Перша Олімпіада в Кортіні: Холодна війна, дебют СРСР та телебачення, український прапороносець

Зимові Ігри в Італії вперше в історії подарували церемонію відкриття одразу в чотирьох локаціях, і вперше в історії світ побачив запалення олімпійського вогню одразу у двох місцях. Якщо для Мілана це дебют, то Кортіна свого часу вже переживала революцію.

«Міжнародний олімпійський комітет прагнув зберегти Ігри чистими, чесними, непідкупними. Вони не повинні ставати полем битви за національну перевагу, апаратом для заробляння грошей або карнавалом, щоб готувати учасників до професійної кар’єри і набивати кишені промоутерам.

Нікому не дозволено отримувати прибуток від Олімпійських ігор. Вони повинні залишатися аматорськими, щоб всі учасники вносили свій внесок безкоштовно, інакше Ігри закінчаться. На жаль, Олімпіади стали комерціалізованими, з’явилися надмірності. «Золотий вік» закінчився, і слава Греції згасла».

З такою промовою напередодні літніх ОІ-1956 виступив тодішній голова МОК Евері Брендедж. А критикував він Ігри, що відбулися на початку того року – зимові, в італійському курортному селищі Кортіна-д’Ампеццо. Саме та Олімпіада стала поворотною точкою в історії спорту.

Це була третя спроба італійців провести Ігри. Спочатку МОК віддав літні змагання 1908 року Риму, але втрутився вулкан Везувій, який наробив лиха на Півдні за два роки до старту. В підсумку у вічного міста не знайшлося фінансування, бо державні гроші пішли на відбудову наслідків виверження, а в самій столиці вирішили вкластися у гулянку на честь 50-річчя Риму, як столиці об’єднаної Італії.

Приблизно через 20 років відомий лижник, фігурист, член МОК, власник відомої багатьом «Гадзетто делло Спорт» та просто граф Альберто Бонакосса протягнув зимову заявку гірськолижної Кортіни, яка повинна була прийняти Ігри 1944 року. Але і тут форс-мажор – Друга світова.

Вийшло тільки з третьої спроби, у 1956 році. Хоча там теж були сумніви через фінансові проблеми, але на допомогу прийшло телебачення, уряд, комерційна реклама та навіть тоталізатор.

Ігри-1956 врятував колишній фашистський міністр

Італія не надто довго оговтувалася після війни. План Маршалла почав працювати у 1948 році, так що в п’ятдесяті Апенніни входили зі своїм новим економічним дивом. Попри це, саме з Олімпіадою виникли проблеми. Невеличка Кортіна-д’Ампеццо, яка радше нагадувала село, мала інфраструктуру для звичайних туристів, а от рівень ОІ вже морально не тягнула.

Делегація, що відвідала зимові Ігри в Осло-52, повернулася додому в поганому настрої – треба вкладатися і будувати майже все з нуля. CONI (місцевий НОК), звичайно, сам фінансувати все не міг, тому підтягнули наявні сили. Вже через рік створили Організаційний комітет, який базувався у готелі «Де ла Пост» у тій-таки Кортіні. Очолив його граф Паоло Іньяціо Таон ді Ревель, що колись відповідав за фінанси у фашистському уряді Беніто Муссоліні, а до того ще й встиг золото ОІ-1920 з фехтування взяти. До речі, свою «люстрацію» граф пройшов у вересні 1943-го, коли послав куди подалі Республіку Сало (ІСР) і зробив масовий притулок у своєму маєтку, де приймав усіх італійських СЗЧ-шників, партизанів і навіть євреїв.

До оргкомітету також увійшли голова МОК Брендедж, мер Кортіна-д’Ампеццо, а також президент Італії Джованні Гронкі. Та найголовніше – там був одіозний Джуліо Андреотті, майбутній семиразовий голова уряду. Якраз Андреотті наприкінці 40-х відповідав за реформи у сфері спорту та розваг. Зокрема, «іль Діво» (прізвисько політика) націоналізував мегапопулярний футбольний тоталізатор Totocalcio. Гроші від ставок стали основою фінансової стабільності національного олімпійського комітету, а згодом допомогли у підготовці до Ігор.

Де велика політика – там великі фінансові та промислові групи. Останні якраз побачили в Олімпіаді шанс і державі допомогти, і себе прорекламувати. Загальні витрати на будівництво та організацію потягнули на 3,2 млрд лір, з яких уряд виділив лише 460 млн. Усе інше – ставки футбольного тоталізатора, продаж квитків, а також – вперше в історії олімпійського руху – корпоративне спонсорство.

Граф Таон ді Ревель, окрім фашистського уряду, встиг у середині 30-х побути мером Турина. Звісно, він мав зв’язки із сімейством Аньєллі, що керували автогігантом FIAT. Так концерн став першим офіційним олімпійським перевізником. Туринська Olivetti забезпечила усіх журналістів ОІ друкарськими машинками. Міланський фармацевтичний концерн Dompé відправив 28 брендованих фур до Кортіни і забезпечував медикаменти. Лого швейцарської OMEGA красувалося на усіх табло Олімпіади.

Завдяки спонсорам Кортіна-д’Ампеццо отримала сучасну льодову арену, бобслейну трасу, величний трамплін «Італія», гірськолижний схил «Олімпія» та інші легендарні об’єкти, які знаходилися у пішій доступності один від одного. Лише трек «Мізуріна» – найкрутіший у світі на той момент – влаштували за 30 кілометрів від Кортіни, у селищі Ауронцо-ді-Кадоре, прямо на справжньому озері.

А от за держкошти провели реконструкцію доріг, каналізацій, телеграфних ліній та водопостачання, бо 6-тисячне селище ще ніколи не бачило такого напливу гостей.

Тенлі Олбрайт з італійськими солдатами

До речі, самого олімпійського селища не було. Його планували збудувати, але місцеві жителі та власники готелів вийшли на акцію протесту – учасники розглядали подібне будівництво як майбутнього конкурента після завершення Ігор. Тому організатори вирішили заселяти спортсменів та гостей Олімпіади у місцеві готелі та гостьові будиночки. Окремі будівлі звели лише для альпійських стрільців, які відповідали за порядок під час змагань.

Саме у Кортіні почали вперше показувати прямі трансляції Олімпійських ігор

Великий бізнес активно взявся за ОІ ще й тому, що Кортіна стала першою телевізійною Олімпіадою. Влітку 1954 року європейська мовна спілка запустила легендарне «Євробачення». Це ми з вами асоціюємо назву з пісенним конкурсом, який ТБ-гігант відкриє у травні 56-го, а загалом же це перша телевізійна сітка, що зв’язала між собою національні мовні канали та почала працювати по країнах ЄС у режимі лайв. Кожен вмикався і транслював свій потік для інших.

Італійці одразу зрозуміли всі переваги такої технології, тому всі свої арени та інфраструктуру будували з урахуванням сонячного світла, аби воно не впливало на зйомку.

Найбільш просунутою вийшла бобслейна траса, де в різних частинах маршруту встановили одразу 4 камери. Вперше в історії телеглядачі побачили більше, ніж вболівальники на місцях.

За першу трансляцію відповідала італійська державна телерадіокомпанія RAI, що залучила 276 спеціалістів та 11 операторів. Сигнал, окрім самої господарки змагань, йшов одразу на 8 країн: Австрія, Бельгія, Британія, Данія, Нідерланди, Франція, Швейцарія та Німеччина. Але то були часи Холодної війни, тому сигнал «Євробачення» (не лише Олімпіади, а й загалом) передавали і далі на Схід – до країн соціалістичного табору. Саме так трапився один з головних політичних казусів турніру.

Ретранслятори капіталістичної Західної Німеччини були в жахливому стані, погано ловили і передавали сигнал, а от у соціалістичній НДР навпаки – вони були надпотужними. «Оссі» якраз на початку січня запустили високотехнологічне (на той час) ТБ Deutscher Fernsehfunk (DFF), розгорнувши ретранслятори у районі Берліна та прикордонних областях – сигнал покривав майже всю ФРН. Щобільше, у Західному Берліні, Бранденбурзі, частині Північної Вестфалії та Баварії взагалі тоді був відсутній місцевий сигнал. У результаті мільйони західних німців тупо дивилися Олімпіаду по «ворожому» ТБ, з пропагандистськими коментарями.

Найкумедніший момент Ігор-1956 теж, до речі, трапився через телебачення. Олімпійський вогонь на церемонії відкриття мав запалити італійський ковзаняр Гвідо Каролі. Під час ковзання до головної чаші Гвідо зі смолоскипом у руках зачепився за телевізійний кабель і впав – вогонь згас. Довелося запалювати знову.

Холодна війна ненадовго потеплішала й подарувала Олімпійським іграм об’єднану команду Німеччини. А ще випустила з таборів дисидентів

Олімпіада у Кортіні – ще й період Холодної війни, яка теж суттєво вплинула на всю подальшу історію зимових змагань. Союзники-переможці у Другій світовій стали партнерами лише через купу обставин – ідеологічні розбіжності між ними нікуди не поділися. Тому не дивно, що між партнерами постійно назрівали конфлікти, навіть коли перемогу над нацистською Німеччиною ще офіційно не оформили.

Атомні бомби, збройні перегони, суперечки в арабському світі та змагання за іранську нафту, поділ Німеччини, територіальні претензії до Туреччини з боку радянської влади, громадянські війни в Китаї та Греції, а найголовніше – перше проксі-протистояння між СРСР та США в Кореї. От приблизно в таких умовах жив світ після 1945 року.

Трохи змінила все смерть Сталіна у березні 53-го. Поки Берія та Маленков з’ясовували, хто з них найголовніший, Хрущов почав завозити до Москви свій український «клан» (компартія України була найбільшою серед усіх республіканських). У підсумку Микита з Маленковим спочатку арештували Берію, а потім Хрущов апаратною боротьбою змістив самого Маленкова. Так почався період так званої «відлиги», коли два ворожих світових табори – західний і східний – усіляко намагалися посміхатись один одному, але у кишенях крутили дулі. З усім тим, саме під час «відлиги» науковці, музиканти та спортсмени почали більш-менш виїздити за кордон, бо раніше випускали людей лише за особливим приводом. І випускали лише особливих людей.

Найголовніше, що за рік до Ігор у Кортіні відбувся Женевський саміт – вперше після Потсдаму представники США, Британії, Франції та СРСР говорили про мир. Ба більше, паралельно Хрущов навіть запросив до Союзу канцлера ворожої ФРН Конрада Аденауера, що викликало справжній шок на Заході.

Нічого дивного загалом: німецьким бюргерам потрібна була дешева сировина, а Союзу – валюта. Вже через 5 років почнеться будівництво нафтопроводу «Дружба». А ще у Москві Аденауер домовився про амністію для десятків тисяч військовополонених німців. У Політбюро навіть пішли далі і прописали спеціальний указ «Про амністію радянських громадян, які співпрацювали з окупантами в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.», – саме за ним випускали з таборів діячів, що під час війни виступали проти «червоних».

Завдяки домовленостям Аденауера та Хрущова, Олімпіада вперше побачила об’єднану команду Німеччини зі спортсменів ФРН та НДР. Хоча тут були свої нюанси. Після війни першою Національний олімпійський комітет створила Західна частина, представники якої навіть встигли з’їздити на зимові та літні Ігри 1952 року. Соціалісти Сходу свій комітет організували лише у 1951-му, але через невизначеність зі статусом самого поділу Німеччини, МОК не визнавав комітет НДР. Рекомендував лише об’єднатися з сусідами, чого при Сталіні, звісно, бути не могло.

Після візиту Аденауера до Москви в 1955-му, спортсмени двох частин Німеччини нарешті об’єдналися в одну команду з єдиним прапором. Щоправда, стосунки між ними були напруженими (офіційні дипломатичні відносини між країнами будуть встановлені аж у 1973 році), тому «західняки» та «східняки» тренувалися і жили окремо. Відбиралися до змагань вони теж окремо один від одного. Тривало все це до 1968 року, коли нарешті МОК окремо визнав олімпійський комітет НДР.

Коротше, напередодні Ігор в Італії світ трохи видихнув після остраху ядерної війни, а новий «вождь» Сходу Хрущов здавався гуманнішим за кровожерливого «генералісимуса» Йосипа. Вже під час самої Олімпіади Микита активно готувався до ХХ з’їзду компартії, де буде засуджено культ Сталіна – це стане справжнім шоком для релігійних комуністів та запустить тектонічні процеси.

Китай і Мао Цзедун образяться, лідер Албанії та сталініст Енвер Ходжа ледь не втратить свідомість після промови Хрущова, а у соціалістичному таборі почнуться перші масові протести, які переростуть з антисталінських в антирадянські. Завершиться все кривавим придушенням в Угорщині. Хоча – історична цікавинка – перший протест якраз був суто антихрущовським: грузини вийшли на вулиці Тбілісі у березні 1956-го, бо їм не сподобалось, що земляка Сталіна образили і розвінчали культ.

Та все це плюс Суецька криза зачепить вже ОІ в Мельбурні наприкінці року. Кортіна ж пройшла у відносно спокійній атмосфері.

Холодна війна у спорті: державні спортсмени, пропаганда та політичні перемоги

Від перших зимових Ігор 1924 року і до Олімпіади в Італії у медальному заліку домінували переважно скандинави та США. Особливо виділялися норвежці, які ставали першими цілих 5 разів із 6 можливих!

Загалом скандинавська система підготовки працювала найкраще: тут вам і масовість (лижі/ковзани – національні види спорту), і інфраструктура (держава вкладала у різні клуби, де ти після навчання/роботи займаєшся). Гроші знаходили через субсидування, членські внески та пожертвування. Але важливо – та ж Норвегія вкладала кошти не в елітних спортсменів та олімпійців, а в аматорський спорт загалом.

Штати, навпаки, до 70-х років аматорів не фінансували на федеральному рівні. Олімпійців готували переважно університети та армія. Це, звісно, теж аматорство, але з нюансами. Університети США мають свої спортивні програми, а студенти – особливі умови та фінансування через спеціальні стипендії.

Що стосується армії, через яку пройшло багато олімпійців, то з 1940 року в Штатах почав діяти Army Special Services – відділ спеціальної служби, який ще називали «Відділом моралі, відпочинку і спорту». Саме ця структура влаштовувала змагання по військових базах, де проявляли себе таланти, а деякі спортсмени спеціально йшли служити до збройних сил, щоб готуватися до змагань.

Джеймс Бікфорд та Френк Дель Дука — військові прапороносці США у 1956 та 2026

Це справді служба, але без бойових дій та з полегшеними обов’язками. На різні турніри атлети теж їздили за кошти армії. Та загалом стратегія була направлена на престиж збройних сил, а не на державну пропаганду. Підхід зміниться лише після домінації радянських спортсменів на ОІ, бо під час Холодної війни спорт теж багато що вирішував, тому треба було конкурувати з «червоними» напівпрофесіоналами.

СРСР до 1950-х сприймав олімпійський рух як капіталістичний і ворожий, тому на противагу організовував свої внутрішні змагання – Спартакіади робітників та студентів.

Професійного спорту та професійних команд у Союзі офіційно не було, але натомість радянська машина народила таке явище, як Добровільні спортивні товариства (ДСТ).

Тодішня ідеологія вимагала від громадянина двох речей: працювати на партію та у разі чого воювати за партію. Для цього потрібні фізично здорові люди. Так виникла славнозвісна «норма ГТО» (абревіатура «Готов к Труду и Обороне») – це такий всесоюзний фізкультурний комплекс нормативів, який охоплював усі верстви населення.

Машина пропаганди, як відомо, створювала різні знаки-символи, за якими реально бігало суспільство. Спочатку через страх, а потім це вже переросло в норму. «Як це в нього є відзнака/повага, а в мене немає?» – ті ж самі стадні схеми, що зараз працюють з айфонами, лабубу і за чим ми там зараз бігаємо. Точно так це працювало і зі значками ГПО.

Він робив тебе «нормальним» у суспільстві. Навіть спеціальний лозунг ходив, яким до здачі нормативів з бігу, стрибків, плавання і т. д. тебе штовхало суспільство: «Не мати значка – ганьба для молоді».

Люди не народжуються кіборгами – хтось може підтягнутися 10 разів, а хтось ні. Хтось стометрівку долає за 14 секунд, а хтось ні. Якщо ти не можеш, а значок потрібен – йдеш до секцій на тренування. Секції нижчого рівня були всюди – на заводах, у школах, в університетах, у колгоспах. Тут мова про звичайну фізкультуру. Але якщо ти хоч десь проявляв здібності – велкам до спортивних товариств, які керували купою секцій з усіх видів спорту, а ще мали окреме фінансування.

Правоохоронці та «гебісти» – це товариство «Динамо», армія – ЦСКА, важка промисловість – «Авангард», сільське господарство – «Колос», залізничники – «Локомотив», товариство студентів і викладачів – «Буревісник», кооперація – «Спартак», автомобільна промисловість – «Торпедо» і т. д. Ви ж не раз чули ці назви і навіть досі живете з ними. Це все звідти.

Спочатку ці структури просто допомагали бути у формі і здавати норми ГПО своїм співробітникам, але чим далі – тим більше перетворювались на напівпрофесійні клуби.

Кожне подібне товариство мало свою Центральну Раду, що складалася з різних високопосадовців. Ця Рада затверджувала бюджет, комплектувала команди, будувала стадіони і мала свої представництва по всім республікам та областям.

Все це взагалі-то у дусі аматорів, але як завжди буває – кожен хотів продемонструвати колегам по партії, що його товариство краще. От і травоїдні Спартакіади врешті перетворилися на зарубу різних відомств. Особливо старалися «Спартак» та «Динамо». Перші започаткували фінансове стимулювання спортсменів, другі – силові методи «трансферів», бо лише одиниці могли відмовити клубу Берії. Та і то, ці одиниці мали змогу відмовляти лише тому, що вже представляли армійське товариство ЦСКА.

Елітні спортсмени при цьому переходили на режим тренувань фултайм і вже не відволікались на працю, хоча майже до останніх днів режиму будуть значитися міліціонерами, металургами, військовими і різного роду робітниками. З часом і зарплатня цих спеціалістів почне зростати.

І над усім цим височів Комітет з фізичної культури і спорту при Раді міністрів СРСР, або простіше – Спорткомітет. Саме цей орган контролював товариства, розвиток, міжнародні звʼязки, науково-методичне забезпечення і навіть випуск спортивних знарядь.

Саме цьому органу Йосип Сталін у 1948 році доручив вийти на міжнародний рівень. Вусань вже активно вкотився у Холодну війну і зрозумів, що спорт – це теж політика і метод пропаганди.

Радянська делегація на чолі з генералом Глібом Баклановим поїхала на ОІ до Лондона, зустрілася з представниками МОК, зустрілася з головами різних федерацій, подивилася на сам турнір і, повернувшись додому, дала відмашку. Вже через рік до міжнародної федерації приєдналися радянські гімнасти, а у 1951 з’явився цілий Національний олімпійський комітет, який очолив Костянтин Андріанов. Проте фактично вся доля участі/неучасті в будь-яких міжнародних змаганнях залежала від Сталіна.

Голова Спорткомітету тих років Микола Романов пізніше писав у мемуарах, що перед будь-якими турнірами завжди відправляв диктатору записки, в яких гарантував перемогу або місце серед призерів. Бо у випадку провалу «буржуазна преса могла б зганьбити країну і спортсменів», тому просто так на змагання нікого не випускали. І саме тому, до речі, не поїхали на зимову Олімпіаду до Осло в 1952-му – гарантій гарного виступу не було, а тут ще й країна-господарка з ворожого блоку НАТО.

Історики в архівах ЦК КПРС згодом навіть відкопали такий кумедний факт, що трапився перед Осло-52: Політбюро вимагало від радянської делегації домагатися, щоб такі види спорту, як штанга, бокс, спортивна гімнастика і боротьба, були перенесені з Літніх Ігор у Зимові. Здається, якби МОК зійшов з розуму і додав би таку програму – СРСР дебютував би на ОІ раніше.

А от на літні Ігри у Гельсінкі у тому ж році Союз з радістю поїхав. Тут і з логістикою проблем не виникало, і атлети були більш підготовлені, та й загалом Фінляндію вважали нейтральною дружньою сусідкою. Хоча це не завадило вимагати від фінів окремого соціалістичного селища, де поселилися суто країни східного блоку. Олімпійський дебют СРСР пройшов вдало – друге загальнокомандне місце після США.

«Вторгнення» СРСР, нова техніка фінів, скандал у фігурці, бійка поляків з чехословаками та супергерой Тоні Зайлер

Вісім дисциплін (бобслей, гірськолижний спорт, лижні перегони, лижне двоборство, ковзанярський спорт, стрибки з трампліна, хокей та фігурне катання), 24 події і 24 комплекти медалей, 32 країни-учасниці, серед яких одразу три дебютанти – Болівія, Іран та СРСР. Ігри у Кортіні стартували 26 січня з шикарної церемонії відкриття, де вперше олімпійську клятву виголосила жінка – італійська гірськолижниця Джуліана Мінуццо.

До речі, на цій церемонії, як і на літніх Іграх у Гельсінкі-52, прапор знову ніс представник України. У Фінляндії відзначився київський важкоатлет Яків Куценко, що став таким чином першим в історії прапороносцем з України і першим в історії Союзу загалом. А у Кортіна-д’Ампеццо почесну місію першого зимового прапороносця довірили ковзаняру Олегу Гончаренку з Харкова – на той момент рекордсмену СРСР, срібному та бронзовому призеру чемпіонатів світу. Саме Гончаренко вже через 3 дні візьме і першу українську медаль в історії зимових Олімпіад.

Щоправда, у Гельсінкі на літні змагання поїхало 25 представників УРСР, які сумарно принесли 22 медалі із 71 радянських загалом (уся тодішня гімнастика Союзу трималася на представниках України), а от на зимові приїхав лише Гончаренко. Ще по одному представнику було від Грузинської РСР (Коба Цакадзе, стрибки з трампліна) та Казахстану (Олександра Артеменко, слаломістка), а також поїхали два представники Естонії (Анна Каалесте – лижні гонки, Уно Каяк – стрибки з трампліна). Решта, а їх нараховувалося 48 – це РРФСР.

Про найкумедніший епізод із падінням олімпійського смолоскипа на церемонії написано вище, а от другий епічний курйоз трапився за межами стадіону – зима у Кортіні видалася аномально теплою, а на обʼєктах ще за день до відкриття Ігор було занадто мало снігу. Італійська влада навіть пригнала важку техніку, що завозила сніг з високогірʼя, а також підключила армію, щоб розкидувати його лопатами.

У день відкриття з неба прорвало – насипало стільки снігу, що тим же солдатам довелося вже прибирати його тими ж лопатами й вивозити тими ж вантажівками.

Перший комплект медалей розіграли вже на наступний день у гігантському слаломі серед жінок. Золото узяла легендарна німкеня Роза Рейхерт, яка залишила позаду австрійок. Це була перша і єдина золота медаль для обʼєднаної команди Німеччини на тій Олімпіаді. І вона ж стала першою для Німеччини взагалі після Другої світової.

Символічна іронія полягала в тому, що Рейхерт – представниця Західної Німеччини, але всі запамʼятали її за прізвиськом «Оссі». Тут ніякого звʼязку з соціалістичною Східною частиною (Ost), мешканців якої називали теж «оссі», просто, окрім східняків, це ще й скорочена форма імені Роза у німців.

У цей же день стартували лижні перегони у чоловіків, а перше золото на дистанції 30 км взяв культовий фін Вейкко Хакулінен, який працював лісничим у звичайному житті. Народився він у південній Карелії, але після фінсько-радянських війн вимушений був двічі залишати свою домівку. Попрацював спочатку вантажником на баржах, а далі подався в лісничі. Кожного дня ганяв на лижах, рубав дерева і, починаючи з дебютного золота в Осло-52, запалював на ОІ та чемпіонатах світу.

Інший золотий призер Осло-52 та ікона норвезького спринту – Халлгейр Бренден – знову взяв коротку дистанцію, вперше в історії захистивши титул. Щобільше, одразу після перемоги ще й з кінозіркою Софі Лорен фотосесію провів.

Халлгейр – один з небагатьох спортсменів тих часів, які не боялися мікрофонів та журналістів. Саме завдяки йому Норвегія сьогодні має такі успіхи в лижах, бо до того там більше на ковзани та стрибки ставили.

Ну і головний герой лижного спорту 50-60-х років, який дебютував якраз у Кортіні, – швед Едді Сікстен Єрнберг. Спочатку він прийшов другим після Хакулінена на середній дистанції, потім другим після Брендена у спринті, а далі просто розірвав усіх на дистанції в 50 км. Це був король дальніх заїздів, що тренувався навіть тоді, коли відпочивав.

Це не жарт. Сікстен на зборах паркував своє авто за 100 км від бази, щоб добиратися туди і назад на лижах. Історики кажуть, що одного разу на якомусь із чемпіонатів прямо під час перегонів Єрнберг почав харкати кров’ю – навіть це його не зупинило, і він врешті доїхав до фінішу. В Італії він узяв одразу 4 медалі (срібло, срібло, золото і потім бронза у командній естафеті), ставши одним із головних героїв. Потім додасть ще 3 олімпійських золота у Скво-Веллі та Інсбруці.

СРСР свою першу медаль на зимових ОІ теж взяв у лижах – Павло Колчин фінішував третім у заїзді на середній дистанції. Це був перший випадок в історії зимових Ігор, коли не скандинавський спортсмен опинився на п’єдесталі у лижних забігах. Ба більше, Колчин прийде третім і на короткій, хоча міг взагалі претендувати на золото. На одному з обгонів зачепився палками з фіном Хакуліненом, у результаті чого радянський спортсмен метрів сто їхав лише з однією, допоки хтось із чехів не кинув йому свою. Реванш відбудеться в естафеті, де Павло і компанія впевнено візьмуть золото.

До речі, до Кортіни Колчин поїхав зі своєю дружиною Алевтиною. Та згодом розповідала, що саме Павло випадково зламав їй одну з лиж – довелося виходити на змагання в одній стандартній, бо радянським атлетам видали лише по одному професійному комплекту. У підсумку лише 4-те місце. Проте саме жінки з СРСР вибороли золото та срібло у єдиній індивідуальній гонці на 10 км – відзначилися Любов Козирєва та Радія Єрошина. Остання ще й встигла влаштувати істерику в естафеті, коли впала на одній з ділянок траси, чим скористалася фінська команда. Радія почала плакати і навіть відмовлялася їхати далі, її підтримали Колчина з Козирєвою, які кричали, що срібло – теж ок.

Господарі у Кортіні взяли одне золото і два срібла – усі у бобслеї. До цього італійці теж їздили з бобами на ОІ, але ніколи не підіймалися на п’єдестал. У 1956-му все зійшлося. Особливо у змаганні двійок, де пара Далла Коста–Конті показала кращий час – допоміг ранній старт, бо після перших заїздів трасу трохи розбили.

Найбільший шок для пересічних вболівальників, які слідкують за Олімпіадою раз на чотири роки, трапився у ковзанярському спорті. Там завжди домінували норвежці, яким на коротких дистанціях кидали виклик американці, а на довгих – шведи. І тут радянські дебютанти Кортіни розбирають майже всі комплекти медалей, паралельно ще й олімпійські рекорди встановивши. У забігу на 1500 м взагалі отримали два золота, бо Євген Гришин та Юрій Михайлов показали однаковий час.

Могло бути золото і на дистанції 10 000 метрів – українець Олег Гончаренко був серед фаворитів. Втрутилися погодні умови на природному катку «Мізурина». Олег стартував у густому тумані і навіть попри це встановив новий олімпійський рекорд. Майже без сил пішов відпочивати. «Вийшовши з ванної в готелі, я не повірив своїм очам: у вікно сліпуче світило сонце. Неймовірно блакитне небо дивилося на Мізуріну. Ледве встиг дійти до ковзанки, як дізнався, що мій олімпійський рекорд вже побив норвежець Кнут Юханнесен. У мене аж в очах потемніло», – пізніше писав Олег в автобіографії.

Трохи згодом ще й швед Сігвард Ерікссон перевершить результати Гончаренка та Юханнесена.

Здається, це не прості виправдання, бо українець справді біг у тумані, а одразу після Олімпіади-56 виграв золото чемпіонату світу, здолавши якраз шведа та норвежця. З ОІ Олег привіз додому дві бронзи – ще одну отримав за дистанцію 5000 м.

Забіги у Кортіні принесли СРСР 4 золота, 1 срібло і 2 бронзи. Нагадаю, що загалом радянські спортсмени узяли 7 золотих, так що саме ковзанам треба дякувати за підсумкове лідерство та відрив. Хоча не дивно, бо над підготовкою ковзанярів працювали наукові групи, а легендарний каток «Медео» у високогір’ї Казахстану якраз за умовами підходив до італійської «Мізурини».

Сюди варто додати факт, що домінація Союзу була б ще більшою, якби до Ігор включили жіночі забіги. У той час на ЧС та ЧЄ теж запалювали радянські представниці. Але жінки на олімпійську трасу вперше вийдуть через чотири роки на Іграх у Скво-Веллі.

Ще одне золото Союз узяв у хокеї, в який навчився грати лише за 10 років до того. Правда є декілька важливих нюансів. По-перше, до Другої світової у СРСР на високому рівні був розвинений бенді (хокей з м’ячем). Тому, коли ідеологічна машина зробила ставку на канадську версію задля просування пропаганди через перемоги над Західним світом, перехід на нову версію дався відносно легко. По-друге, Політбюро і Спорткомітет саме на хокей зробили ставку, як на головний командний вид спорту у країні. Причому окремо оберігали клуб ЦСКА, зробивши його базовим для збірної.

Голкіпер СРСР Микола Пучков танцює після перемоги над Канадою

Порівняйте це з Канадою. Професіоналів відправляти не можна, тому на Ігри їздили аматорські клуби. У Кортіну відправили такий собі «Кітченер-Ватерлоо Датчмен» з аматорської ліги Онтаріо. Люди працювали на звичайних роботах, збиралися декілька разів на тиждень потренуватися і пограти, а потім вирушили за медалями. Причому вирушили не в найсильнішому складі, виключивши з нього колишніх професіоналів, щоб не було проблем. Хоча, з іншого боку, хокей у Канаді – справжня релігія, а чемпіонати аматорів – це високий рівень, якщо зі світом порівнювати. Саме тому канадці й виносили усіх на попередніх ОІ.

Окрім золота СРСР, хокейний турнір запам’ятався ще бійкою поляків та чехословаків. Додавало особливої пікантності, що це були команди соціалістичного табору. Причина бійки – Тешинський конфлікт і анексія Заолжя поляками після Мюнхенської змови.

Чехи потім на емоціях ще справжнє полювання за лідерами СРСР влаштують, зламавши захисника Альфреда Кучевського. А у матчі із США спеціально почнуть пропускати у власні ворота – якби Союз програв Канаді у вирішальному матчі, то все вирішувала б різниця шайб між трьома командами.

Американці зрештою без золота додому не поїдуть – на допомогу прийде фігурне катання, де на той момент США в індивідуальних змаганнях рівних не було. До речі, це були останні Ігри у фігуристів, що пройшли просто неба.

У чоловіків всі три місця на подіумі були американськими, а золото узяв домінатор тих часів Хейз Алан Дженкінс. У жінок срібло здобула Керол Хейсс, а тріумфувала красуня Тенлі Олбрайт, яка на той момент вчилася на денному відділенні медичного ВНЗ – це була перша медаль США у фігурці серед жінок. Причому ще до старту незрозуміло було чи виступить Тенлі взагалі – напередодні Олімпіади вона невдало впала і порізала лезом ковзана правий гомілковостопний суглоб аж до кістки.

Оперував і зашивав її власний батько. Олбрайт після завершення кар’єри стала хірургом і навіть поїхала на ОІ-76 до Інсбруку головою медичного штабу американців.

А от у парах розгорівся скандал. Пара із Канади Френсіс Дефо – Норріс Боуден, яка вважалася фаворитами, отримала від суддів на 0,01 балів менше, ніж австрійці Сіссі Шварц та Курт Оппель. Причому у канадців програма була складнішою. Вони першими у світі почали виконувати елементи, які нині входять в арсенал висококласних фігуристів – підтримка ласо на витягнутих руках, підкрутку і навіть прообраз першого викиду. ЗМІ відкрито писали, що перемогу у Дефо та Боудена вкрали, а міжнародний союз ковзанярів згодом зробить історичний крок, додавши технічну програму – до того усі катали довільну. Так Канада вперше з 1936 року залишилася без золота взагалі.

А от щодо іншого австрійця сумнівів ніяких не було – 20-річний красень Тоні Зайлер із міста Кітцбюель просто виніс усіх суперників у змаганнях зі слалому та швидкісного спуску. Без роздумів головний герой Кортіни! «Блітц із Кітца», як називали Тоні, спочатку привіз у гігантському слаломі своїм землякам Молтереру і Шустеру аж цілих 6,2 та 7,1 секунди відповідно. Через день узяв золото в слаломі, а на довершення приїхав першим у швидкісному спуску. Вперше в історії атлет виграв одразу 3 золота у гірськолижному спорті на одній Олімпіаді. І вперше спортсмен зайняв усі перші місця у всіх доступних дисциплінах. Зайлер досі утримує рекорд, як наймолодший чоловік переможець Олімпіади у гірськолижних видах – на момент першої медалі йому було 20 років і 73 дні.

Тоні одразу став національним героєм, а громада Кітцбюеля навіть подарувала йому ділянку землі, де він згодом збудує власний готель. Зайлер після ОІ продовжить виносити усіх суперників на чемпіонатах світу та Європи, перетворившись на справжнього супергероя. Його почнуть запрошувати на зйомки в кінофільмах, що одразу викличе гнів МОК, бо для олімпійських посадовців це вже прояви професіоналізму.

Коли партнери австрійця запропонують монетизувати ім’я, аби зніматися у рекламі та випускати лижне спорядження – Тоні, не чекаючи на заборони, оголосить про завершення кар’єри. У 23 роки! І це у 1959-му, за рік до Ігор у Скво-Веллі. Так би олімпійського золота у нього було набагато більше. Проте Зайлер не журився: кіно, серіали, реклама, власний готель, власна модель лиж та навіть 18 музичних альбомів. У 1999 році Австрія визнала Тоні найкращим спортсменом століття.

Ще серед лижників треба відзначити японця Чіхару Ігая. Уродженець острова Хоккайдо вперше потрапив на Олімпіаду ще в Осло, де особливого успіху не мав. Аби краще підготуватися до Кортіни Чіхару переїхав до США, там втупив до Дартмутського коледжу. Підготовка у більш професійних умовах не пройшла дарма – Ігая виборов срібло у слаломі.

Тренування Чіхару до переїзду в США

Це була перша в історії медаль зимових змагань для представника Азії. І вона досі залишається єдиною для Японії у гірськолижному спорті. Що цікаво, японський НОК спочатку не хотів надавати кваліфікацію майбутньому герою, оскільки через навчання в Америці він пропустив багато внутрішніх змагань. Питання вирішили лише за допомогою родича і зв’язків. Після завершення кар’єри Чіхару довго був почесним членом МОК, навіть встиг побути віцепрезидентом наприкінці нульових.

Найепічнішими, найреволюційнішими та найіронічнішими вийшли змагання у стрибунів з трампліна. Вони, до речі, закривали ОІ в Кортіна-д’Ампеццо. Традиційно норвежці почувалися тут королями, адже починаючи з перших зимових Ігор завжди брали золото. Тут варто пояснити, що саме норвежці вигадали один з перших стилів для стрибків – техніку Конгсбергера.

Руки витягнуті вперед, тіло зігнуте у попереку, лижі трішечки розведені V-подібно. Це був золотий стандарт до кінця 40-х, аж поки колишній капітан нацистських військ Еріх Віндіш через вивих плеча на одному зі змагань не стрибнув з опущеними руками, відведеними до стегон.

Мудрі швейцарці на чолі зі стрибуном Андреасом Дешером відправилися до науковців і показали техніку Віндіша. Випробування, проведені в аеродинамічній трубі, довели, що стиль з опущеними руками кращий, за техніка Конгсбергера, яка існувала на той час, оскільки давала більшу аеродинаміку.

Андреас Дешер узяв техніку Конгсберга та техніку Віндіша, додав власних фішок і на світ з’явилася техніка Дешера: руки до корпусу, тіло пряме, нахил тіла максимальний, плечі і груди ближче до лиж, самі лижі при цьому паралельні. Техніку пізніше почнуть називати класичною, або паралельною. Поки у 80-х шведи не створять свій V-подібний стиль.

Про техніку Дешера до Кортіни знали всі суперники і тренери, але не всім вона сподобалася. Норвежці, наприклад, вважали її неестетичною, і далі літали старим Конгсбергером. А от фіни та німці все уважно вивчили і до Італії поїхали з новим стилем. І там всіх розірвали: золото + срібло у Фінляндії, бронза у німців. Для представників Суомі це взагалі були перші олімпійські медалі у цьому виді спорту.

Найбільша іронія полягала в тому, що сам автор новаторської техніки, Андреас Дешер, посів у Кортіні лише 6-те місце. Хоча це все одно вище, ніж у вчорашніх королів норвежців, що долетіли лише до 9-ї, 11-ї та 18-ї позиції.

Після Кортіни-1956 політика ще більше увійде до спорту, а США та СРСР почнуть воювати на стадіонах

Після закінчення змагань найголовнішою темою для обговорення став виступ СРСР, а ширше – професіоналізація/комерціалізація спорту загалом.

Тут для контексту тих часів треба згадати італійського гірськолижника і Олімпійського чемпіона 1952 Дзено Коло. Після успіху в Осло Дзено перебував на піку популярності і вирішив це монетизувати – запустив лінійку власного одягу та черевиків. Миттєво прилетів довічний бан від FISI (італійська федерація зимових видів) за порушення правил аматорського спорту. Будь-яка грошова допомога, реклама, комерційне використання імені чи зображення – автоматично робили спортсмена «професіоналом», яким не місце серед «чистих» олімпійців.

І тут тобі Ігри у Кортіні, яку фактично профінансувала купа різних італійських бізнес-гігантів, що звісно світилися у вигляді реклами на турнірі. Не лицемірство?

А паралельно приїздять атлети зі Сходу, які тупо сидять хоч і не на великій, але зарплатні у своїх спортивних товариств, тренуючись при цьому кожного дня.

Швейцарська гірськолижниця Мадлен Берто, яка взяла золото у швидкісному спуску, на запитання про Кортіну відповіла: «Дуже подобається, бо Олімпіада для мене це відпочинок від домашньої роботи, де я кожного дня доглядаю за коровами».

І на цьому фоні атлети з СРСР, які приїхали неначе на війну. Недарма заголовки західних ЗМІ того часу нагадували хроніки бойових дій: «олімпійське вторгнення», «захоплення», «домінація».

Просто подивіться на початок матеріалу від видання Timе: «Нахилившись низько над блакитно-білим льодом озера Мізуріна, радянський ковзаняр був взірцем зосередженості. Забулося веселе товариське спілкування під час церемонії відкриття. Саме для цього моменту він провів суворі, холодні роки тренувань у рідній Алма-Аті. Саме для цього він і його олімпійські товариші по команді приїхали до Кортіни: щоб перемогти світ».

Журналісти десь з натяками, а десь прямо писали про професійність радянського підходу. Навіть ввели до спортивної лексики більш точний термін для цього – «державні спортсмени». І майже кожен наголошував, що в атлетів з СРСР відсутня якась індивідуальна харизма – «червоні» їм нагадували машини.

«Рашнс новачки на Олімпіаді досягли кращого медального результату. Їх виступи вражають, але характеризуються дресованими рухами та використанням науково накопиченого запасу сил», – з місця подій передавав кореспондент англійської Guardians.

В цілому нічого дивного. Середній вік радянського спортсмена на тій Олімпіаді – 25,8 року. Що бачила людина, яка народилася в СРСР на самому початку 30-х, не мені вам розповідати. Після подібного досвіду ти приїздиш до альпійського курорту, де у готелях заселилася тодішня еліта, серед яких Софі Лорен, перський принц Реза Пахлаві, принц Берт і принцеса Маргарета зі Швеції, принцеса Маргарет з Данії і ще купа місцевих зірок. Все це блищить норками, горностаєвими палантинами, неймовірними сукнями, сапфірами та діамантами.

Тому скромну, подекуди перелякану реакцію атлетів зі Сходу можна зрозуміти. Господар готелю «Три хрести», куди заселилася радянська делегація, недарма розповідав – гості найбільше налягають на масло. У Союзі якраз була криза с молочкою, не всі продукти можна було дістати. Саме через це той-таки Хрущов топив за кукурудзу, перетворивши її на мем. Та призначалася вона не для людей, а для корів, поголів’я яких зменшувалося.

Делегація СРСР у ресторані Кортіни

Чомусь завжди в оглядах ЗМІ додатково підкреслювали, що радянська делегація була найбільшою на Олімпіаді. Ще один штрих, аби показати домінацію. На жаль, немає точних даних саме з кількості всіх делегацій, але якщо говорити суто про спортсменів – СРСР зі своїми 53 атлетами не входив навіть до першої пʼятірки. Лідирували якраз Італія (65), США (63) та об’єднана команда Німеччини (63).

Річ в тому, що технологічний бобслей у ті часи був занадто складним для совєтів, а фігуристів не відпустили в останню мить. В архівах ЦК вже в наші часи знайдуть таку записку, що адресувалася Спорткомітету: «Всесоюзний комітет з фізичної культури і спорту без достатніх підстав включив до складу делегації спортивні команди з фігурного катання, двоборства та стрибків з трампліна, які за своєю спортивно-технічною підготовкою не в змозі завоювати не тільки перші командні місця, як це вимагає постанова ЦК КПРС від 16 лютого 1956 року, але й взагалі призові місця».

Тобто на найвищому рівні відразу стояло завдання перемогти, а не просто взяти участь.

Стрибуни та двоборці все ж доїдуть до Олімпіади (найкраще місце у перших – шістнадцяте, у других – сьоме), а от фігуристи залишилися вдома. Бо у лижах конкурували зі скандинавами, а у фігурному катанні домінували американці – сюжети, де США перемагають СРСР, партії бачити не хотілося.

То чому ж писали про найбільшу делегацію? Окрім персоналу і тренерів, у будь-яке турне відправлялися і люди з КДБ – вони слідкували за дисципліною радянських представників, а також за їх ідеологічною лояльністю. Про це ви багато де читали. Але до Кортіни-1956 поїхали ще й спеціальні агенти такого собі Комітету генерала Михайлова – пропагандистського підрозділу, який називав себе «Комітетом за повернення на Батьківщину» та вів радіопередачі з Києва на Захід.

Емігрант Леонід Пилаєв, що теж працював на Олімпіаді для «Радіо Свобода», у своїй невеличкій оглядовій книжці «Кортіна-д’Ампеццо» так описав зустріч із цими агентами в одному з барів:

– То, виходить, ти настільки злий на свою батьківщину, що починаєш на неї всілякий бруд лити?

– Це брехня. Я за всі роки перебування в еміграції нічого не зробив і не сказав проти батьківщини.

– Ну, скажи нам відверто, яку ж мету має ваша пропаганда, проти кого ви виступаєте?

– На мою думку, це наївне питання. Ми виступаємо проти режиму, а не проти батьківщини і народу. Хіба це правильно, коли ніхто там, на батьківщині, не може сказати ні слова проти кричущих неподобств, які мали місце протягом усіх років з дня зародження радянської влади?

– Добре, може завтра зустрінемося ще?

– Можливо.

– Але ж ти свого начальства побоїшся.

– Хочете вірте, хочете ні, але начальства я не боявся і не побоюся. Моєї совісті, можливо, так.

– Ми чекатимемо на тебе завтра о 10 годині ранку.

Леонід Пилаєв: Завтра я не прийшов.

Пропаганда, щоправда, не в таких масштабах, працювала не лише в СРСР. Це європейські телеглядачі мали можливість дивитися Ігри в прямому ефірі, а от висвітлення Олімпіади в Америці було вкрай вибірковим. Після трансляції з міста Падуя записи з вихідним матеріалом доставлялися літаком до Нью-Йорка, де розташовувалися штаб-квартири трьох національних мовних мереж – ABC, CBS і NBC.

Основні моменти потім транслювалися в рамках щоденних випусків новин. «Це означає, що було багато можливостей для монтажу показаного – особливо з огляду на обмежений часовий блок, приблизно від трьох до дев’яти хвилин, для всього висвітлення. Тому ми не демонстрували невдачі Америки на Іграх. Крутили більше моменти, де ми досягаємо хороших результатів», – пояснює Ерін Редіхан, автор книги «Олімпійські ігри та холодна війна».

Тепер розумієте, чому фігуристів СРСР не пустили до Кортіни? Окремий акцент у Штатах робили на величезному держфінансуванні радянського спорту і розвитку інфраструктури. Загалом це правда, бо у тих же архівах ЦК фігурує приблизний кошторис на 6 млн рублів для підготовки до Кортіни.

Але тут є нюанс: радянський спорт тільки-но заходив до зимових олімпіад, тому будував інфраструктуру з нуля. Технічне забезпечення у совєтів теж було нульовим – ті ж лижі і спорядження закупали за кордоном. Радянські хокеїсти були у шоці, коли побачили, як канадці роблять кидок із замахом. Спробували повторити, але власні ключки просто ламалися, бо технологічно не відповідали рівню.

Сторінка Sports Illustrated за 6 лютого 1956 року

Вкладали в інфраструктуру не лише в СРСР. Ось ще одна записка у ЦК після Кортіни, яку знайшли в архівах: «...американські хокеїсти зуміли створити дуже сильну і кваліфіковану команду, яка в підсумку посіла друге місце. Цей успіх був для багатьох несподіваним. Водночас це стає зрозумілим, якщо врахувати, що в США за останній рік було вжито серйозних заходів щодо розвитку хокею. За заявою керівника американської хокейної федерації Брауна, з метою розвитку цього виду спорту за 1955 рік в Америці було побудовано 75 ковзанок зі штучним льодом. Всього таких ковзанок в США зараз налічується 125».

Ще за рік до Кортіни Конгрес ухвалив законопроект HR7095. Цей закон звільняв від податку вхідні квитки на певні спортивні заходи, що проводилися в інтересах Олімпійської асоціації. А одразу після Ігор в американських державних школах запровадили обов’язковий Президентський фітнес-челендж. За словами того ж Еріна Редіхана, тест служив для того, щоб «всі отримували хоч якусь спортивну підготовку, а також щоб полегшити виявлення потенційних олімпійських спортсменів у майбутньому».

Ще після Гельсінки-52, де дебютували радянські атлети, у США побачили загрозу і теж звернули увагу на спорт, як метод політичного важеля. Після Кортіни процеси запрацювали ще сильніше.

Звісно, сама держава ніколи напряму не фінансувала спортсменів, але заохочувала різного роду меценатів та надавала податкові пільги для університетів. Останні якраз вибудували круту систему, яка готувала студентів для професійних ліг, а після появи на міжнародній арені конкурентів із Союзу – почали більше вкладатися у свої програми. Ми й зараз це бачимо на прикладі ліг під егідою NCAA (Національна асоціація студентського спорту). Саме звідси виходять кіборги, у хорошому сенсі, для НБА, НХЛ, НБА, МЛБ та інших.

Фото: Olympics.com, Faz, Guardian, Wikipedia, huffpost, Stellantis Heritage, nam.ac.uk