Колишній тренер Луніна: «Андрій десь в першій п'ятірці найбільш мовчазних хлопців, які пройшли через мої руки»
Колишній тренер голкіпера «Реала» та збірної Україна Андрія Луніна Іван Манько розповів кореспондентці Tribuna.com Дарині Калінчук про те, яким футболіст був у дитинстві.
«1 вересня далекого 2005 року маленький Андрій вперше переступив поріг місцевої спортивної школи. Привів його тато, на той момент йому було неповних сім років. Я зі свого досвіду скажу, що робив відбір учнів у групу на футбол, починаючи з другого класу. Набору для першого класу, як такого, не було. Коли він вперше переступив поріг спортшколи, у нас там такі пороги були, і він послизнувся. Але тато встиг його зловити за футболку. Можливо, це падіння було ознакою того, що він гратиме у воротах і буде за м'ячем стрибати та падати.
Всі кажуть, що 30% дається від бога, а 70% залежить від роботи – я з цим не згоден. 70% десь з гори дається, а 30% – це працездатність. Це була дитина – свого роду унікум. Він буквально вбирав у себе все, що йому розказували, ніби та губка. Вже в тому віці вмів аналізувати свої помилки. Зрозуміло, що десь і радився, запитував що-небудь.
З першого класу це вже була відповідальна дитина, яка не пропускала тренувань. За рік, можливо, назбирається до десятка пропущених тренувань. Ходити йому було далеченько, кілометрів два, мабуть, до спортивної школи – ходив він сам. Зараз до п'ятого класу батьки за ручки дітей водять і шнурки зав'язують, а він був самостійний. Але, можливо, від батьків це залежало.
1 листопада того ж року, у віці 6 років і 8 місяців, він потрапив на свої перші змагання у місті Алушта, чемпіонату України з футзалу, в складі команди 1997-го року народження, де отримав свою першу медаль за третє місце і приз наймолодшого учасника змагань.
Нас тоді поселили в солідний готель і треба було заповнити бланки на проживання. Дітей було дві команди, а нас два тренери. Андрюші даю цей листочок і кажу: «Тут напиши своє ім'я та прізвище». Він взяв ручку, покрутив її в руках, почав малювати чи якусь хатинку, чи то конвертик. Кажу: «Андрюша, напиши своє прізвище». А він мені тихо: «Так я ще писати не вмію».
Я пропрацював вже 45 років, то Андрій десь в першій п'ятірці найбільш мовчазних хлопців, які пройшли через мої руки. Від нього слова зайвого не почуєш. Буває так: даси завдання, відвернувся, а хтось вже сачкує. Андрій же виконував все, що йому казали, не було такого, щоб він десь лінувався. У нього була величезна мета досягнути чогось саме у футболі. Ну, а вже тоді, коли Андрій на ворота ставав у матчах, то змінювався – міг і підказати, і накричати. Але, як тільки футбол закінчувався, починалось тренування, то Андрій знову ставав тихіше води, нижче трави.
Стосовно гри у воротах, то були моменти, по яких зрозуміло було, що це йому підходить – його стрибучість, його мислення також зіграло роль. Він був розвинутим не по роках. Інша дитина, яку поставиш у ворота, десь впаде на м'яч, інший – просто подивиться і скаже: «Ну залетів м'яч у ворота, то й залетів». Андрій думав та аналізував свої помилки.
Завжди говорив своїм вихованцям, коли виходиш на поле і думаєш за поразку, – це вже означає програти. Я говорив, що все виграти неможливо, але потрібно цього прагнути, бо не настільки сильний суперник. Якщо ми програли, значить ми були слабшими, а не суперник сильніший. Десь недопрацювали, щось не до кінця розібрали, значить десь не заслужили на перемогу. Тільки робота над собою через не можу приведе до результату.
Поганий той солдат, який не думав стати генералом. Ми і для того працюємо, щоб хоча б один вихованець досягнув висот в будь-якому виді спорту. Стосовно «Реала», то це була його улюблена команда. Пам'ятаю, що він був малим і слідкував за нею. Навіть коли в нас була теоретична підготовка, ми розбирали ігри, то в нього на слуху завжди був «Реал». Так воно і вийшло.
Ми їздили по турнірах, його бачили різні тренери. Так нас запросив «Арсенал», з якими ми товарнячок зіграли. Він тоді вже у воротах грав. Після гри тренер підійшов, я з ним переговорив, запитує: «Ви не проти, щоб приїжджав і грав за першість міста Харкова?» Я відповів, що поспілкуюсь з батьком, зможе він його підвозити чи ні. Тато Андрія погодився, мовляв, може його там хтось і з «Металіста» побачить. І у вересні 2010-го року він вже потрапив у академію «Металіста».
У десятому класі його забрали в «Дніпро». Я туди теж їздив, щоб і собі з директором поговорити. Влився він в колектив абсолютно безболісно, були нормальні взаємовідносини з усіма в команді, він повністю віддавався тренуванням.
Андрій після чемпіонату світу приїжджав. У мене навіть фотографія є, де він разом зі мною та Золотою перчаткою. У нас збиралась дітвора, а він відповідав на їхні запитання і розповідав, що, до чого і як. Розповідав про свій шлях у футболі. Дійшли до того, що тільки сумлінною працею можна досягнути результату.
Приємно, що Андрій практично у всіх інтерв'ю згадував Красноградську дитячо-юнацьку спортивну школу, першого тренера. Коли він потрапив у «Реал», то всі три вікові категорії забезпечив ігровою формою, зимовими та літніми костюмами, багато передавав спортивного інвентарю – м'ячів, перчаток, воротарських сіток. Андрій ніколи не забував про спортшколу, яка його виховала», - сказав тренер.
