Другий поспіль баскетбольний ЧС без України – закономірність. Ми робимо недостатньо для успіху
Андрій Білик – про невдачу збірної у відборі на чемпіонат світу 2023 року.
Збірній України знову не вдалося кваліфікуватись на баскетбольний ЧС за новою формулою від ФІБА – схожою на класичний футбольний відбір із міжнародними вікнами посеред сезону.
Знову, як і у циклі-2019, наша національна команда все програла сама.
Так, чотири роки тому все було трішечки простіше та очевидніше. Нам треба було перемагати вдома Чорногорію у лобовому матчі за путівку на світову першість, ми вели «+19» по ходу зустрічі у Палаці спорту, але дозволили Звєздану Мітровичу довести, що він знає українську збірну краще за Євгена Мурзіна (ніби в когось були сумніви).
Зараз невдача вийшла більш розтягнутою у часі. П’ятиочковий програш у Тбілісі ще до повномасштабного вторгнення та серпневий колапс у Гафнафйордурі із жахливою грою Михайлюка на останніх секундах основного часу та поразкою від Ісландії в овертаймі відокремив майже рік – та трагічні події, які назавжди розділили історію нашої держави на «до» та «після».
Збірна не використала епохальний шанс. 1/8 фіналу Євробаскета – не максимум команди Багатскіса
Програш Італії у Ліворно в минулий четвер, що зафіксував другий поспіль невихід збірної на баскетбольний ЧС – це точно не причина. Це наслідок, і це – чергова демонстрація того, що Україна просто не докладає необхідних зусиль для потрапляння в топ.
Ми точно не гірші за Грузію з Ісландією, які фінішували вище України у відбірковій групі. Не гірші за 600-тисячну Чорногорію, яка вдруге поспіль кваліфікувалась на ЧС без своєї головної зірки, центрового «Чикаго» Ніколи Вучевича. Не гірші за Фінляндію у сезонній версії команди, де немає Лаурі Маркканена.
Але точно не кращі за них.
У світі, де всі дійсно навчились грати у баскетбол, успіх від невдачі може відокремити будь-яка дрібниця. Так, ніхто не може прорахувати, спрогнозувати та передбачити абсолютно все – та ж Ісландія просто не забила свій кидок на путівку на ЧС, бо це гра, і на майданчику трапляється всяке.
Втім, якщо ти не супертоп штибу Франції чи Іспанії, що можуть зібрати боєздатну команду у будь-яких умовах (без гравців НБА, Євроліги, заробітчан з країни-агресорки тощо), все зводиться до того, що ти робиш для максимізації власних шансів на перемогу. Ти маєш витягти з кишені якомога більше аргументів на свою користь – не факт, що кожен з них спрацює, але чим більше їх буде, тим краще.
Ісландці та фіни не перший рік будують довгострокові програми – із новою інфраструктурою, акцентом на дітей (хто слідкує за юнацьким баскетболом, той знає, що на рівнях U-18 та U-16 ми вже позаду) та формування баскетбольної культури з нуля.
Грузини, чорногорці, ті ж угорці, які були до ЧС-2023 ближчими, ніж збірна України (мали теоретичні шанси на вихід перед останнім туром відбору, яких не було у нас), максимально вкладаються у те, що мають зараз. Іноземні тренери, компетентний штат асистентів, натуралізовані легіонери, приїзд на вирішальні матчі гравців з Євроліги, де немає міжнародного вікна – оце ось все.
Єдиної вірної стратегії тут немає – акцент залежить від конкретних обставин, у яких функціонує баскетбол конкретної держави. Але бодай якась вона має бути – і тоді мета (у нашому випадку, кваліфікація на ЧС) стає не ефемерною, а справді досяжною.
Яка стратегія на відбір, що завершився, була у збірної України? Чи зробила Україна абсолютно все від неї залежне, щоб відібратись на чемпіонат світу?
Звісно, ні.
Починати відбір із 15 кидками за матч для натуралізованого американця, щоб потім взагалі від нього відмовитись – це не про стратегію та максимізацію шансів на успіх.
Чотири роки чекати на приїзд наших представників НБА, щоб програти з ними три матчі відбору із чотирьох, що пішли у підсумковий залік (зокрема, доленосний виїзний з Ісландією) і зруйнувати хімію у передній лінії на Євробаскеті – це не про стратегію та максимізацію шансів на успіх.
Відмовлятись від Кравцова на початку відбору, щоб потім викликати його з третього дивізіону Іспанії – це не про стратегію та максимізацію шансів на успіх.
Мати одночасно мінімум двох самодостатніх головних тренерів у штабі Багатскіса (загалом задіяні у процесі впродовж відбору були троє – Степановський, Міхельсон та Плеханов), щоб залишитися із одним асистентом та скаутом – це не про стратегію та максимізацію шансів на успіх.
Не зібрати навіть повну заявку з 12 гравців на матч з Італією, перемога у якому, як з'ясувалося згодом, гарантувала б Україні путівку на ЧС – це не про стратегію та максимізацію шансів на успіх.
Зрештою, влаштувати публічні конфлікти ледь не з усіма, хто має ім’я, вплив чи гроші в українському баскетболі, щоб потім жалітися на брак підтримки чи фінансування - це не про стратегію та максимізацію шансів на успіх.
Україна надто мало поклала у власний кошик, щоб він переважив кошик тієї ж Грузії. І саме тому, а не через велику війну чи ще щось, невдалий підсумок відбору – закономірний.
А в умовах великої війни, браку коштів, необхідності тренуватись та грати за межами рідної країни – закономірний вдвічі. Тому що ніхто так і не розставив пріоритети між двома національними командами, одна з яких має найсильніше покоління в історії, інша – найкращу гравчиню в історії, але у підсумку головні турніри 2023-го обидві дивитимуться вдома.
«Потрібно просто тихо працювати», – відповідав президент ФБУ Бродський на критичну публікацію Tribuna.com стосовно власної (без)діяльності у перші півроку після повномасштабного вторгнення.
Тепер ми бачимо результати цієї роботи.
Жіноча збірна із Ягуповою (а це, нагадаю, дворазова MVP Євроліги) вдруге поспіль пролетіла повз навіть чемпіонат Європи.
Чоловіча збірна, попри фантастичний прогрес Близнюка та Санона з Сидоровим за останні два роки та безвідмовність головних зірок покоління (за що Лукашову, Боброву, Пустовому та усім іншим – зокрема, Липовому, який мав моральне право робити що завгодно після того, як його прокинули із рекордним Євробаскетом, але приїздив на всі матчі, на які був викликаний, – можна лише подякувати), залишилась без чемпіонату світу.
Усі шість наших молодіжних збірних – за межами дивізіону А. У баскетболі 3х3 ми – вже за межами топ-20 світового рейтингу, хоча ще 5-6 років тому були реальною домінантою і мали медалі топ-турнірів збірних як у чоловіків, так і у жінок.
Можливо, я щось пропустив, і відтепер для українського баскетболу участь важливіша за перемогу.
Це теза, яка, безумовно, має право на життя – але тоді просто оголосіть її публічно, щоб не було так сумно через черговий невдалий результат.
Інші пости користувача
