, коли були в армії?
– Хлопці і дівчата, які проходять повноцінну службу, беруть багато від армії. Вони ростуть і дорослішають там. Інколи, після служби стають зовсім іншими людьми – набагато зрілішими, змінюють свої погляди та цінності.
Я служив тільки рік і все проходило у лайтовому режимі. Але я теж чимало взяв для себе. Служба почалася з трьох тижнів в армії, під час яких я навчився військовій дисципліні та порядкам і навіть тримав зброю у руках. Я двічі стріляв, і це було доволі весело.
«В єврейській культурі є багато традицій, яких я люблю дотримуватися»
– Наскільки ви цікавитеся політикою та соціальними темами?
– Звичайно, я стежу за такими речами, читаю у пресі про все, що відбувається. Але мені не подобається політика, не дивлячись на те, що я у курсі всіх подій. У більшості випадків політика провокує якісь негативні речі.
– Ви – легіонер, але розумієте, чому «Шахтар» не грає в Донецьку?
– Загалом я знаю, що трапилося в цьому регіоні, чого хоче Росія, але тепер складно розібратися.
Коли в Ізраїлі щось стається на кордоні чи в зоні конфлікту, то всі точно знають, що там трапилося. Як правило, іноземці не розуміють, що відбувається всередині країни. Всі думають, що там дуже небезпечно. Коли ви приїжджаєте в Ізраїлі, то відразу розумієте, що це найбезпечніше місце у світі. Більшість часу у країні все спокійно, безпека на найвищому рівні, просто так в країну ніхто не може потрапити.
Звичайно, конфлікти Ізраїля з арабами та палестинцями тривають, але ми знаємо, як жити разом. У мене є багато друзів ізраїльтян-арабів. Інколи на кордоні трапляються загострення ситуації, але ми хочемо одного – миру. Проблему у тому, що інша сторона хоче війни.
Багато легіонерів спочатку бояться, коли приїжджають грати в Ізраїль. Потім шоковані наскільки тут все спокійно і безпечно. І багато іноземних гравців навіть хочуть залишитися жити в Ізраїлі. Це дуже хороша країна для життя – тепла погода, смачна їжа, привітні і відкриті люди, море і багато пляжів.
– Довго звикали, що команда з Донецька живе у Києві, а до недавнього часу грала у Харкові?
– Для мене це нормально, бо я не знав, як все було раніше. Але з іншого боку – це не зовсім нормально, адже ми «Шахтар» Донецьк і маємо грати у своєму місті. На жаль, зараз це неможливо. Мені б дуже хотілося вийти на поле цього фантастичного стадіону і тренуватися на власній базі клубу. Бажаю, щоб «Шахтар» одного дня повернувся у Донецьк. А я зміг зіграти на «Донбас Арені» за гірників або вже проти них.
– Ви пропустили матч з «Олімпіком» через релігійне свято. Наскільки релігія впливає на ваше життя і футбол?
– Не надто сильно, але я єврей. В нашій культурі є дуже багато традицій, яких я люблю дотримуватися. Наприклад, на Йом Кіпур потрібно протягом 25 годин просити вибачення. В цей час треба дотримуватися посту – не можна пити, їсти, користуватися електрикою. В Ізраїлі ніхто не працює, не грають футбольні матчі і навіть не тренуються. Натомість люди відвідують синагоги. День Спокути – дуже важливий для всього європейського народу і для мене.
На жаль, Йом Кіпур припав на матч з «Олімпіком». Я звик дотримуватися посту в цей день, ось чому я не грав.
– Такі моменти прописані у вашому контракті чи ви просто домовилися з тренером?
– Ні, в угоді це не записано. Минулого місяця я пояснив Містеру свою ситуацію і запитав чи можна мені пропустити гру з «Олімпіком». Він мене зрозумів і сказав: «Без проблем, ми зіграємо без тебе».
– Вже були у київській синагозі і Бабиному Яру?
– Я відвідав чимало місць пов’язаних з єврейською громадою. Звичайно, кілька разів був у синагозі. Мої батьки побували у Бабиному Яру, коли приїздили в Київ. Я з ними не ходив тоді. Думаю, одного дня я туди піду.
«Ще не куштував борщ і вареники. Люблю звичайні страви – рис, спагеті, стейк, хумус»
– Які нетипові місця Києва відвідували? Можливо, спускатися в метро.
– Нічого такого особливого. Люблю ходити за покупками на Хрещатик та в шопінг-моли. А коли до мене приїжджають родичі, друзі чи моя дівчина, то ми подорожуємо. Кожного разу шукаємо в інтернеті якісь цікаві місця. Мені подобається відкривати для себе щось нове.
У мене є кілька улюблених ресторанів. Там смачна їжа і гарний сервіс. Але я не куштував багато традиційних українських страв. Мені подобається їсти те, до чого звик. Вдома ми готуємо ізраїльські страви. За продуктами ходжу в ізраїльський супермаркет за нашими продуктами.
На початку було непросто в Києві. Я звик до свого життя в Ізраїлі, звик бути разом з сім’єю і дівчиною, грати у FIFA зі своїми найкращими друзями, звик, що поряд завжди є пляж. Мені цього дуже бракувало. Але футбол – це головне для мене. У 3-4 роки я вже не розлучався з м’ячем. Хотів стати футболістом відколи себе пам’ятаю.
Тут все трохи по-іншому, але Київ – дуже гарне і сучасне місто. Тут є все, що потрібно. І погода не така сувора, як я собі уявляв. Звичайно, в Україні буває холодно, але я думав, що буде ще складніше для мене. Я дуже люблю спеку. До речі, українське літо – дуже хороше. В Англії і Німеччині більше дощів.
– Легіонери часто говорять, що люблять борщ і вареники. Ви справді їх не куштували?
– Так, я ще не їв їх. Не подумайте, жодних упереджень щодо української кухні. Мені просто важко наважитись спробувати щось нове. Наприклад, суші. Не можу себе змусити їх їсти. Люблю звичайні страви – рис, спагеті, стейк, шніцель, курячу грудинку і, звичайно, хумус.
– Ви вже встигли побачити різні міста України. Речі, які здивували найбільше?
– У першу чергу, це дороги. Інколи, дуже важко подорожувати автобусом, бо він весь час стрибає вгору і вниз. В Ізраїлі такого немає – у нас всі дороги хороші. Але наша країна маленька, там їх легше утримувати в належному стані. Розумію, що в Україні це важко робити. Але для мене це незвично.
– Одна історія з роздягальні «Шахтаря».
– Можу розповісти, що у мене новий нікнейм. Марлос почав називати мене «Міні поні». Все тому, що я не високий, сильний і швидкий.
Фото: «Шахтар», інстаграм Манора Соломона
