Нові поразки «Динамо» та інших українських клубів в єврокубках – не провал, а об'єктивна реальність
Її просто треба прийняти.
Що ж, український футбол пережив ще одну кваліфікацію єврокубків. Вона склалася «як завжди» – зі сплесками оптимізму, навіть з пройденим раундом (дякуємо, «Динамо»!), але зрештою – з вильотом клубів звідусіль. «Зорі» хіба пощастило, що була подушка з груповим етапом ЛК – ми ще у травні попереджали, що третє місце УПЛ вигідніше за друге.
Оглядаючись на виступи українських клубів, у першу чергу за звичкою хочеться сваритися. Власне, в коментарях Трибуни це здебільшого і відбувається. Як так, не пройшли «Ділу»? В сенсі програли «Арісу»? Чому два матчі поспіль наприкінці дали «Славії» робити те, що вони хочуть? Що, в біса, таке «Спартак» Трнава?
Хочеться шукати винних: Суркіс, який чи то занадто сильно довіряє Луческу, чи то занадто сильно не хоче платити відступні, Кучер, щодо тренерських якостей якого досі багато запитань, Лалатович, який неначе злякався і втік, логістика поїздок за кордон, Павелко, який зруйнував український футбол і так далі.
Скажу, можливо, страшну правду – ці результати просто показують той рівень футболу, на якому зараз реально знаходиться УПЛ. Ми не в топ-10 ліг за реальною силою, куди нас занесло довоєнним (і так, я про 2014-й) роздутим олігархами футболом. І не в топ-15, де ми бозна-як трималися до останніх часів. У нас є «Шахтар», який ще більш-менш якось тримає Україну в тій таблиці коефіцієнтів – не завдяки, а всупереч. І, в принципі, все.
Насправді ж питання просте: а чим, власне, наш чемпіонат сильніший за ті ж грецький чи грузинський, не кажучи про чеський? В Грецію їдуть доволі міцні легіонери та пенсіонери, яких в Саудівську Аравію не беруть, бо про них не чули, Грузія виїжджає на надглибокому розшуку місцевих та латиноамериканських талантів на продаж в чемпіонати «другого ешелону». У нас – просто перетасовка здебільшого одних і тих самих футболістів, яких завжди раніше варто вважати було молодими й перспективними талантами, між клубами одного й того ж рівня. Так, епізодично клубам ще вдається затягнути легіонерів – але з нефутбольних причин зараз чи не кожен з них подія.
«Шахтар» своїм оверперформенсом минулого сезону ще й зіграв злий жарт – завищив планку очікувань. Бо ж якщо перезібрана з нуля команда з тренером, чиїм чи не найкращим скілом в УПЛ було вміння говорити українською, змогла на рівних грати з «Реалом», винести «Лейпциг» і пройти у плей-оф «Ренн» (і байдуже на ті 1:7), і все обовʼязково на лозунгах «за ЗСУ!», «як воїни на фронті» й подібним, то чого інші не можуть оверперформити?
А вони не можуть – і не факт, що той-таки «Шахтар» зможе повторити минулорічний успіх у цій ЛЧ. І це не означає, що вони всі перестали грати за ЗСУ, за воїнів на фронті, за честь країни, які там ще епітети кажуть після перемог – ні, вони грають на максимумі. Просто максимум зараз ось такий. Кучер не стане більш тренером в моменті, ніж він є зараз. Попов не стане в одну ніч краще захищатися. Різник не гарантовано буде одразу стояти на воротах з надійністю Трубіна.
Про які, власне, очікування від єврокубків взагалі може йти мова? У нас поза чемпіоном там два роки поспіль беруть участь:
• клуб, де в розпал трансферного вікна йде спортивний директор, а його власник офіційно не несе жодної відповідальності за клуб;
• клуб, який до приходу Ярмоленка востаннє реально підсилювався (так, щоб це був помітно сильніший гравець, який грає регулярно в основі) не з внутрішніх резервів у 2019-му – Караваєв;
• клуб, який просто перезбирається ледь не щосезону і виступає «лайт-фармом» іншого;
• клуб, президент якого застряг десь у Франції під домашнім арештом і має серйозні проблеми з законом в Україні.
Від кого з цих клубів, власне, очікувати проходу тої-таки «Діли» (мовчу про «Панатінаїкос»)? Відповідь правильна – ні від кого.
Це наша нова реальність – і її просто треба прийняти. Треба було вже давно – от чисто, без вікіпедії, згадаєте, коли востаннє український клуб, який не «Динамо» чи «Шахтар», через кваліфікацію проходив в груповий етап єврокубків? Це був «Металіст». У 2014-му.
Тож треба просто видихнути, прийняти, заспокоїтися – і просто чекати, а може, хтось та колись й вистрілить. Як «Зоря» у першому таймі матчу-відповіді зі «Славією» чи «Динамо» за грою у першому матчі з «Бешикташем».
Абубакар відповів Луческу за слова про «збірну Африки»: демонстративно відсвяткував гол перед Мірчею
Фото: «Бешикташ»
