Я живий! або як фанати “Грасгоппера” страждають від фантомних болей
4 грудня 2008-го. Понад два десятки екскаваторів та різної будівельної техніки стрімко та безжалісно заїжджають на стадіон «Хардтурм» в самому серці Цюриха, щоб зрівняти з землею не тільки легендарну домівку місцевого «Грасгоппера», а і вісім десятиліть історії разом з нею. Звичайно, певний смуток присутній, але зараз в місті всі вірять, що за два-три роки на цьому ж місці буде побудований новий сучасний стадіон. До тих пір рекордсмени Швейцарії пограють на «Летцгрунді» - стадіоні головних місцевих суперників «ФК Цюрих». Два чи три роки без дому? Фатальна помилка для керівництва та вболівальників…
Свої серед чужих
Через 15 років та попри три референдуми будівництво нової арени все ще блокується скаргами місцевих жителів. І навіть зараз «Хардтурм» залишається пустирем на заході міста, а фанати синьо-білих щоматчу розгортають свій красномовний банер «Не дивлячись на вигнання кожної гри» на ненависному легкоатлетичному стадіоні по інший бік залізничних колій.
Історик з Цюриха Крістіан Коллер відмічає «сильні фантомні болі» серед фанатів «Хопперс», але в той же час визнає їх дивовижну стійкість: «Домашня арена наче якір впевненості в собі, що імплантовано в покоління фанатів – навіть тих, які ще не народилися, коли на «Хардтурмі» відбулася остання гра».
В той же час спогади про минуле зберігають такі люди, як Мартін Холленштайн. В кінці 70-х батько привчив ще зовсім юного Мартіна до любові до «Грасгоппера» «В часи мого дитинства в Цюриху ви би точно не знайшли дітей в футболках «Баварії» чи «Барселони», як сьогодні – пригадує він, - тут були лише кольори «Хопперів» та «ФКЦ», але наших, синьо-білих, було більше». Тоді стадіон складався з великої головної трибуни і маленького нагородження – «Тремля» за східними воротами. Усе інше – стоячі рампи, які часто любили називати гравійними ямами, оскільки звідти було дуже зручно закидувати воротаря суперників безліччю камінців.
Холленштайн належав якраз до того покоління, яке в 1980-х роках принесло в Швейцарію хуліганство, яке без жодних докорів сумління перекочувало з Англії та Німеччини рівно тоді, коли «Хоппери» досягли значних успіхів під керівництвом німецьких тренерів Хельмута Йохансена та Хенеса Вайсвайлера. І клуб вирішив суттєво розширити свій стадіон, якраз на честь свого сторіччя в 1986-му. Команда з Цюриха знову стала першим номером у Швейцарії і ця гегемонія продовжилась аж до 2003-го, коли синьо-білі виграли свій останній на сьогоднішній день чемпіонат. В ті часи, за словами Холленштайна, «носії фетрових капелюхів з головної трибуни» не любили, коли скандували щось голосніше за «Вперед, Хоппери!». Єдиним винятком було завжди затяжне «Клаудіо, Клаудіо» на честь найкращого бомбардира команди Клаудіо Сульшера. Це ще не був час витончених співів пісень уболівальників, та й натовпи були переважно мінливі: у вихідні проти такої команди, як «Веве» в чемпіонаті, на трибунах могли загубитися 2 000 осіб, а наступної середи в Кубку Європи на 30 000 глядачів стадіон тріщав по швах. А ще були великі виїзди – 3 тис. фанів на «Сошо» або навіть 6 тис. «грасгопперів» на «Штутгарт» у сусідню Німеччину. Це все було організовано новоствореним у 1972-му фан-клубом.
Хулігани, наркотики та хореографія
До кінця 1980-х років фанати збиралися на південно-західному пандусі. За чисельністю переважали офіційні фан-клуби, але були й хулігани з «Хардтурм Фронту» або змішана група «Синьо-білі» в куртках-бомберах і з «Юніон Джеками» на кепках. У той час глядачі ще були допущені. Вони могли безперешкодно змінювати бік під час гри і в перерві йти туди, де забивала їхня команда. Постійний переїзд із південного заходу на схід стався 26 серпня 1989 року. Під час гри проти «Лозанни» Фреді, лідер «Хардтурм Фронт», запропонував цю ідею в перерві матчу. Протягом наступних двох десятиліть сектор IV, «Естраде Ост», був домівкою для вболівальників. Незабаром «Хардтурм фронт» став відігравати все більш незначну роль, зосередившись більше на третьому таймі. Із групи «Blue White» утворилася група «Grassmokers», одна з найбільш незвичайних фанатських груп, які коли-небудь бачила Швейцарія. У «Grassmokers» об'єдналися колишні хулігани, носії капотів, рокери, скінхеди, панки, хіпі та однойменні укурки. Репертуар їхніх пісень був вражаючим, вони завжди віддавали данину поваги як споживанню марихуани, так і «Граcсхоперу», наприклад, рекламували всі поширені види гашишу під мелодію «Тюльпани з Амстердама». Вони також випускали криві календарі, збірники пісень, шарфи і футболки.
Рушійною силою підривної групи був вже добре відомий нам Мартін Холленштайн, який залишив у минулому свої юнацькі гріхи: «Зрештою, мене більше цікавили футбол і культура фанатів, ніж бійки».
На початку дев'яностих почалася ера хореографій. У матчі Кубка європейських чемпіонів проти «Сампдорії» східний вигин «Хардтурма» був оповитий паперовими бандеролями і дощем з конфетті в істинно аргентинському стилі. Дивно, але, незважаючи на використання піротехніки, вболівальників спочатку залишили в спокої офіційні особи клубу. Це змінилося з появою нового покоління фанатів, які в другій половині десятиліття все частіше стали приходити на стадіон. Поліція також встигла продемонструвати свою комічну сторону, як показав один епізод наприкінці дев'яностих років. Адольф «Дьольф» Брек зі служби безпеки міської поліції (хуліганський підрозділ) запросив уболівальників та офіційних осіб на стадіон. Там він вставив VHS-касету із записом гри між «Грасгоппером» і «Ромою» в листопаді 1992 року, на якій було видно безліч піротехнічних засобів з обох таборів. Потім пішли фотографії, на яких поліцейський, одягнений як уболівальник GC, підпалює солом'яну ляльку бенгальським факелом на порожньому «Estrade Ost». Подальша запальна промова Брека на тему «Піротехніка загрожує життю людей» здалася дидактично невдалою, тим паче, що атмосфера серед фанатів уже була близька до нуля: Через те, що фанат, який прийшов, просто стояв на місці через відсутність стільця, Брек спонтанно оголосив заборону на відвідування стадіону лише цьому вболівальнику.
Сила підтримки та фанатські розбірки
Вочевидь вищезгаданий епізод показує, як важко іноді було співробітникам «Грасгоппера» справлятися з фанатами, особливо з ультрас, і зокрема в ті роки, коли начальником охорони «Хардтурма» був Петер Ландольт, якому пізніше заборонили відвідувати стадіон через акцію протесту, організовану «Хардтурм Фронтом». Ненавмисного пошкодження сидіння виявилось достатньо, щоб йому формально заборонили відвідувати стадіон. Це було занадто для офіційних фан-клубів, які становили більшу частину організованої фан-сцени «Хопперів» до середини 1990-х років. Під час матчу з «Лозанною» 1997 року пролунав заклик бойкотувати перший тайм. Ефект не забарився: у перерві «синьо-білі» поступалися 0:1, але завдяки підтримці переломили хід гри і виграли 5:1.
Фан-клуб, заснований 1972 року, що налічує кілька сотень членів, уже стикався з керівництвом «Грасгоппера», бо намагався перехитрити організацію виїздів. Це була аж ніяк не бунтарська ультрас, а скоріше класичний фан-клуб із загальними зборами і регулярними зустрічами. Він задавав ритм за допомогою барабанів, встановлених на повороті, і організовував автобуси на виїзні ігри. Ядро клубу становили представники двох-трьох родин із Цюріха та околиць із прізвищами Шубігер, Хунгер або Вайс – усі – класичні представники робітничого класу швейцарського походження. Це було нормою на швейцарських стадіонах аж до 1990-х років, можливо, навіть більшою мірою на «Грасгоппері», тому що клуб також був обіцянкою приналежності: бути частиною успішної Швейцарії було причиною для простого робітника віддати своє серце середньому класу «Хопперів». Тільки коли національна збірна і культура ультрас стали відкриті, мігранти отримали доступ до трибун Швейцарії.
Спочатку ультрас їздили в автобусі фан-клубу і відносини між ними були хорошими. Іноді виникали тертя з Фаненанді - уболівальником, який зривав хореографію найпалкішим фанатів своїм клаптиковим прапором. Зростання впливу ультрас зрештою призвело до маргіналізації фан-клубу. На зміну прийшли нові керівники і фанатські угруповання, такі як «Синьо-білі фанатики», «Бульдоги» або «Синя сторона», Остання свідомо відмовилась від статусу офіційного фан-клубу, впровадивши такі стилістичні прийоми, як розмахування прапорами, подвійні банери, хореографію і піротехніку з Італії. Ян Реллермаєр з Оберхаузена був ключовою фігурою в «Бульдогах». За те, що він виходив на вулицю в шортах, його прозвали «Крутим Ганом». Він був шанувальником італійських ультрас, а також привніс у східний блок менталітет рурпоттівців. Про свою дрібну війну з Ландольтом (і суперечки з приватною службою безпеки Delta Security) він написав «Історію Хардтурма», класичну драму в п'яти діях (розумієте, наскільки серйозною була вся ця фанатська історія!?).
Проте усе це - справи давно минулих днів. Проте ніхто з «хопперів» не ходить на «Летцгрунд» добровільно. Там чисте презирство. Усі продовжують жити спогадами про гострі кути і східну рампу «Хардтурма», на якій сиділи «Grassmokers» і від яких незадоволено відсідали «глядачі у фетрових капелюхах»...
P.s. Через вісім років після останнього матчу на «Хардтурмі» відбулася гра легенд між «Грасгоппером» та «Ксамаксом». Близько 2.5 тис. глядачів були присутніми. На сьогоднішній день це останній футбольний матч, зіграний на стадіоні «Хардтурм».
