Tribuna/Водні види/Блоги/Crazy=genius/Марта Федіна: «Росіян треба відсторонити від усіх змагань. Не на рік, а на усе життя»

Марта Федіна: «Росіян треба відсторонити від усіх змагань. Не на рік, а на усе життя»

Потужне інтерв'ю зіркової синхроністки - про Харків, Донецьк, перехід на українську, спілкування з росіянами.

Блог — Crazy=genius
16 серпня 2022, 22:58
10
Марта Федіна: «Росіян треба відсторонити від усіх змагань. Не на рік, а на усе життя»

Збірна України з артистичного плавання у червні провела найуспішніший ЧС в історії України. І це попри війну та оновлення олімпійського складу більше ніж на половину.

А вже у серпні наші дівчата повторили успіх – найуспішніший чемпіонат Європи в історії: 8 фіналів - 8 золотих медалей і перше загальнокомандне місце.

Станіслав Орошкевич в рамках проєкту «Спортивний фронт» поспілкувався з лідеркою команди та однією з головних зірок артистичного плавання прямо зараз Мартою Федіною. Розмова відбувалась між турнірами.

«Басейн ХПІ повністю розбомблений. У ньому дівчата з нашої команди розпочинали своє спортивне життя»

– Нещодавно ви виклали сторіс з фоткою і текстом: «Моє рідне місто. «Донбас Арена», а над нею «Мрія». Це фото не з минулого, а з найскорішого майбутнього». Який у вас зв'язок з Донецьком?

– Дуже сильний зв’язок. Народилася там, до 12 років проживала в Донецьку. Вимушена була переїхати до Харкова у 2014-му. Сім’я переїхала зі мною, але бабуся з дідусем досі залишаються там. Часто приїжджають до нас у Харків, але зараз це максимально ускладнилося. 

Проте бабуся все одно їздила до Львова, жила у батьків в Харкові, хоч я її і відмовляла та просила: «Будь ласка, не їдь до Харкова під обстріли». Вона відповіла що мусить туди їхати, побачити доньку та зятя.

– Я сам у 2014 році в дитинстві був змушений виїжджати з Донеччини через війну. Це допомогло раціональніше відреагувати на напад та ранкові обстріли Києва з боку РФ 24 лютого. Чи були у вас флешбеки з минулого? 

– Ні, в мене такого не було. Бо під час вторгнення у Донецьк ми жили в центрі міста. Я лише раз бачила військові літаки. Тоді мій тато одразу сказав, що я більше не ходжу до школи, де почалась вже проросійська пропаганда. Нашу донецьку спортивну групу зібрали на збори до Туреччини. І звідти ми вже повернулися до Харкова. Виїхали в травні, а повернулися до України в серпні. Після цього у Донецьк вже не їздила.

Тому перші обстріли я почула в Харкові. Прокинулася від того, що почала гарчати моя собака, вона зазвичай робить це під час салютів. Я подумала, що це якісь феєрверки, нічого не розуміла, на вулиці було дуже темно. Потім на телефон почали надходити багато повідомлень з месенджерів. Зайшла у групу нашої команди, де дівчата вже писали про близькі вибухи.

Я підскочила та швидко побігла до батьків, у яких ночувала цього дня. Мама тримала собаку. Я вже навіть нічого не питала та зрозуміла ситуацію.

– Ховалися по сховищах після цього?

– Зранку були сильні обстріли, але потім все трохи затихло. Ми з татом десь о 8-й ранку вийшли на вулицю купити води: було багато людей, всі з розгубленими очима. В нас не було запасів, тривожних валізок, на жаль, не вірили до останнього в повномасштабний напад. Згодом ми домовилися з нашими друзями та ховалися разом у них в будинку, бо ми жили на 16-му поверсі.

Напередодні війни думала: боже, як гарно, яке ж в нас чудове місто, пам’ятаю, тоді було сонячно. Дівчата з Японії ж писали, що буде війна. Я казала їм, щоб вони не починали накручувати…

– Батьки зараз вже повернулися додому?

– Так, їх не лякає вже 16-й поверх. Кажуть: «Все, ми вдома».

 – Напевно, грає те, що вони вже один раз полишили свій дім.

– Так, мама з перших днів казала, що в нас це вже було в Донецьку. Але в центрі міста тоді нічого не було чутно. Тоді вона питала: «Де ж ті вибухи?» Обстріли були на околицях, про це розповідали знайомі.

– Батько ваш завжди займав проукраїнську позицію?

– Так. І особливо, мати. Вона у другому класі переїхала на Донеччину зі Львова. Але ми кожного літа їздили туди до бабусі. Тому моя сестра переїхала після окупації Донецька до Львова, їй дуже подобалося це місто.

– Правда, що ваш тато – голова великої волонтерської організації у Харкові зараз? Можете детальніше розповісти про його діяльність?

– Так, він з початку повномасштабного вторгнення займається волонтерством (ГО «Звичайні люди» та волонтерська група «Kvitka help» – прим.). Але він не голова організації. Батько з другом допомагають військовим, літнім людям. Зараз також вони працюють не тільки у Харкові, а й в області. Люди їм дуже вдячні.

– Як складався план виїзду з Харкова? Знаю, що дехто з вашої команди просидів там 10-12 днів. Чи можна було тоді виїжджати з міста?

– У нас навіть і не було ніякого плану. 24 лютого нам скасували тренування і сказали поки залишатися вдома. Але дівчата одразу ж повиїжджали з батьками на захід України. В Харкові залишилися тільки я, сестри Алексіїви та наша тренерка Світлана Саідова.

Але потім ми також поїхали до Мукачева, звідки вже вирушили в Італію.

– Що з комплексом «Локомотив», на якому ви раніше тренувалися? Не знаєте, яка зараз ситуація зі спортивною інфраструктурою в Харкові?

– З «Локомотивом» все відносно добре – стоїть. Не знаю, що з вікнами, але прямих влучань ракет не було. Проте басейн ХПІ повністю розбомблений. У ньому дівчата з нашої команди розпочинали своє спортивне життя.

«Росіянка, яка вже закінчила кар’єру, писала нам, що це все рятувальна операція, допомога»

– Хто і як допомагає зараз українським синхроністкам?

– Дають змогу продовжувати займатися спортом наші воїни, завдяки їм ми можемо зараз виступати на змаганнях.

Після повномасштабного вторгнення нам допоміг виїхати з гарячих точок наш президент федерації Ігор Лисов. Потім нас прийняла Італія зусиллями федерації та їхнього голови Пауло Бореллі, колишнього президента Європейської ліги плавання. Італійці допомагають нам з квартирами, дають змогу тренуватися. Забезпечили всім необхідним. 

Після приїзду до Італії у нас взагалі не було ніякої змагальної форми. Італійці видали нам купальники, шапочки, окуляри футболки, лосини. Вони дуже сильно нам допомагають. 

Команда Іспанії нам пересилала рушники, шапочки. Допомагає вся спільнота. Всі подарунки дуже символічні. Після того, як ми виїхали з Харкова, весь час тренувалися в Італії, але перед ЧЄ поїхали також до Іспанії на 2 тижні. З їхньою збірною в нас було тільки одне спільне тренування. 

– Чи відновилися емоційно та фізично після ЧС? Як оціните свій виступ на турнірі?

– Фізично, так. А морально, мені здається, це неможливо зробити повністю у наших умовах. Але ми з новими силами вже приїхали на першість Європи. 

Виступ на чемпіонаті світу вважаємо доволі непоганим. Але зараз будемо намагатися зробити все ще краще.

– В кого виникла ідея зробити купальники з написом «Стоп війні», ваші фото в яких на ЧС облетіли світові ЗМІ?

– Ідея виникла в Марини Холод, яка вже не займається синхронним плаванням. Зараз живе в Австралії та шиє змагальні та тренувальні костюми. І вона як справжня українка після початку війни нам написала та запропонувала пошити купальники й привезти їх на ЧС.

– Українська екссинхроністка Анна Волошина зараз тренує в Америці. Спілкувалися з нею, була якась допомога від американок?

– Так, звичайно. Включилися із самого початку. Почали писати нам, запитувати та пропонувати допомогу. Потім вони зібрали гроші та відправили нам.

Також це зробила японська команда. Дівчата з Австрії питали, що нам треба, хотіли допомогти з житлом. Були раді бачити нас у себе наших рідних. Всі спортсмени, коли побачили нас на чемпіонаті світу, підходили та запитували в нас: «Як ми, що ми?» Дуже сильна підтримка України. Нам з цим пощастило.

– Росіянок ніхто не захищав?

– Ми почали писати їм 24 лютого: «Дуже дивно, що ваш довбаний президент пішов на нас війною». Писали багатьом дівчатам – Марині Алексіївій відповіла росіянка, яка вже закінчила кар’єру, що це все рятувальна операція, допомога. Потім просто почали нас морозити. Помітили, що всі дівчата пишуть абсолютно одне й те ж саме. 

– Зазомбовані?

– Так. Все під копірку.

– Після нагородження на ОІ в Токіо ви казали в інтерв’ю: «Раніше не була знайома з росіянками, але тепер ми так добре спілкуємось. Бачила їх раніше по телевізору. Вітаємо їх з медалями та розуміємо, чого все це варте». Чи є зараз спілкування з ними? Сталася переоцінка цінностей?

– Мої батьки – щирі патріоти України, з дитинства прищепили мені ці почуття. Тому я ніколи не любила Росію та не фанатіла від їхніх спортсменів.

У Токіо я неправильно висловилася. Лише хотіла сказати, що коли була дуже маленька та розпочинала своє спортивне життя у синхронному плаванні, я бачила цих олімпійських чемпіонок з РФ. Здавалося, що вони якісь великі та зверхні. Але коли я знаходилася з ними поруч на Олімпіаді (деякі з тих росіянок з мого дитинства також були на ОІ) не було зневаги, вони ставилися до нас досить рівно.

Але після 24 лютого взагалі немає ніяких контактів з росіянами. Спочатку намагалися їм писати: «Виходьте на мітинги, робіть щось, кричіть, бо ми прокинулись о п’ятій ранку від вибухів по всій країні, це ніяка не спецоперація». Вони ж почали казати, що це рятувальна операція. Після цього ми зрозуміли, що розмови з ними – це марна трата часу. Спілкуватися з ними – безглуздо.

Але ми весь час викладаємо фото про війну в соцмережах. Я відписалася від всіх росіянок, але деякі з них від мене – ні. Сподіваюся, вони бачать ті сторіс та фото.

– А яке було ставлення в Угорщині на ЧС, де влада країни на чолі з Орбаном досить недружньо ставиться до України? Були з цим якісь проблеми?

– Ми знали про цю ситуацію та трішки боялися. Але все пройшло добре, не було зі сторони угорців критики та тиску. Перетиналися зі спортсменами та були на трибунах, де не відчули проблем.

«Коли побачила скриншот, як на передовій вболівають за нас, в мене навернулися сльози»

– Відчуваєте відповідальність за те, що наші спортсмени зараз – інформаційна зброя, завдяки якій українці звертаються до світової спільноти, говорять та нагадують про напад Росії?

– Ми відчуваємо всю цю відповідальність. Коли спілкуємося з людьми закордоном, одразу ж розповідаємо, що трапилося в Україні. Доводимо, хто в цьому винен, якщо вони мають іншу думку. Більшість одразу розуміє ситуацію, але ми показуємо наші особисті фотографії, живі фото, кажемо, що це все правда, що все ще гірше, ніж вони бачать по телебаченню.

Також даємо інтерв’ю міжнародним ЗМІ, на ЧС багато говорили про війну. Особливо японцям – вони дуже пройнялися нашими історіями. Також ми закликали людей розуміти, що зараз відбувається у світі та Україні. Дуже відповідально підходимо до цієї місії, бо розуміємо, як важливо для нашої країни поширювати інформацію про війну та злочини Росії.

– Ви в одному з інтерв'ю розповіли, що вам прислали скриншот, де було написано, що люди з передової купили сонячні батареї та спостерігали й вболівали за виступом вашої команди на ЧС. Наскільки сильну підтримку відчуваєте від українців? Були якісь схожі сильні моменти, слова підтримки на вашу адресу?

– Коли я побачила цей скриншот, в мене навернулися сльози. Я не могла уявити, що в людей з передової буде час та бажання вболівати за нас. Навіть не можу описати, наскільки це приємно. Все, що ми робимо, це тільки для нашої країни, для наших воїнів. Бо тільки завдяки армії ми можемо прокидатися. Вони стоять, боронять нашу країну від ворога. Багато таких моментів, які чіпляють.

Ми, звісно ж, відчуваємо підтримку з України, але намагаємося зробити так, щоб ми були підтримкою для людей. Ми хотіли показати своїми виступами, що Україна живе та ніколи не здасться. У басейні ми представляємо наших воїнів.

Разом з тренерами зібрали велику суму та відправили на ЗСУ. 

Ольга Саладуха нещодавно розповідала, як до українських легкоатлетів на змаганнях підходили представники інших країн і говорили: «Ви втомили. Здайтесь росіянам, бо в нас ціни ростуть». У вас таке було?

– Ні, у нас такого не було. Але якби таке прозвучало, я б сказала: «Так віддавайте свої території, Париж, Мюнхен. Уявляєте?» Я не знаю, як таке можна казати? За що тоді гинуть наші хлопці зараз, за що вони кладуть своє життя? Це все одно, що сказати мамі: «Віддай своє дитя, в тебе ж все дно є ще два». Не уявляю, як люди можуть про таке думати.

– Президент FINA – кувейтець Аль-Муссалам. Після свого обрання у 2021-му році на цю посаду він чи не найперший свій візит зробив до Казані в Росію. Чи не відчуваєте ви, що санкції з росіян будуть зняті? Нема кулуарних розмов про це?

– Відчуваємо. FINA – одна з останніх спортивних міжнародних організацій, яка відмовила в участі росіянам та білорусам на змаганнях. У багатьох федераціях це зробили одразу, а FINA дуже довго тягнула з цим рішенням. Але ми весь час їм писали. Наша тренерка Світлана Саідова писала їм листи, бо вона є членом FINA. Ми постійно відмічали організацію у наших постах в інстаграмі. 

У підсумку росіян таки відсторонили. Не можу сказати, що ми дуже сильно раді, бо це така подія, яка мусила статися. Було очевидно, що їх треба відсторонити від усіх змагань. І я вважаю, що не на рік, а на усе життя. Що вони роблять з нашою країною, людьми сім’ями, дітьми, я не уявляю… Це дуже слабке покарання – потрібне довічне відсторонення, на мою думку.

– Як взагалі вдалося досягнути того, що РФ була відсторонена від змагань? Заява Світлани Саідової про те, що ви готові були бити пики росіянкам, стала ключовою?

– Думаю, вона відіграла дуже важливу роль. Ще я знаю, що дует з Німеччини відмовився виступати на світовій серії, якщо там буде команда Росії. Підтримка міжнародних атлетів також була вирішальною

– Спілкувалися з дівчатами з Німеччини після цього?

– Так, звісно. Я розмовляла ще окремо з солісткою. Вони кажуть, що це найдрібніше, що вони могли зробити для нас. Бо вони розуміють, хто такі росіяни, що це за люди. Ми показали німкеням дуже багато фотографій – вони навіть заплакали та дуже сильно нас обіймали. Ми сказали, що дуже вдячні їм, цей крок з їхнього боку був вирішальним.

– На початку липня росіянку Полякову обрали до складу комісії FINA. Вона брала участь в пропагандистських змаганнях та не засудила війну. Що зараз з нею? Як міжнародна федерація відреагувала на лист українських спортсменів про обурення цією ситуацією?

– Не знаю, що зараз з нею. Але одразу після того, як новина вийшла в інтернет, наші федерація плавання, артистичного плавання, всі водні види зробили петицію, кожен спортсмен її підписав. 

Всі виклали її до соцмереж, щоб якомога більше людей побачило, що російську спортсменку обирають в офіційні комітети. А в Україні водночас не має можливості навіть тренуватися безпечно та жити. Зараз ця справа трохи затихла.

– А наскільки крутим є те, що 18-річну українську синхроністку Ангеліну Овчиннікову обрали до комісії атлетів Міжнародної федерації плавання (FINA)? 

– Це дуже класно, що українська спортсменка може бути на такій посаді. Вона може доносити ще більше інформації про війну в Україні. Це дуже важлива медійна роль – вона буде давати багато інтерв’ю міжнародним ЗМІ.

– Не було бажання у вас балотуватися в подібні органи, як це, до прикладу, зробила Анна Рижикова?

– Ні, в мене не було бажання балотуватися. Ніхто не подавав заявки, бо ми навіть не знали про це. Нам просто [Саідова] Світлана Борисівна показала лист від FINA, що й надійшов, про обрання Ангеліни.

– З олімпійської команди Токіо у теперішньому складі збірної України залишилися ви та сестри Алексіїви? Складно було адаптуватися та знайти конект з новою командою?

– Так, залишилися тільки ми троє. Не можу сказати, що було тяжко з новими дівчатами. Вони не нові для нас – вже тренувалися в юніорській збірній, а ми всі одна одну знаємо та спілкуємося. 

Хоча, звичайно, нова команда, треба трішки підлаштовуватись під новеньких – це завжди складно. Але зараз все добре – вивчили вже одна одну, знаємо, коли і що маємо робити, як бути максимально корисними та не заважати в воді.

– Як ви думаєте, потенціал оновленої команди більший, ніж в тої, що була на Олімпіаді? 14-річна Дар’я Мошинська вже ж стала наймолодшою українською призеркою ЧС з водних видів спорт в історії.

– Подивимося, за результатами ЧС все досить непогано, бо це тільки початок. В нас є великий потенціал, як ніколи велика мотивація для нашої країни. З нами залишилися наші тренери – ми у міцних, сильних та надійних руках. Тому не хвилюємося.

– Які у вас цілі на Чемпіонат Європи?

– Найвищі – показати нашу роботу, завершити з гордістю цей спортивний сезон. Показати нашу країну, що ми незламні та непереможні.

«Я знаю, що буду повністю переходити на українську мову»

– Можливо навчитись жити з тим, що в країні війна? Як ці емоції впливають на виступи, підготовку, результати?

– Мені здається, що навчитися неможливо. Перші три місяці я не розуміла, що далі, як далі жити? Коли ми приїхали до Італії та розпочали тренування, почали відволікатися. Зовсім на трішки, на якусь годину. Постійно слідкуємо за новинами, постійно дзвонимо рідним та батькам. 

Я навіть зараз прокидаюся вночі та переглядаю новинну стрічку. Не можу зжитися з думкою, що кожен день обстрілюють твою країну, все нові міста, кожен день гинуть люди.

– Яким запам’ятали довоєнний Донецьк?

– Не можу рівноцінно порівнювати Харків та Донецьк, бо була дуже мала. Але пам’ятаю його чистим, зеленим містом дитинства. Я та й вулиць майже не знала, майже ніколи не пересувалася сама. Але я пам’ятаю річку Кальміус, біля якої жила. Там було дуже гарно.

А Харків же тоді мені не подобався, ми часто приїжджали на тренувальні збори, місто, навпаки, здавалося сірим. Але коли ми переїхали, Харків почав розвиватися та розкриватися для мене – став чистим квітучим містом молоді. Багато парків – це дуже круто.

– Рускій мір, про який розповідає російська пропаганда, в Донецьку не бачили в дитинстві?

– Ні. Пам’ятаю момент, коли у нас було Євро-2012. Все місто йшло на футбол пішки. Ми тоді проводжали з мамою тата. Це було так класно, з’їхалися вболівальники зі всієї України. Всі з прапорами, горланять, співають пісні. Це незабутньо.

– Мій батько тоді працював інженером на «Донбас Арені». Зараз кажу йому, що все відбудуємо новим поколінням. Згодні?

– Так, все буде Україна. Я зараз прокидаюсь раптово вночі, дивлюся новини. Моя ж мама каже: «Та що ти читаєш. Нічого не зміниться від цього, все буде добре». А коли обстрілюють Харків, додає: «Це все агонія перед смертю в них». Я згодна.

– Поділяєте думку Олега Верняєва, який також родом з Донеччини, що зараз вкрай важливо спортсменам, на яких рівняються діти, переходити на українську мову? Питання мови зараз на часі?

– Поділяю думку Олега. Я знаю, що буду повністю переходити на українську. Зараз з дівчатками намагаємося якомога частіше розмовляти українською в команді. Хочемо, щоб ми всі розмовляли нашою рідною мовою. В нас є своя мова, навіщо нам чужа.

– Українська у вас класна, реально.

– Та ну, багато помилок. Іноді складно, але це справа звички. Бо декілька днів порозмовляєш українською – одразу відчуваєш її, мова стає чистішою та гарнішою. 

Я читала та дивилася дуже багато інтерв’ю про те, що зараз ми, українці, маємо підтримати один одного, тому що тим, хто ніколи не розмовляв українською раніше, зараз складно. Але все можливо. Так, я дуже хочу розмовляти українською мовою постійно.

– Які найважливіші слова ви б передали вашим фанатам, вболівальникам, друзям, які зараз знаходяться на фронті?

– Ми у вас дуже сильно віримо. Постійно про вас думаємо, дуже поважаємо. робимо все, що в наших силах: часто донатимо армії, намагаємося розповсюджувати інформацію про потреби в ліках, допомозі. Поширюємо інформацію на наших сторінках в соцмережах, збираємо гроші.

Дуже сильно віримо в нашу перемогу.

Фото: Federazione Italiana Nuoto, FINA, Dean Mouhtaropoulos/Getty Images, Luigi Mariani/LiveMedia

Інші пости блогу

Всі пости