Рівно 10 років тому стартувала естафета Прапора вболівальників біатлону – унікальна акція, що охопила 26 міст України
2013 рік – особливий в історії українського біатлону. Саме тоді рівень інтересу в нашій країні до цього виду спорту був якщо й не максимальним, то десь близько до цього. І, звісно, виник він не на порожньому місці.
Підгрушна та сестри Семеренки перебували на піку кар’єри, підтягувалася до колег по команді молода Джима. Чемпіонат світу, що пройшов у лютому 2013-го в Нове Место, став найуспішнішим у 21-му столітті для нашої збірної – вищезгадана четвірка спільними зусиллями здобула там 5 медалей (1+1+3).
А у вересні відбулася церемонія святкування 50-річчя українського біатлону. Саме ця дата і дала імпульс для проведення унікальної акції, реалізація якої стала можливою якраз завдяки неймовірному єднанню вболівальницької спільноти на тлі результатів, про які йшлося абзацом вище. Давайте пригадаємо основні моменти цієї історичної події.
В ЧОМУ ПОЛЯГАЛА МЕТА АКЦІЇ?
Зробити подарунок для української біатлонної збірної у вигляді прапору, в який уболівальники з різних куточків України вкладуть усю свою пристрасть і любов за допомогою написаних від руки звернень до спортсменів.
Насправді прапорів, які об'їздили усю країну, було два. На малому розмістили назви міст-учасників естафети та автографи фанів з цих міст, а на великому можна було висловити увесь спектр почуттів, не обмежуючи себе у кількості символів. Надалі основним медійним об’єктом стане менший з двох стягів.
ХТО БУВ ОРГАНІЗАТОРОМ АКЦІЇ?
Адміністрація сайту biathlon.com.ua. Якщо бути більш точним, то левову частку організаторських клопотів узяв на себе один з трьох тодішніх адмінів – харків’янин Євген Тарасенко, який нині є головним редактором сайту. Саме він став координатором усього процесу і людиною, що намагалася, в міру можливостей, контролювати кожну дію, пов’язану з дорогоцінною реліквією.
ЯК ВИНИКЛА ІДЕЯ?
Наводжу слова Євгена з інтерв’ю, що брав у нього для конкурсу блогерів:
«Нам написали, що нас запросять на церемонію, і що ми, якщо хочемо, можемо підготувати якийсь сюрприз від сайту. Я зателефонував Маші Осолодкіній (ще один тодішній адмін сайту – прим.), ми почали розмірковувати над подарунком. Маша промовила: «Не знаю, може прапор їм підписати?». За цю фразу я зачепився, ідея отримала розвиток. Тобто, я не є автором ідеї, а просто взяв на себе її реалізацію».
Більш детально можете почитати про це у підсумковій статті Євгена, що вийшла вже після фінішного етапу. Там він усе розписав – як завжди, емоційно та барвисто.
ГЕОГРАФІЯ ТА МАРШРУТ ЕСТАФЕТИ
Для того, щоб місто потрапило до числа учасників естафети, хтось із його мешканців мав проявити ініціативу – тобто оголосити про свою готовність у стислі терміни прийняти посилку, провести збір підписів та відправити прапори цілими й неушкодженими до наступного пункту призначення.
На момент початку естафети у затвердженому графіку перебувало близько 10 міст, але потім, в міру пересування прапора по країні та надходження нових заявок, плани оперативно коригувалися. У підсумку загальна кількість учасників сягнула позначки понад 700 уболівальників з 26 українських міст. Ось їх повний перелік:
1. Харків (30.07.2013)
2. Полтава (31.07.2013)
3. Кіровоград (02.08.2013)
4. Черкаси (05.08.2013)
5. Коломия (08.08.2013)
6. Івано-Франківськ (09.08.2013)
7. Львів (11.08.2013)
8. Тернопіль (13.08.2013)
9. Хмельницький (14.08.2013)
10. Біла Церква (18.08.2013)
11. Іллічівськ (22.08.2013)
12. Одеса (23.08.2013)
13. Миколаїв (25.08.2013)
14. Херсон (26.08.2013)
15. Сімферополь (27.08.2013)
16. Севастополь (28.08.2013)
17. Мелітополь (29.08.2013)
18. Запоріжжя (30.08.2013)
19. Дніпропетровськ (31.08.2013)
20. Суми (04.09.2013)
21. Ромни (05.09.2013)
22. Чернігів (06.09.2013)
23. Ніжин (06.09.2013)
24. Прилуки (07.09.2013)
25. Луганськ (11.09.2013)
26. Київ (16.09.2013).
(Так, я пам'ятаю, що деякі з цих міст вже перейменовані, але вирішив писати в цій статті той варіант назви, що було нанесено на прапор у 2013-му).
НА МЕЖІ ФАЛЬСТАРТУ
Про дебютний етап у Харкові розповім трохи детальніше, оскільки мав честь бути його безпосереднім учасником. Причому, несподівано для себе, ще й став однією з головних дійових осіб у його організації :-) А все тому, що естафета ледве не розпочалася з фальстарту.
Вже вранці 30 липня виявилося, що Євген ненароком відправив учасників 1-го етапу не в той стартовий коридор. Зустріч спочатку планували провести біля пам’ятника м'ячу в парку Шевченка, однак її довелося екстрено переносити на привокзальну площу. Чому так вийшло, адмін детально роз’яснив у статті, на яку я вже посилався вище:
«Справа в тому, що буквально напередодні старту, під час обговорення нюансів передачі прапора з полтавським організатором Вікторією Родічевою, раптово випливло питання: а чи не є наші акції масовими заходами? Адже в такому разі необхідне сповіщення місцевої влади... Віка по своїм каналам швиденько з'ясувала – так, краще підстрахуватися, щоб у наших організаторів на місцях не було проблем із правоохоронцями.
Проблеми були в організатора в Харкові :) Оскільки єдиним способом сповістити міськраду було – віднести заяву в день акції, я вранці 30 липня пішов до харківської мерії, де мені шанобливо, але зрозуміло пояснили, що з таким сповіщенням я, скажімо так, спізнився. Тим більше, обране місце в центральному парку міста якраз знаходиться в переліку тих, де без сповіщення «більше трьох не збиратися» :)».
Звісно, зранку на сайті розмістили оголошення по перенос місця події, але ж де гарантія, що кожен, хто збирався прийти, побачить цю новину своєчасно? Тож єдиний правильний вихід – попросити когось «почергувати» якийсь час біля м’яча, щоб перенаправляти в потрібному напрямку тих, хто ще не знав про передислокацію.
Женя довірив цю відповідальну місію мені – я не став відмовлятися. А щоб не було нудно, дбайливий адмін вручив мені аркуш А4 з красивим словом «БІАТЛОН» та роздруківку прев'ю до матчу ПАОК – «Металіст» (ага, так співпало, що саме в той день МХ провів свою першу в історії … і поки передостанню гру в ЛЧ, перемігши греків 2:0).
Зусилля не були даремними. Приманка у вигляді А4 привернула увагу спочатку групи з 5 вболівальників, а потім – пари молодих людей, які виявилися репортерами міськради. Певно, я трохи перестарався з добросовісністю, бо десь за годину Женя зателефонував та повідомив, що на мене взагалі-то чекають. Хвилин за 20 я вже був разом з усіма. Коротше кажучи, все закінчилося добре.
ЩО БУЛО В ІНШИХ МІСТАХ?
Кожен з організаторів етапу написав звіт про те, як «відстрілялося» його місто (хоч така вимога до них і не висувалася) – хтось коротко, а хтось максимально розгорнуто. Тож якщо ви маєте час і бажання поринути в цю атмосферу та зарядитися позитивом – можете почитати усі розповіді за посиланнями нижче:
Частина I (Харків, Полтава, Кіровоград, Черкаси, Коломия, Івано-Франківськ);
Частина II (Львів, Тернопіль, Хмельницький, Біла Церква, Іллічівськ, Одеса);
Частина III (Миколаїв, Херсон, Сімферополь, Севастополь, Мелітополь, Запоріжжя);
Частина IV (Дніпропетровськ, Суми, Ромни, Чернігів, Ніжин, Прилуки, Луганськ, Київ).
ХТО З ВІДОМИХ ЛЮДЕЙ БРАВ УЧАСТЬ В ЕСТАФЕТІ?
Окрім трьох адмінів, що взяли на себе етапи у Харкові, Херсоні та Києві, переважна більшість інших організаторів у містах – це давні активні користувачі сайту. Однак були серед них і досить відомі для широкої публіки особистості.
Наприклад, тернопільською частиною естафети завідувала колишня українська біатлоністка Світлана Крикончук. Хоч до рівня Кубка світу їй дотягнутися не вдалося, проте свій слід в історії нашого біатлону вона все ж залишила: у її колекції є естафетне срібло ЧЄ-2010, естафетне золото Універсіади-2010 та багато перемог на юніорських ЧС з літнього біатлону.
Ну а найзірковішим організатором стала перша олімпійська призерка незалежної України Валентина Цербе.
Ті, хто регулярно стежать за українським біатлонним життям, знають, що енергії Валентини Адамівни вистачить на десятьох. Тож не дивно, що їй менш ніж за добу вдалося успішно провести аж два етапи (Ніжин, Прилуки), хоч один з них (у Ніжині) спершу взагалі не планувався. Але відбулася імпровізація у вигляді акції прямо на залізничному вокзалі.
І варто сказати, що завдяки організаторському таланту Валентини саме у її рідних Прилуках розгорнулося наймасштабніше за кількістю учасників дійство – 150 чоловік, за її словами. До акції були залучені навіть учасники весільної церемонії, що паралельно проходила в той самий день у місті. Коротше кажучи, було весело – можете почитати про це детальніше в 4-й частині звітів.
Колеги Цербе по збірній кінця 90-х теж не оминули увагою подію. Срібна призерка ОІ-98 Олена Петрова була поруч з простими уболівальниками під час етапу в Сумах, а триразова призерка ЧС Ніна Лемеш – у Чернігові, до того ж Ніна ще й виконала важливу функцію передачі прапора електричкою для проведення вищезгаданих етапів у Ніжині й Прилуках.
Василь Карленко, що на той момент був головним тренером збірної, порадував фанів своєю присутністю на фінішному етапі у столиці.
СТИХІЙНИЙ МИСТЕЦЬКИЙ КОНКУРС
Представники кожного з міст-учасників мали нанести його назву на прапор. За задумом головного організатора, усі написи мали бути, грубо кажучи, простою послідовністю літер, без усіляких спецефектів. Однак несподівано для Євгена, ця частина обов’язкової програми раптово перетворилася на справжній конкурс художнього мистецтва.
Скринька Пандори відкрилася після того, як на 3-му етапі вирішив трошки повеселитися Кіровоград – і далі пішло-поїхало. За приз глядацьких симпатій, певно, змагалися б Миколаїв, Мелітополь та Прилуки, хоча не виключаю, що у вас інші фаворити.
Щоправда, від деяких «конкурсних робіт» Євген був зовсім не у захваті, оскільки використання кожного квадратного сантиметру полотнища було ним чітко розплановано, а білоцерківська церква та особливо запорізький козачок відбирали значну частину вільного простору в наступних міст.
Але, зрештою, нічого катастрофічно страшного з прапором не відбулося. Думаю, кінцевий результат вийшов цілком симпатичним.
ДЕ МОЖНА БУЛО ПОБАЧИТИ ПІДСУМКОВИЙ РЕЗУЛЬТАТ АКЦІЇ?
Місцеві ЗМІ частенько приділяли увагу окремим етапам естафети, а на заключний підтягнулися вже й загальнонаціональні телеканали: на просторах ютубу досі зберігаються сюжети ТРК «Київ» та XSPORT. Однак про високу кількість переглядів там навряд чи могла йти мова.
А ось по-справжньому широка аудиторія вперше мала змогу побачити Прапор уболівальників у його фінальному вигляді 7 грудня 2013 року, коли наша жіноча збірна впевнено виграла естафету в Хохфільцені – другому місцю дівчата привезли майже хвилину.
Солідний відрив від переслідувачів дозволив Олені Підгрушній гордо фінішувати з жовто-синім стягом. І так, ви вгадали – на фінішній прямій нашому капітану передали саме цей дорогоцінний подарунок від уболівальників. Можете лише уявити, як у той момент кайфували всі ті, чий підпис красувався на полотні.
Ось повний запис цієї гонки (з німецьким коментатором). Фініш Олени з прапором – починаючи 1:14:50.
А потім була Олімпіада в Сочі. 21 лютого 2014 року Віта Семеренко, Юлія Джима, Валентина Семеренко та Олена Підгрушна провели головну гонку своєї спортивної кар’єри. Переможні фото нашої золотої четвірки ви точно бачили, якщо вже тоді цікавилися спортом.
Якраз вчасно встигли провести естафету Прапора… Вибачте за гірку іронію.
МОЖЕМО ПОВТОРИТИ?
Хотілося б, але… Знову цитую Євгена:
Минулого року (розмова відбулася 16.02.22 – прим.) мене запитали, чи не хочемо ми знову організувати щось подібне. Я відповів, що на даний момент це неможливо, оскільки тепер вже не вдасться зібрати уболівальників на такому ж самому емоційному підйомі, як у 2013-му. На жаль».
Ну що ж, залишається вірити, що прямо зараз десь серед нас вже підростає нове покоління фанів, яке в майбутньому, після війни, зможе придумати та втілити в життя ще крутішу ідею для подарунка. Сподіваюся, нове покоління українських спортсменів, які заслуговуватимуть на такий подарунок, вже теж потроху обростає м'язами.
***
Фото: Євген Тарасенко/biathlon.com.ua, Валентина Цербе-Несіна, AP Photo, Getty Images
