«Те, що відбувається в Україні, загрожує не тільки їм, а й нам». Колонка Лама перед нашим спарингом з німцями
Філіпп ще у 2012-му відстоював права людини та свободу преси у нас.
Чемпіон світу та турнірний директор Євро-2024 Філіпп Лам аналізує футбольні теми та обговорює їхнє стратегічне значення для суспільства, економіки та політики.
Серія колонок «Погляди футболіста» записана журналістом видання Zeit Online Олівером Фрічем та публікується в різних європейських країнах як вітальний жест усьому континенту. В Україні їх можна читати ексклюзивно на сайті Tribuna.com.
З 2004-го по 2014-й я взяв участь у шести великих міжнародних турнірах – тричі грав на чемпіонатах світу, тричі – на чемпіонатах Європи. Євро-2012 проходило в Україні та Польщі. Матчі групового етапу ми проводили у Львові та Харкові. Україна має чудову футбольну культуру, це було помітно.
У її історії також чимало крутих футболістів. Андрій Шевченко, Ігор Бєланов та Олег Блохін ставали найкращими гравцями Європи, а тренерська легенда Валерій Лобановський і донині продовжує впливати на європейський футбол – багато сучасних спеціалістів мають риси його філософії у грі їхньої команди. Перед стартовим складом збірної Німеччини стояло складне завдання, коли я лише пробивався в основу «Баварії». Міхаель Баллак та Олівер Кан могли навіть побоюватися за участь на ЧС-2002 – Україна була сильним суперником у плей-оф.
Будучи капітаном національної збірної, я завжди вважав себе представником Німеччини. Тому перед турнірами я зазвичай мав справу з країною-господаркою. Перед поїздкою на Євро-2012 я розмовляв про політичну ситуацію в Україні з німецьким журналом «Der Spiegel». Молода демократія опинилася в небезпеці, адже те, як Віктор Янукович розібрався з Юлією Тимошенко, видалося мені дуже сумнівним. Тож я закликав Мішеля Платіні відстоювати права людини та свободу преси в Україні. Натомість президент УЄФА відповів: «Мені начхати, що говорить містер Лам. Я займаюся футболом, а не політикою».
Тоді люди задавалися питанням, чи залишиться Україна демократичною країною? А сьогодні Україна бореться за свободу Європи.
12 червня відбудеться тисячний міжнародний матч в історії німецького футболу. Німецький футбольний союз обрав правильного суперника – Україну. Футбол – хороший спосіб послати сигнал до миру та міжнародного взаєморозуміння. А досягти цього з максимальним ефектом можна якраз за рахунок міжнародних матчів.
Слава Богу, що у Європі, де футбол має своє коріння, такі матчі відбуваються постійно. Саме там, де ви культивуєте єдність, можна познайомитися один з одним. У найближчі кілька днів та тижнів мільйони людей будуть у дорозі. Хорвати зустрінуться з нідерландцями, іспанці – з італійцями. Косово грає проти Румунії, Бельгія – проти Австрії, Ісландія – проти Словаччини. Змагаються навіть Гібралтар та Франція, яких у світовому рейтингу розділяють 200 місць. Німеччина їде на черговий контрольний матч до Польщі, а одним із суперників німців на молодіжному Євро є Ізраїль. Під час цих зустрічей Європа примиряється зі своїм минулим і своїм майбутнім.
Футбол, який є командним спортом, може досягти набагато більше, аніж просто результату для турнірної таблиці. Польща, наприклад, прийняла понад півтора мільйона українців-біженців – більше, ніж будь-яка інша країна. Той факт, що дві сусідні країни разом провели міжнародний футбольний турнір 10 років тому, безумовно, трохи сприяв цій солідарності.
Національна збірна – це щось особливе. А причина такого відчуття – прийняті усіма правила: тренерам не можна купувати зірок, менеджерам не дозволено впливати на склад, а футболісти не можуть вибрати, за кого грати. У збірній гравцю нагадують про персональний розвиток – він росте у своєму середовищі, у ньому ж і йде до місцевого клубу. Потім, за його талант, на нього звертає увагу масштабніше та більш віддалене середовище, і він з часом усвідомлює, що живе як громадянин у країні, яка має певні можливості та ресурси.
Я одягав джерсі збірної Німеччини 113 разів. І це було щось інше, ніж у клубному футболі. У дитинстві для мене навряд чи було що-небудь важливіше за національну збірну. Два роки очікування наступного турніру здавалися цілою вічністю. Чемпіонат світу-1990 сформував мене як футбольного вболівальника, і мої спогади про пенальті Анді Бреме живі й сьогодні. А вже у час моїх виступів за команду вони розмиті реальними подіями. У кожному міжнародному матчі я подумки грав поряд зі своїми кумирами – Маттеусом, Бреме та Літтбарскі.
У 2006-му, на моєму першому чемпіонаті світу, ми пережили справжню літню казку у Німеччині. Тоді я вперше зрозумів, що я – частина команди, яка представляє свою країну. Я став єдиним цілим зі своїм походженням, а гра у футбол набула глибшого змісту. Наступного року ми знову зустрінемося у моїй країні, 14 червня буде рік до початку турніру. Добре, що на Євро гратимуть 24 країни. Немає нічого кращого, аніж бути у Європі. Цей олімпійський девіз знову стає актуальним, адже він означає участь. У 2006 році на вулицях були десятки тисяч людей, і вже наступного року ми повторимо це свято різних націй та поколінь.
Футбол є засобом досягнення мети завдяки своїй популярності. Люди відволікаються, бурхливо святкують і, незважаючи на усе суперництво, збираються разом. Такий пакет розваг і така спільнота унікальні, такого більше ніде немає. Саме із таким розумінням я нині дивлюся футбол.
І це мій розвиток: від фаната, який захоплюється своїми кумирами, до футболіста, чиї кумири залишаються у думках під час 113 виходів на поле, який відчуває відповідальність представляти свою демократичну країну та до капітана, який спостерігає, куди рухається його команда. А тепер я директор турніру, де ми хочемо відзначати та зміцнювати європейські цінності. Це також визначає моє бачення України. Те, що там відбувається, загрожує не тільки їм, а й нам. Тому міжнародний матч проти України – відмінна ідея.
Фото: Philipp Reinhard/DFB, Sven Hoppe/picture alliance/Global Look Press
