Символічна збірна Серії А XXI століття

Tribuna/Футбол/Блоги/Взгляд на Запад/Символічна збірна Серії А XXI століття

27 грудня 2022, 18:36

Вперше цей текст було опубліковано 27 червня

При формуванні подібних символічних збірних неможливо відштовхуватися від єдиного критерію - трофеї, кількість матчів та сезонів, яскравість індивідуального перфомансу і тому подібне. За кожним із цих критеріїв можна скласти окрему 11-ку найкращих.

Тому вибір виконавців у цій символічній збірній є цілком суб’єктивним, він формувався згідно із яскравістю виступів футболістів саме у італійській першості, при цьому важливо, щоб гравець все ж провів у Серії А відчутний відрізок ігрової кар’єри. Відповідно, тут не знайшлося місця багатьом топовим гравцям і навіть суперзіркам (наприклад, Роналду).

Враховувався саме період виступів у XXI столітті (з 2001 року), не оглядаючись на колишні здобутки, тому, наприклад, у цій збірній не опинився Дель П'єро, який важливий відрізок своєї кар’єри провів у 90-ті.

Конкуренція дуже серйозна, тому щодо вибору гравців на кожній з позицій може бути обґрунтована дискусія. Запрошуємо до неї у коментарях.

Джанлуїджі Буффон («Ювентус», 2001-2018, 2019-2021)

По воротарській позиції питань не може бути. Буффон - символ епохи, легенда «Ювентуса» і чемпіонату Італії. За два десятиліття він зібрав неймовірну колекцію трофеїв. І колекцію голкіперів, які в той чи інший період були його дублерами. Він залишився в «Юве» в складні часи в середині нульових і потім піднявся із туринцями на вершину Серії А. Відхід у «ПСЖ», повернення уже як другого голкіпера - це вже дрібні деталі, які жодним чином не піддають сумніву місце Джанлуїджі в цьому списку.

Хав’єр Дзанетті («Інтер», 2001-2014)

Легендарний капітан «Інтера», залізна людина, що провела незліченну кількість матчів у футболці «нерадзуррі». У 2010-му він став першим легіонером, якому підкорилася позначка в 500 зіграних матчів у Серії А. Він не просто застав, а був одним із лідерів потужного «Інтера» другої половини нульових, який перетворився на найгрізнішу силу в Італії. Дзанетті міг спробувати замахнутися і на рекорд за кількістю матчів у Серії А загалом, але у 2013-му сталася найтяжча травма у його кар’єрі - ахіллове сухожилля. Але на той момент Хав’єру нікому нічого не потрібно було доводити, він вже був живою легендою «Інтера».

Алессандро Неста («Лаціо», 2001-2002, «Мілан», 2002-2012)

Він був зіркою Серії А ще до переходу в «Мілан», тричі визнавався захисником року у лізі. Причиною цього трансферу стали фінансові проблеми римлян. У новому клубі Неста не загубився, одразу перетворившись на залізного гравця стартового складу і лідера оборони. Цей статус Алессандро стабільно втримував майже десятиліття, регулярно завойовуючи команді трофеї, здобуваючи індивідуальні нагороди. Були і потрапляння в різноманітні символічні збірні. У Нести є й красива історія камбеку після серйозної травми, яка залишила його без футболу на весь сезон 2008/2009. Він зміг повернутися і знову стати основним на ще кілька років.

Джорджо К’єлліні («Фіорентина», 2004-2005, «Ювентус», 2005-2022)

Домінація «Ювентуса» в 10-х була майже безроздільною. При тому у туринців змінювався склад, приходили нові тренери, зірки, але деякі речі залишалися стабільними. К’єлліні, попри те, що починав виступи у Серії А у стані запеклого ворога, тепер нерозривно пов’язаний із туринським клубом. Він був учасником усіх успіхів команди останнього десятиліття, став капітаном команди і до останнього сезону у Серії А тримав високий рівень гри. Не дивно, що Джорджо отримав дуже тепле прощання від трибун після свого завершального матчу у футболці «Юве». З командою він виграв 20 трофеїв - космічна цифра, але важливіше те, в якому статусі він досяг цього.

Паоло Мальдіні («Мілан», 2001-2009)

Один із головних символів взагалі в історії «Мілана», член династії гравців «россонері», яка продовжується вже третє покоління. Попри те, що Паоло дебютував аж у 1985 році, у XXI столітті він все ще залишався гравцем стартового складу, важливою складовою і капітаном команди, яка все ж більших успіхів змогла досягти на євроарені, ніж у внутрішній першості. Пройшло 13 років після завершення кар’єри, але в чемпіонаті Італії так і не з’явився гравець на його позиції, який міг би на дистанції тягатися із ним за потрапляння в цю символічну збірну. Мальдіні довгий час утримував лідерство за кількістю зіграних матчів, аж поки його рекорд не підкорився Буффону. Після того, як легендарний захисник завершив виступи, «Мілан» вивів з оберту його ігровий номер 3.

Андреа Пірло («Брешія», 2001, «Мілан», 2001-2011, «Ювентус», 2011-2015)

Маестро - один із найкращих креативних півзахисників у футболі, відомий насамперед своїм ігровим інтелектом, баченням поля і видатними передачами. Особливої величі Пірло додав перехід у «Ювентус». Коли його потроху почали вже списувати з «Мілана» після видатного відрізка кар’єри, він у віці за 30 прийняв новий виклик і став одним із лідерів чемпіонського «Юве», ще й повернувся у списки найкращих гравців Європи і претендентів на «Золотий м’яч». Височенний рівень майстерності та досягнення успіхів одразу із двома клубами зробили Пірло одним із ключових півзахисників Серії А у XXI столітті.

Даніеле Де Россі («Рома», 2002-2019)

Якби не зовсім зрозумілий перехід у «Бока Хуніорс» у 2019-му, вся професійна кар'єра Де Россі була б присвячена єдиному клубу. Даніеле був ніби принцом «Роми» при імператорові Тотті, пліч-о-пліч провівши з ним величезну кількість сезонів у римській команді. Де Россі був на видноті у Серії А впродовж цих двох десятиліть, був одним із уособлень італійської ліги - не завжди витончений, не завжди стриманий, десь занадто агресивний, але максимально налаштований, готовий помирати за команду до останньої хвилини. Він був лідером і капітаном після відходу Тотті і завершив кар'єру із другим показником зіграних матчів за римський клуб. І хоч за плечима Де Россі жодного Скудетто, його вага в італійській лізі та футболі загалом протягом майже двадцяти років дозволяє потрапити у цю добірку.

Деян Станкович («Лаціо», 2001-2004, «Інтер» 2004-2013)

Серб встиг засвітитися ще наприкінці 90-х у складі потужного «Лаціо», але справжніх вершин досяг уже із «Інтером» у другій половині нульових. Він був основним гравцем «нерадзуррі», які 5 разів поспіль вигравали Скудетто (з урахуванням відібраного у «Юве» за сезон 2005/06). Після плідної співпраці Манчіні він зміг адаптуватися і стати важливою частиною «Інтера» Моурінью, а потім і Бенітеса. При цьому Станкович залишався ефективним і результативним як для центрального півзахисника. Він був вірним клубу, попри усі чутки про можливий відхід, запам'ятався стабільним, надійним гравцем, здатним забивати шедеври.

Франческо Тотті («Рома», 2001-2017)

У цьому списку вже є футболіст одного клубу - Паоло Мальдіні. Якщо за цим критерієм хтось і може кинути йому виклик - то саме Франческо Тотті. Людина, яка золотими буквами вписала своє ім’я в історію «Роми». Футболіст, який вмів робити все в атаці, ставав найкращим бомбардиром чемпіонату, вигравав велику кількість індивідуальних нагород, але при цьому лише одного разу став чемпіоном Італії. Тотті 9-разовий віцечемпіон Серії А, просто дика цифра, скільки разів він наближався до трофея, але чогось не вистачало. Франческо був незмінним у команді за різних епох, кар'єру завершив відносно нещодавно. Наразі він другий за кількістю голів у чемпіонаті Італії у XXI столітті. Оцінюючи його внесок, можна сказати, що він став «Імператором» не тільки для «Роми», а й на рівні ліги загалом.

Андрій Шевченко («Мілан», 2001-2006, 2008-2009)

Багато слів не потрібно - на своєму піку у «Мілані» Шевченко декілька років був найкращим форвардом світу. Його потрапляння в символічну збірну може піддаватися сумніву хіба з тієї причини, що в Серії А у XXI столітті він відіграв відносно небагато. Це аргумент, адже дійсно, перехід у «Челсі» влітку 2006-го мав негативний вплив на його кар’єру. Але Шевченко - точно одне з найбільш яскравих явищ Серії А першої половини нульових, видатний бомбардир і лідер команди. Нетривале повернення стало більше розчаруванням, але все одно він устиг ще й зачепити дивовижну за іменами команду із Роналдінью та Бекхемом у складі. Такі собі міланські «галактікос», частиною яких ненадовго став і Шевченко.

Антоніо Ді Натале («Емполі», 2002-2004, «Удінезе», 2004-2016)

Мабуть, найменш розпіарений та зірковий гравець у цій збірній. Але своїми бомбардирськими здобутками Ді Натале точно заслужив місце у цій когорті, адже він є найкращим голеодором Серії А у XXI столітті - на його рахунку 209 м’ячів. Серед чинних гравців найближчий переслідувач - Чіро Іммобіле із 182. І це при тому, що Ді Натале ніколи не грав за топовий клуб. Після незначного періоду у «Емполі» він решту кар’єри відіграв за «Удінезе», з яким потрапляв у Лігу чемпіонів. Переважно ж фріульці були поза межами топ-10, але це не заважало їх лідеру ставати найкращим бомбардиром Серії А і викликатися в збірну Італії. Дійсно унікальний випадок.

Головний тренер: Массіміліано Аллегрі («Кальярі», 2008-2010, «Мілан», 2010-2014, «Ювентус», 2014-2019, 2021-...)

Вибір тренера символічної збірної був досить складним. З одного боку - є представники старої школи Марчелло Ліппі та Фабіо Капелло, але їх головні здобутки все ж були у 90-ті. Серйозним кандидатом виглядав Карло Анчелотті, який ефективно працював з «Міланом» у нульових, але здобув лише одне чемпіонство із неймовірним складом. Нарешті Антоніо Конте, який може похвалитися чемпіонствами у Серії А одразу із двома клубами - «Інтером» та «Ювентусом». Але вибір все ж було зроблено на користь Аллегрі - все ж у нього так само є чемпіонства із двома клубами («Міланом» та «Юве»). До того ж Скудетто у нього більше, ніж в Конте, 6 проти 4. Додатковий бал Аллегрі отримав за лояльність до Серії А, адже він ніколи не працював за межами Італії, починав із нижчих ліг і дійшов до самої вершини, на яку тепер прагне повернути «Юве».

***

Символічна збірна: