Гравці «Динамо» хотіли обміняти сукно на продукти – їх заслали у трудову комуну. Як футболісти рятувалися від Голодомору
Відкриття стадіону у Києві двічі відкладали.
Сьогодні Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору 1932-33 років.
Вперше текст опубліковано на Tribuna.com в листопаді 2019-го.
Традиційно, в четверту суботу листопада, о 16:00, пам’ять про мільйони українців, вбитих під час геноциду, вшановують хвилиною мовчання та запаленням свічок.
Згідно з даними Інституту демографії та соціальних досліджень України, втрати населення на території України через смертність під час Голодомору становили 3,9 млн осіб. З тогочасних 7 регіонів, які входили до складу України, найбільше постраждали Київська та Харківська області. У кожній з них передчасно померли понад 1 млн осіб.
За інформацією дослідників, у пікові місяці Голодомору щохвилини в Україні помирали 24 особи, щогодини – 1 тис. 440, щодоби – 34 тис. 560.
У ХХ столітті українці пережили три голодомори: 1921-1923, 1932-1933 і голод 1946-1947 років. Однак наймасштабнішим був Голодомор 1932-1933 років – геноцид українського народу, здійснений тоталітарним комуністичним режимом СРСР.
Питання виживання торкнулося в тому числі й спортсменів. Український історик і футбольний статистик Анатолій Коломієць в одній зі своїх статей детально описує історії футболістів того часу.
***
Через голод навіть динамівці, які отримували спеціальні пайки у своїй відомчій силовій структурі ДПУ (Державне політичне управління – спец. служба при НКВС), були у скрутному становищі. У багатьох з них були родини, близькі родичі, і на всіх продуктів не вистачало. Коли ще влітку 1932 року начальник ДПУ Київської округи Барминський, палкий шанувальник футболу, отримав призначення до російського міста Іваново, то одразу переманив туди динамівців Садовського і Малхасова. А після товариського матчу в цьому місті збірної профспілок Києва до «Динамо» Іваново перейшли ще кілька футболістів київських команд. Вони побачили, що в Іваново живеться ситніше та спокійніше. У той час, як вдома страх невідворотного голоду був занадто сильним.
Тим часом у Москві заарештовали гравців київського «Динамо» Свиридовського і Піонтковського за те, що вони хотіли обміняти відрізи сукна на продукти. «Торбохапів» направили на два роки на примусові роботи в трудову комуну міста Болшево Московської області, уникнувши суворішої кари. Туди засилали багатьох футболістів, які «проштрафилися». Команда цієї комуни навіть брала участь у всесоюзній першості.
Збірна УСРР зразка 1933 року
***
Навесні 1933 року навіть київське «Динамо» ледь животіло. Замість їжі, для посилення команди керівництво ОДПУ (Об’єднане державне політичне управління – спеціальний орган державної безпеки) погодилося на поповнення її складу квартетом молодих москвичів. Костянтин Щегоцький став одним з найкращих футболістів «Динамо» довоєнних часів.
Щоб вибратися із зони голоду, який охопив Україну, енергійний і практичний керівник команди (посади тренера тоді ще не було) Лазар Коген організував вже в травні 1933 року тривалу поїздку за маршрутом Баку – Ерівань (нині – Єреван) – Тіфліс (нині – Тбілісі). Однак відрядити на Закавказзя вдалося лише десятьох: Ідзковського, Вєсєньєва, Тютчева, Єпішина, Сухарєва, Путистіна, Паніна, Щегоцького, Сердюка (Шульца) і Прокоф’єва. Одинадцятим поїхав якийсь Жорж з Одеси, який безслідно зник після закінчення турне.
Зігравши в Баку внічию 0:0, динамівці могли й не дістатися до наступного міста свого турне Єревана. Коли вони робили пересадку у Тбілісі, провідник першого вагону поїзда не дозволив посадку, бо їхні місця були вже зайняті. Футболісти розмістилися аж у восьмому вагоні. Дорогою поїзд зійшов з рейок, перші вагони упали під укіс, загинуло багато людей. Лише випадковість врятувала київську команду. Три доби гравцям довелося чекати ремонту залізничної колії, і в Єревані їх зустрічали, як гостей з того світу. Ця подія в історії «Динамо» Київ довгий час замовчувалася, бо перебування команди на Закавказзі було пов’язане саме з Голодомором в Україні.
Футбольний матч на стадіоні «Динамо»
***
Під час Голодомору у Києві почалося будівництво стадіону «Динамо» (тепер стадіон «Динамо» імені Валерія Лобановського). Ініціатором його створення став керівник київського ДПУ Розанов, але в здійснення цього плану і доведення його до кінця найбільший внесок зробив начальник опервідділу ДПУ Санін. Це були безпосередні виконавці Голодомору.
При розробці проекту за зразок взяли один з найкращих стадіонів в Європі – берлінський. Проектування завершили 1932 року, коли підготовчі роботи велися вже в повному обсязі. Вважалося, що стадіон будується силами ентузіастів із працівників НКВС, але насправді будували його в’язні. Для прискорення спорудження арени велику допомогу надала й громадськість міста. Інколи на недільники виходило по 400-500 людей.
Відкриття нового стадіону «Динамо» двічі відкладалося через голод у місті й відбулося 12 червня 1933 року. Сидячих місць було 18 тисяч, хоча за підрахунками стадіон мав можливість прийняти максимум 23 тисячі глядачів. Але свято відвідали 45 тисяч осіб, оскільки анонсували, що у буфетах будуть продавати деякі продукти.
У київській газеті «Пролетарська правда» за 2 червня написали: «…На території стадіону влаштують кілька буфетів, а також велику їдальню…». У той час в магазинах були порожні полиці.
Пізніше «Пролетарська правда» писала: «Над величезним стадіоном, розбитим на десятки майданів, над терасами, над тенісними алеями палає літнє сонце. Дніпровське повітря, змішане з пахощами акацій та лип, бадьорить тіла. На терасах – 18.000 пролетарів та колгоспників Київщини…»
На стадіоні проводився фінальний матч першої української «Динаміади». Змагалися команди Києва та Харкова. Перемогли кияни – 2:1. Загалом тодішня преса дуже скромно висвітлювала спортивні події. Влада побоювалася випадково оприлюднити якісь відомості про ситуацію в місті та в республіці.
Фото: із сайту Федерації футболу Києва, міністерство культури України
