«В Україні так і не створили систему хокею». Iнтерв'ю з колишнім генменеджером УХЛ та знавцем українців в НХЛ

Мій співрозмовник: Євгеній Количев – журналіст, історик українського хокею, один з авторів фільму «Юкі», дослідник українців у НХЛ та колишній генеральний менеджер Української хокейної ліги (УХЛ).

Ми поговорили з ним про те, де зараз український хокей, чому УХЛ стала унікальним продуктом – і чому її знищили, як виглядає нормальна система зсередини та що реально потрібно, аби збірна України грала в топ-дивізіоні чемпіонату світу.

«У Європі головний у хокеї – уболівальник. У нас – досі результат на папері»

— Радію, що ти погодився на розмову. Почну з першого питання. Як би ти оцінив рівень українського хокею — за десятибальною шкалою — у період до повномасштабної війни? Давай візьмемо проміжок часу від розпаду СРСР і до того моменту, коли ти працював менеджером в УХЛ.

— Це дуже хороше питання. Але я відразу розділив би український хокей на два незалежні напрями: клубний хокей і виступи національних збірних. Їх часто змішують, а це помилка — це різні системи з різною логікою розвитку.

Якщо говорити про клубний хокей, то зараз, через війну, рівень, на мою думку, достатньо низький. Єдиний по-справжньому позитивний приклад розвитку — це проект Kyiv Capitals, які зараз лідирують у чемпіонаті Латвії. Це сильний, системний клуб, і це світла точка на тлі загальної стагнації.

В Україні ж сьогодні по-справжньому конкурентоспроможними можна назвати хіба «Кременчук» і «Сокіл», але й вони далекі від того рівня, який мали українські клуби до 2022 року. А до війни УХЛ входила щонайменше до топ-20 ліг Світу: на певному етапі ми мали 13-те місце в Європі за версією хокейної Ліги чемпіонів — це дуже високий показник.

«Донбас» грав у Лізі чемпіонів на рівних із «Клагенфуртом» — хоча австрійська ICE-ліга традиційно сильніша. Так само успішно змагався з французьким «Руаном» та чемпіоном Данії. Українська ліга тоді була за силою приблизно на рівні британської EIHL. Британці зараз пішли далеко вперед, ми з певних причин ні, але тоді УХЛ був конкурентоспроможним.

І це важливо наголосити: наш клубний хокей був значно сильнішим, ніж багатьом здається сьогодні.

Якщо повернутися ще далі, у 90-ті, треба чесно визнати: рівень чемпіонату України після розпаду СРСР був дуже низьким. Не існувало ані системи, ані структур, ані методології розвитку. Після проголошення незалежності «Сокіл» продовжив грати не в українському чемпіонаті, а в чемпіонаті СНД, потім у Міжнаціональній хокейній лізі, потім у Східноєвропейській Хокейній Лізі, чемпіонатах білорусі та росії. Чемпіонат України в середині 90-х та «нульові» існував радше для галочки: сезони тривали по 2–3 тижні у квітні, у 1996 році турнір взагалі не відбувся. І це ключова різниця з десятим роками, коли ПХЛ та УХЛ дали структурованість.

Можна сказати, що українська хокейна система «програла чемпіонат» ще в 90-ті?

— Я би сказав так: ми втратили час. Дуже багато часу. Україна стала незалежною, але керівництво хокею фактично не змінилося. Ті самі люди з радянської системи продовжили очолювати український хокей. А разом із ними збереглася і філософія: результат збірної важливіший за розвиток системи.

У Європі все навпаки. Там ключовий елемент — глядач, його інтерес. Якщо продукт не цікавий вболівальнику — клуби зникають. А в нас роками пріоритетом була лише збірна. Через це й виник розрив: немає стійкого клубного хокею — немає і стабільного розвитку молоді.

— У цьому контексті цікаве питання: чи можуть слабка ліга і сильна збірна існувати паралельно? Як це відбувається в Латвії, наприклад.

— Це можливо, але тільки якщо існує масовість дитячо та молодіжного хокею. В Латвії немає суперсильної національної ліги, але є багато льодових майданчиків, якісні дитячі школи, величезний відсоток юніорів, які їдуть у Європу та Північну Америку.

Але як система — це працює. У нас масовість завжди поступалась та була недостатня. Але коли почали будувати ковзанки по всій країні, то одразу з’явилися дитячі команди з Кривого Рогу, Донецька, Дніпра. І це був реальний поштовх.

— Якщо спростити до однієї тези: що важливіше — сильний чемпіонат чи сильна збірна?

— Важливіше те, за що готовий платити вболівальник. Якщо глядач хоче купувати квитки, абонементи, мерч, їжу та напої на аренах — тоді у клубів буде можливість платити гравцям, тренера та менеджерам конкурентноздатну заробітну плату. Якщо продукт нецікавий, клуби зникнуть.

А для сильної збірної потрібне інше: масовість – якісні школи – сильна юніорська ліга – експорт талантів у топ-чемпіонати – повернення гравців у національну команду. Це працює скрізь у Європі, де немає високих зарплат у національних чемпіонатах.

– Ти кілька разів наголошував, що в центрі системи має бути вболівальник, а не абстрактний «результат». У чому різниця?

— Умовно кажучи, радянська модель – це про те, щоби довести всьому світу, що «ми найкращі». Звідси – культ золота, культ збірної, культ того, що потрібно «перемогти Канаду». У сучасному спортивному світі, особливо в Північній Америці та Західній Європі, логіка інша: головний – вболівальник, який платить за те, що дивиться.

Подивімося на НХЛ. Той же «Торонто Мейпл Ліфс» не вигравав Кубок Стенлі з 1967 року, але: це одна з найдорожчих франшиз у лізі, близько 44% доходів клубу – з продажу квитків, близько 37% – з національних та регіональних телеправ, але телеправа – це теж глядач, який платить за трансляції, решта – парковка, їжа, мерч і лише 13% – спонсори.

У Європі – те саме, просто структура доходів трохи інша: у Швейцарії, наприклад, великі гроші приносить ресторанний бізнес на аренах, які працюють весь тиждень.

Якщо продукт не цікавий вболівальнику, він просто зникає з ринку. Неважливо, як його звуть – футбольний клуб, хокейний клуб чи щось інше.

Україна поки що не дійшла до цієї чесної розмови. Ми часто хочемо сильний національний чемпіонат, але не готові прийняти, що для існування, а тим паче розвитку клубного хокею, люди мають платити за квитки, абонементи, трансляції, мерч, їжу й напої. Інакше клуб – не бізнес, а благодійний проект.

«Сильна збірна без системи – це випадковість. Системний шлях я знаю»

– Якщо говорити прагматично: що важливіше для розвитку – цікава внутрішня ліга чи сильна збірна?

— Це пов’язані речі, але алгоритм для збірної, як на мене, досить простий і зрозумілий.

• Ковзанки. Має бути достатня кількість льодових арен по країні, не лише в Києві та області, а і інших великих містах.
• Дитячі команди. На кожній арені – свої школи, свої набори. І не по одному віку, а по всій лінійці.
• Сильна юнацька ліга. Якщо в Україні з’явиться юнацький чемпіонат хоча б рівня латвійського, наші гравці автоматично почнуть потрапляти на драфт НХЛ. Навіть ті, хто не будуть в НХЛ, гратимуть у топ лігах Європи: Швеції, Фінляндії, Чехії, Швейцарії, Німеччині.
• Вчасне залучення до збірної. Важливо, щоб хлопці вже у 16–18 років грали за юніорські та молодіжні збірні України, а не були «загублені» для нашої системи.

Це не фантастика. Це рівень Латвії, який для України абсолютно реалістичний – за умови, що ми нарешті перестанемо робити вигляд, ніби хокей може жити без масової бази.

— Чи є бодай натяки на побудову правильної структури в Україні?

— Якщо чесно, я поки не бачу жодного серйозного прогресу. Ні в діях федерації, ні в стратегічному підході. Мені здається, що з 1963 року — від моменту створення Федерації хокею УРСР — у самій логіці розвитку мало що змінилося.

Щоб пояснити простіше, наведу один приклад. У Канаді є всього сім клубів НХЛ. При цьому ВВП Канади — близько 2,2 трильйонів доларів, тобто економіка приблизно у десять разів потужніша за українську.

З цієї точки зору логічно поставити питання: скільки клубів елітного рівня може собі дозволити Україна? Відповідь очевидна — значно менше, ніж хотілося б.

Але проблема навіть не в цьому. Проблема в тому, що ми не будуємо системи нижчих рівнів, без яких неможлива жодна вершина. Подивімося на Канаду глибше: окрім НХЛ у них є АХЛ, є три ліги CHL (OHL, WHL, QMJHL), а також вісім регіональних юніорських ліг рівня Junior A. Разом — 11 юніорських ліг, які щорічно виробляють тисячі гравців.

Ці гравці:

• формують команди НХЛ та АХЛ,
• потрапляють у системи CHL,
• переходять у NCAA,
• або їдуть у Європу — у топ-5 ліг, чи рівнем нижче. Це екосистема, яка сама себе живить.

– А яку країну Україна могла б взяти за реалістичний зразок? Свій еталон для копіювання?

— Варто почати з того, що економіка має значення. Ринок спорту — це частина загального ринку країни, і він не може бути сильнішим за економіку в цілому. Ми точно не можемо рівнятися на Канаду — там інші масштаби, традиції, рівень добробуту. Але ми можемо брати приклад з Латвії, Словаччини, Чехії, Австрії.

Головне питання — не “скільки ми мріємо мати клубів”, а чи здатен український ринок конвертувати інтерес уболівальників у гроші.

Бо якщо за продукт платять, клуби заробляють на квитках, атрибутиці, телеправах, бізнес вкладається — тоді клубний хокей стає життєздатним.

— То ти вважаєш, що в Україні є потенціал для комерційного хокею?

— Так. І поясню чому. У нас є клуби з ім’ям — «Сокіл» та «Донбас». Це бренди, які за досягненнями можуть конкурувати з багатьма європейськими клубами. Останнім часом додав «Кременчук», є сильний молодий проєкт «Kyiv Capitals», які зараз в лідерах чемпіонату Латвії. Тож у перспективі ринковий клубний хокей в Україні можливий, але за двох умов:

• Мир і стабільність у країні.
• Готовність уболівальників платити за якісний продукт.

— А що зі збірною? Який реалістичний рівень Україна може здобути?

— Якщо говорити про потенціал, я вважаю, що збірна України може вийти на рівень топ-14 світової еліти, а за умов реалізації вертикалі: масовий дитячий хокей – юнацькі чемпіонати різних рівнів – сильна молодіжна ліга рівня топ-10 Європи – експорт молоді до топ-5 ліг Європи / або конкурентноздатного домашнього чемпіонату.

І я кажу це відповідально. Для цього потрібно:

• Двадцять типових ковзанок у великих містах, де реалістично проводити набір дітей. Таких, як типові льодові майданчики у Дніпрі, Києві, Кривому Розі, Білій Церкві та Калуші, або такі ковзанки, які є у Кременчуці чи Новояворівську.
• Щорічні набори дітей віком 5-6 років, з метою набирати від 500 до 1000 дітей по всій країні.
• Увага Міністерства спорту та організації, яка буде займатися розвитком хокею в Україні (ФХУ чи іншої) – має бути спрямована саме на дитячий та юнацький хокей.
• Регіональні та національні змагання U9, U10, U11, U12, U13, U14, U15 з груповим поділоз залежно від рівня AAA / AA / А
• Повноцінна юніорська ліга від 16 до 20 років. Хоча б рівня латвійської чи казахстанської.

Тоді ми можемо системно готувати покоління, яке реально тягнутиме на топ-дивізіон світового хокею.

— Ти згадав Казахстан. Там справді все так добре?

— Казахстан має юніорську лігу — приблизно тринадцять команд. Вони розвиваються, але треба розуміти нюанс: значна частина успіху національної збірної Казахстану тримається на натуралізованих канадцях та американцях. Це не зовсім репрезентує реальний рівень місцевої школи.

Те ж саме — у Білорусі. Візьміть склад «Динамо» Мінськ поточного року — там велика група іноземців, і це не говорить про силу білоруського хокею як системи.

Україна ж має більший людський потенціал і, на мою думку, значно глибші хокейні традиції. Наші успіхи — Кубки Стенлі українців, вікова спадщина — це реальна історія.

Як тільки в Білорусі зникне державне субсидування хокею, система там почне сипатися. В Україні ж усе залежить від того, чи з’явиться ринкова модель.

«Хокей не програє футболу, але це інший тип спорту з іншою мотивацією»

— Ти навів приклади: в Івано-Франківській області є арена в Калуші, під Львовом у Новояворівську. Льодові майданчики вже маємо, але кількість дітей не зростає. Виходить, інфраструктура сама по собі не створює розвиток?

— Саме так. Лід — це лише умова, але не гарантія. Калуська арена, Новояворівськ — чудові приклади наявності льоду у 40 кіломентарах від великих міст, але вони не перетворилися на системний прорив. Ми маємо ковзанки у Ковалівці та Богуславі, але не маємо системи, яка б стимулювала масовий набір дітей. В майбутньому це буде призводити до дефіциту гравців на юнацькому рівні, а на дорослому рівні їх будуть десятки, якщо не одиниці, у кожній віковій групі.

– Якщо говорити про конкуренцію: хокей сильно програє футболу, боксу, кіберспорту в боротьбі за дітей?

— Якщо чесно, хокей ніколи не буде таким масовим, як футбол чи кіберспорт. Є проста причина: це один із найдорожчих видів спорту для родини у світі.

У футбол можна грати у дворі, у залі, на будь-якому полі – масовість сама формує селекцію. У хокеї: потрібен лід, потрібна екіпіровка, що потребує значно більших ресурсів.

У футбол дитину приведе любов до гри. У хокей — поєднання любові та прагматизму родини. Хокей популярний у країнах з високим рівнем життя — у США, Канаді, Швеції, Швейцарії, Німеччині. І багато українських батьків дивляться на нього як на можливість для майбутнього навчання, кар’єри, еміграції, а не лише як на дитячу гру.

Уяви: ти вихованець української школи, але потрапляєш у шведську чи швейцарську систему. Ти вже маєш реальний шанс заробляти по 50-70 тисяч доларів на рік — і це не фантастика, а рівень середнього європейського хокею. Це найкраща реклама, яку спорт може отримати.

— Тобто успішні кар’єри українських хокеїстів за кордоном — найкращий мотиватор?

— Абсолютно. Подивімося на долі наших хлопців:

• Руслан Федотенко — дворазовий володар Кубка Стенлі, зараз успішний бізнесмен у Флориді.
• Олег Твердовський — тренер у «Anaheim Ducks».
• Денис Швидкий — живе та працює у США.
• Сергій Варламов — тренер у системі «Ontario Reign».
• Олександр Годинюк — професійний скаут в НХЛ.

Це люди, які стартували в Україні, у звичайних родинах, без «золотих ліфтів». І в них склалося життя. Це — суперпотужний меседж для будь-якого юного хокеїста.

На відміну від того ж футболу, де сотні історій зникають у тіні, у хокеї наші історії успіху — реальні, конкретні та життєві.

— А чому ти особисто обрав хокей, а не футбол — як більшість дітей?

— Чесно? Бо хокей був недоступним. У школі ми мали ковзанку тільки взимку. Мені страшенно подобалося, але сезон закінчувався — і все, ти повертався у футбол.

Я пам’ятаю, як дядько привіз мені зі США VHS-касету з фіналом Кубка Стенлі — здається, це був 1997 чи 1998 рік. Це мене вразило. Я закохався у цей спорт, але… грати було ніде.

Коли став старшим і почав їздити світом — Братислава, Градец-Кралове, Прага — я побачив інший хокей. Інший рівень. І тоді у мене з’явилося прагнення: довести, що Україна — це не хокейна пустеля.

У нас були чемпіони Кубка Стенлі. У нас була реальна історія. Її просто ніхто не популяризував.

«Пишаюся, що працював над фільмом “Юкі”. Витягнули на світ реальну історію, яку десятиліттями ігнорували»

— Ти працював журналістом для Red Bull, чому почав вивчати історії українців в НХЛ?

Все було досить приземлено. Я працював журналістом, з 2013 року співпрацював із Red Bull, у мене був доступ до різних спортсменів, у тому числі до гравців НХЛ. В лізі грало багато хокеїстів з українськими прізвищами, стало цікаво з чим це пов’язано. Став шукати більше інформації – натрапив на архіви газети The Ukrainian Weekly у Нью-Джерсі. Там із 1930-х років виходила рубрика Ukrainian Pro Hockey Update – вони фіксували всіх українців, які грали у професійному хокеї в Північній Америці.

Я почав вечорами сидіти за цими архівами, виписувати прізвища, клуби, сезони. Згодом у мене вийшов список майже 50 українців, які вигравали Кубок Стенлі. Для мене це було одкровення: український слід у НХЛ – не епізод, а цілий пласт історії.

Як це переросло в фільм «Юкі»?

— Після матеріалу про українців серед володарів Кубка Стенлі зі мною зв’язався продюсер і запропонував допомогти знімати фільм про українців в Північній Америці. У мене був гарний контакт, я зателефонував директору Українського музею в Нью-Джерсі, щоб домовитися про інтерв’ю з героями мого дослідження, про яких я писав у статті. Мене цікавили: Джонні Буцик, Орест Кіндрачук, Ерік Нестеренко та Кен Данейко. На той момент в мене вже був контакт лише з Джефом Чикруном. «Я допоможу тобі з цими неймовірними персонажами. З цього можна зробити кіно світового рівня». Так все і почалося. Правда, загалом ідея про документалку була раніше за пропозицію.

Втім, над картиною ми працювали цілих три роки. Фільм став найуспішнішою документальною стрічкою в історії України, хоча вийшов у ковідний рік, коли кінотеатри були майже зачинені.

Я з нуля збирав історичний матеріал, пропонував героїв, працював також над сюжетними лініями, разом із продюсером Володимиром Мулою формував концепт.

Я працював над сценарієм від самого початку, хоча в титрах зазначений як консультант — така була бюрократія Держкіно. В сценаристах залишили тільки Миколу Васильківа.

Я цим фільмом справді пишаюся: і з погляду дослідницької роботи, і з погляду сторітелінгу. Ми не вигадували легенду – ми просто витягнули на світ реальну історію, яку десятиліттями ігнорували.

«Проблема не в прізвищах. Проблема в тому, що в Україні так і не створили систему хокею»

— Перейдемо до наступного етапу твоєї кар’єри — роботи в УХЛ. Я знав тебе як журналіста та дослідника. Призначення і швидке звільнення виглядали несподівано. Розкажи, як це сталося.

— І тут відповідь проста: я давно захоплювався юнацьким хокеєм. Коли в Україні проходив переможний для нас юнацький чемпіонат світу 2018 року у третьому за силою дивізіоні, я запросив до нас у гості Кіма Девіса – президента Manitoba Junior Hockey League (це юніорська ліга в Канаді рівня Junior A). Ми разом дивилися матчі в Києві і він був шокований рівнем наших гравців: «Рівень хлопців хороший, з цим можна працювати». Тоді українці не могли грати у лізі, бо MJHL, мала заборону на легіонерів – ми мали дискусію з паном Девісом, щоб цю заборону було скасовано.

В цей час я почав просувати ідею зробити канадське турне юнацької збірної України. Ця ідея була, презентована мною у ФХУ ще у 2017–2018 роках. Після початку повномасштабної війни ці ідеї були реалізовані – без моєї участі, але я радий, що сама концепція поїхала далі. Можна сказати, що я подарував свої ідеї та наробітки ФХУ задля реалізації.

Сьогодні у лізі грає двоє українців. Лідером західної конференції є Dauphin Kings, за яких грає наш Гавриїл Сімчук. Місто Дофін — це одна з найбільш українських точок Канади.

Пізніше ми організували великий юнацький турнір у Краматорську та Дружківці весною 2021 році. Турнір відкривав Олексій Житник, а Олександр Побєдоносцев та Сергій Варламов проводили майстер-класи для юнаків. Було більше сотні молодих та талановитих гравців із різних міст: Києва, Харкова, Кривого Рогу, Дніпра, Броварів, Краматорська.

Це був прекрасний старт для створення Юнацької хокейної ліги України. Були збори, розробляли регламент, говорили з клубами. Я мав працювати на керівній посаді в цій структурі. У цей час Сергій Варламов був президентом УХЛ. І тоді вже стало можливим моє призначення в менеджмент ліги.

— Перед тим, як перейти до подій в УХЛ, поясни, будь ласка, як була влаштована сама ліга на той момент, щоб поринути в контекст.

— Українська хокейна ліга тоді була приватною структурою. Нею володіли чотири клуби, у кожного було по 25% прав: «Донбас», «Динамо» Харків, «Білий Барс» і «Кременчук». Це важливо розуміти, бо саме модель приватної власності визначила подальший розвиток і конфлікти.

На початку літа 2021 року ситуація змінилася: Федерація хокею України увійшла в капітал ліги і отримала 50% УХЛ. Причини офіційно ніхто так і не пояснив, але після цього було звільнено з посади гендиректора Сергія Варламова та віце-президента Олексія Брагу. Старт сезону був під загрозою зриву. Спонсори на наступний сезон не були підписані. У цей момент федерація та клуби-засновники почали шукати альтернативні варіанти для керівництва. Моя кандидатура була на розгляді як компромісна, яка влаштовувала всіх, так як я був незаангажованим кандидатом.

Потрібен був керівник, який задовольнив би всі сторони — клуби, федерацію й партнерів. У мене була багаторічна робота в маркетингу, досвід проєктного менеджменту, розуміння екосистеми українського хокею та вже певна репутація після «Юкі».

Я не працював у клубах УХЛ, але менеджерські навички, досвід комунікацій і розуміння спортивного ринку — це якраз те, що потрібно було лізі.

— Чому ж тоді так недовго пропрацював на посаді?

— Ззовні це виглядає швидко, трошки більше трьох місяців, але всередині було дуже багато роботи. Чемпіонат тоді реально висів на волосині, і я, по суті, займався кризовим менеджментом. Нам потрібно було просто запустити сезон, зберегти всіх учасників і виконати вимоги для участі в хокейній Лізі чемпіонів.

Вперше в історії України всі матчі групового етапу Ліги чемпіонів були зіграні при повних трибунах столичного Палацу Спорту — це була дуже важлива історія. Паралельно ми долали обмеження ковідної епохи та низку організаційних проблем. Чесно: я задоволений тим, що вдалося зробити за такий короткий проміжок часу. Чи вдалося реалізувати всі ідеї? Звичайно, ні. Але я принаймні знаю, що в той момент зробив максимум, щоб чемпіонат не помер уже тоді.

– Твоє звільнення офіційно пояснювали двома речами: «роздув расистський скандал, підставив лігу» і «не привів генерального спонсора». Наскільки це справедливо?

— Почнемо з першого. Рішення щодо епізоду з Андрієм Денискіним ухвалював дисциплінарний комітет УХЛ та ІІHF, а не я особисто. У підсумку Міжнародна федерація дискваліфікувала його, і він пропустив цілий міжнародний сезон – не міг грати ні за збірну, ні за клуб з Польщі у Континентальному кубку.

Тобто міжнародні органи підтвердили, що наша реакція на його дії – адекватна і правильна. Моє завдання як керівника ліги було: чітко зафіксувати позицію, не замовчувати історію, не прикривати очевидний расизм.

Я і зараз вважаю, що зробив би так само ще раз. І якби ми тоді спустили все на гальмах – нас би набагато жорсткіше покарала саме міжнародна спільнота.

Щодо спонсорів. Сподіватися, що за два–три місяці можна зайти в кризову структуру і «принести одного генерального спонсора, який усіх врятує» – це просто нерозуміння, як працює ринок. Зазвичай: великі угоди готуються з сезону на сезон, а контракти підписують задовго до старту.

При цьому важливий нюанс: Однією моєю фігурою закрили дві позиції – фактично я замінив і президента (Варламова), і віце-президента (Брагу).

А після мого звільнення УХЛ вже зовсім скоро просто перестала існувати. Тож питання: проблема була в мені – чи в системі, яка хотіла контролювати все, але не знала, що з цим робити?

– Тобто саме втручання ФХУ та спроба отримати контроль призвели до краху ліги?

— Так, і це підтверджено подіями. ФХУ отримала 50%, контроль — і зробила купу деструктивних рішень для збереження влади та контролю. Ліга була зруйнована ще до початку повномасштабної війни.

Після цього Федерація намагалася проводити чемпіонат самостійно — але рівень був абсолютно інший: значно нижчий, хаотичний і без перспектив.

— Зараз Зубко відсторонений від керівництва ФХУ. Мазур (президент «Кременчука» на той момент), який своїм вирішальним голосом долучися до твого звільнення з посади, теж. Це виглядає як своєрідна карма. Отримав якесь моральне задоволення?

— Ні, я відпустив минуле і образ немає. Щодо користу України та хокею, то це нічого не змінює. Проблема не в прізвищах. Проблема в тому, що в Україні так і не створили систему хокею — вертикаль “дитячий — юнацький — професійний”.

Ми жили як придаток до радянської моделі: талановиті їхали до Москви. Зараз талановиті їдуть у Європу — і слава Богу, що не до росії. Але прогрес юнацьких збірних — це заслуга тренерів і батьків, а не системи. Системи немає і не було ні у 1963 році, ні у 1992-му, ні зараз. І заміна одного керівника іншим цього не вирішує.

— Борис Колесніков — це зло чи добро українського хокею?

— Тут треба відокремлювати симпатії чи антипатії від реального внеску у розвиток.

Для клубу «Донбас» він зробив дуже багато. З ним команда виграла Континентальний кубок, грала в плей-офф КХЛ, було розпочато будівництво арени «Кальміус» — найбільшої в Україні й однієї з п’яти найбільших у Європі. Це реально виводило статус українського хокею на рівень Латвії чи Словаччини.

Також він один зі стейкхолдерів, був співзасновником УХЛ. УХЛ — це взагалі унікальний продукт. Клуби вперше грали регулярний сезон основними складами в Україні – а не закордоном, були трансляції високої якості, був живий інтерес. Про УХЛ знали в Європі — її впізнавали за брендингом, за клубами, за картинкою. Це був добре упакований, якісний спортивний продукт. Тому для українскького хокею це не пересічная фігура.

— Перейдемо до хорошого. Чим ти займаєшся зараз?

— Я продовжую працювати над популяризацією історії українського хокею. Створив канал на YouTube — це спосіб нарешті показати українську версію нашої хокейної історії, а не радянську, яку нам роками нав’язували.

Мій матеріал про радянський період за перший тиждень набрав понад 10 тисяч переглядів — і це лише початок, бо інтерес великий. Я збирав фото, відео, архіви, спілкувався зі спеціалістами. Це фундаментальна робота.

Там є: історії про радянський період, але з української оптики; сюжети про наших гравців у НХЛ; спроба скласти цілісну картину, де Україна – не випадкова країна на мапі хокею, а гравець із власною історією. Все це я роблю для того, щоб у нас нарешті з’явилися власні легенди, власна спадкоємність, власна історія. А наше майбутнє – це сильна юнацька ліга в Україні. Впевнений, що мої знання та досвід можуть стати у нагоді і я радий буду ними поділитися. Це необхідність для нашого стратегічного розвитку на як на професійному клубному рівні, та на рівні збірних усіх вікових категорій.