«Суспільство поки не готове приймати ветеранів». Нацгвардієць Товкис – про життя з титаном у голові
Як спорт повернув військового до повноцінного життя після наскрізного поранення мозку.
«Можна підпишу прапор своєю цитатою із книжки?» – запитує Володимир Товкис, ветеран російсько-української війни, що отримав поранення в голову у 2019-му.
Куля пройшла під оком Володимира, повністю прошивши праву півкулю мозку. Медики не давали шансів на одужання військовому – після 11-денної коми він міг лише кліпати очима. Володимир відзначає, що підтримка дружини зіграла у відновленні вирішальну роль. А ще допомогло те, що він почав займатися спортом – веслуванням на тренажерах, а також метанням.
На національних Іграх нескорених-2023 ветеран посів другі місця у веслуванні за 1 хвилину та за 4 хвилини. Також змагався у стрільбі з луку.
«Ми самі собі ставимо перепони», – вивів маркером Товкис на прапорі.
«Наше суспільство поки не зовсім готове приймати поранених ветеранів»
«Називайте мене «Товчик» – це мій позивний, таке співзвучне поєднання ім’я Вовчик та прізвища Товкис», – каже Володимир. І просить при публікації тексту виділити жирним – війна триває з 2014 року.
Далі попередив, що може бути травмуючий кадр й показав світлину з відсутньою частиною своєї голови – зараз на цьому місці титанова пластина.
«Я був поранений у 2019 році, тоді масштаби війни були набагато меншими. Зараз же таких людей, як я, дуже багато. Багато ще пророблюють титанічну працю після поранення.
Бо ти вже пробуєш робити перші кроки, вставати з ліжка, переборюєш деякі складні моменти. Ось тут вже потрібно, щоб всі хлопці та дівчата, які вижили та отримали важкі поранення, зустрічалися на Іграх нескорених і ділилися своїм прогресом, що пройдено за рік», – зазначає Товчик.
За його словами, до повномасштабного вторгнення майже всі ветерани знали один одного, але зараз ситуація змінилася – поранених дуже багато. Суспільство часто не сприймає їх та бувають досить складні моменти.
«Атмосфера на Іграх дружня – це якийсь новий рівень відносин. У суспільстві ж ти не будеш так з кожним вітатися, а тут всі вітаються, всі допомагають, всі розуміють, що різні можуть бути поранення. Тому що наше суспільство поки не зовсім готове приймати поранених ветеранів.
Наприклад, я візуально людина повністю здорова – руки, ноги на місці. Але в мене пів голови з титану. Я це психологу розповідав. Захожу в маршрутку з рюкзаком. У мене одна рука паралізована і порушений баланс. Мені потрібно однією рукою триматися за поручень – іншою не можу. І так, потрібно знімати рюкзак в маршрутці. Я людям дуже довго роз'яснюю, що я не можу цього зробити. Показую довго, що у мене шрами, прошу зрозуміти. Тоді люди трішки заспокоюються».
«А якщо я для когось є прикладом? Це ж я розкисну і людина розкисне»
Щоб донести до людей проблеми поранених ветеранів, Товчик й розповів свою історію для книги Анастасії Федченко «Вони перемогли».
«Там взяті 11 історій поранених бійців: хлопців, дівчат з різними пораненнями. Про те, як виходили з депресії, як не розчаруватись в житті. Вона більше подана з такої курйозної сторони наслідків поранень. Книгу обов’язково рекомендую. На жаль, багато героїв книжки загинули вже під час повномасштабного вторгнення.
У мене була зустріч з Юлією Лапутіною (міністерка у справах ветеранів України – прим.). Думали, як варіант, взяти книги зараз в госпіталі, як мотивацію для поранених», – каже Володимир.
Також Товчик попросив зацитувати частинку його історії з книжки, яка сподобалася найбільше – виконую.
«На змаганнях бачив ветерана без руки, який плив. То і я поплив. Хіба ж я не зможу? Я не боюся мріяти. І зараз від життя можу отримати стільки позитиву, скільки не кожен здоровий отримає. Якщо залишився живим, значить, моя місія ще не закінчена. Але з активними видами спорту зав'язав, поки діти не з'являться. Тоді можна з парашутом ще раз стрибнути.
Коли в нього щось болить, поганий настрій або йому щось не вдається, чоловік думає: «А якщо я для когось є прикладом? Це ж я розкисну, і людина розкисне». А насправді ж у мене не все так погано. І щастя в дрібницях. Ось руку не міг підняти, а ось я вже можу торкнутися нею підборіддя», – передає Анастасія Федченко слова Володимира.
Після відновлення від поранення Товчик проводить навчання та інструктажі для молодих військових. «Вміти читати топографічну карту для рекрутів – не менш важливо, ніж знати саперну справу чи стріляти з автомата», – підсумовує ветеран у розмові.
Окремої уваги також заслуговує історія із книги «Вони перемогли» про те, як Товчик вперше потрапив на фронт: «Дружина не відмовляла від контракту з Національною гвардією України. А ось батьки не знали, що син на передовій. Товкис у свою першу ротацію поїхав у грудні 2017-го його відрядили до піхотного взводу бригади. Для батьків Володимир вигадав легенду: їде на полігон, де буде поганий зв'язок, тож дзвонитиме сам раз на тиждень.
– Як спалився? Телефоную і розповідаю, що сніг випав. А батьки: «Немає снігу. Ми дивились телевізор, сніг тільки на Донеччині та Луганщині». Я такий: «Блі-і-ін!», – сміється Товкис. – Вони підозрювали, що я щось таке можу втнути. Тому загалом поставилися з розумінням».
***
Tribuna.com, як інформаційний партнер Ігор нескорених, зібрала серію історій та інтерв’ю про український ветеранський рух із івенту, що пройшов у Львові. Цей матеріал – один із них.
Парамедикиня Тайра: «Йде війна. У всіх на підсвідомості ідея, що ми мусимо діяти, а не сидіти вдома»
Фото: Соломія Пайтак/Tribuna.com, особистий архів Володимира Товкиса, armyinform.com.ua, Invictus Games: Team Ukraine
