«Мене не випускали за кордон. Питаю: «Мамо, ти щось знаєш?» Вона розповіла, що була з родини репресованих»
Tribuna.com продовжує публікацію витримок з автобіографічної книги Олександра Волкова.
Ви перебуваєте у блозі, де публікуються відрізки з книги Максима Гайового та Анни Полегенько про Олександра Волкова. Найбільш знакового функціонера в історії нашого баскетболу і дуже вірогідно – найкращого українського баскетболіста усіх часів.
Робота над книгою ведеться просто зараз. Ми спілкуємося з Олександром Анатолійовичем про його перші кроки в баскетболі, про розквіт і занепад БК «Київ», про золото чемпіонату СРСР з «Будівельником», про те, як і чому в український баскетбол прийшли олігархи, про доленосне рішення запросити в Україну Майка Фрателло, про допомогу в розбудові «Монако», про виступи за обидва грецьких гранди і про те, чому Волков залишив федерацію баскетболу України у 2015-му.
Електронна версія має бути готова до кінця року, друкована – дещо пізніше.
***
У 1982 році мене вперше викликали до збірної СССР на підготовку в Таллінн. На зборах – Арвідас Сабоніс, Валерій Тихоненко, Ігорс Міглінієкс, Тійт Сокк.
На той час я вже був стабільним гравцем основи в «Будівельнику». В тому числі клуб грав певні турніри за кордоном, але ще тоді мені було дуже дивно, що коли оформлювали документи для виїзду, то саме мене чомусь не випускали.
Влітку команда поїхала на турнір на Кіпр, мене не випустили. Потім грали Кубок Корача, мене знову не випустили. Я не міг зрозуміти, що відбувається. Помічав лише, що мама дуже засмучувалася через це.
1983 року мене знову викликали на збори збірної. Був виїзд на турнір до Греції, і лише тоді мене випустили вперше за кордон. Я приїхав додому, мама каже: «Фух, слава Богу!». Я питаю: «Мамо, ти щось знаєш?»
Вона розповіла, що була з родини репресованих – її родину вислали до Сибіру. У мене навіть є її документ про реабілітацію. Так от, сім'ю викинули десь в тайгу, але коли помер Сталін, то їм дозволили переселитися до Тюмені. Жили в бараках, у нелюдських умовах. Лише після повної реабілітації їх переселили в Омськ. Там вони побудували собі будинок.
Коли батько проходив практику після ленінградського інституту, його відправили на завод до Омська. І ось в Омську вони познайомилися, бо тато грав у баскетбол за завод, а мама – за авіаційний технікум.
За розкладом виходило так, що коли мама закінчувала свою гру, батько тільки чекав на свою, і якось вони зустрілися поглядами. Далі почали спілкуватися, одружилися, і так я народився саме в Омську.
Як розповідав батько, на той час в місті в цілому жили дуже бідно, у людей нічого не було. Особливо погана ситуація була з продуктами харчування. Тож коли закінчилася обов'язкова практика, він забрав маму, мене і повернувся до Чернігова. Мені тоді було 9 місяців.
Мама любила згадувати: «Коли я приїхала до Чернігова, здавалося, що потрапила до раю. Стільки всього є, в магазинах, на ринках повно продуктів. До того ж тепло! Я закохалася в Чернігів та Україну».
Я теж дуже люблю Чернігів. Коли я почав їздити на змагання по Україні, по Союзу, і бачити інші міста країни, то почав більше розуміти, яке гарне місто з давньою та багатою історією я маю.
Продовження – найближчим часом на Tribuna.com.
