🤓 «Мемфіс» очолив геній з Фінляндії: він зламав баскетбол зі 175-сантиметровим плеймейкером

Уважні читачі «Трибуни» могли помітити, що останнім часом я майже не роблю контент про баскетбол – бо передав відповідальність за цей напрям більш молодим, голодним та здібним колегам.

Але іноді у найкращій грі з м’ячем трапляється щось таке, що я просто не можу дозволити собі пропустити. І сиджу такий – от чорт, друга година ночі, у Києві повітряна тривога, але ОСЬ ЦЕ я точно не можу залишити без уваги.

Від початку календарного 2025-го ОСЬ ЦЕ у баскетболі трапилось двічі. Перший випадок – це, звісно, трейд Луки Дончича в «Лейкерс», реальні подробиці якого ми все ще продовжуємо дізнаватись (прямо зараз, наприклад, у соцмережах все активніше і активніше розганяють версію, що Леброн все ж знав про обмін заздалегідь – а диму без вогню не буває).

Ну а друга… Ні, це не звільнення Тейлора Дженкінса з «Мемфіса». Це – призначення замість нього 42-річного фінського фахівця Туомаса Іісало, якого я особисто вважаю найталановитішим баскетбольним тренером у світі незалежно від континентів, ліг та правил, за якими люди кидають м’яч у кошик.

Не чули про нього раніше? Не біда, зараз трохи розповім.

***

«Коли ти просто дивишся матч «Парижа», думаєш – ну, це бий-біжи, якась маячня несерйозна. А коли сідаєш вже детально розбирати, що вони грають, як вони грають – взагалі не розумієш, що з цим можна вдіяти, як боротися і що протиставити».

Ось такими приблизно словами враженнями від попереднього проекту Іісало зі мною ділився один знайомий менеджер одного баскетбольного клубу з Західної Європи. У сезоні-2023/24 його команда зіграла проти «Парижа» чотири матчі, маючи головного тренера з дерева Грегга Поповича (кілька років очолював фарм «Сан-Антоніо» у Лізі розвитку), шикарний скаутинг по недооцінених європейських чемпіонатах (одного зі знайдених цим клубом американців вже навіть натуралізував Катар з прицілом на домашній ЧС-2027) і зірку з першого раунду драфту НБА.

І програла усі чотири, будучи дійсно близькою лише в одному – трилері з рятівним кидком під сирену про завершення основного часу і двома овертаймами. Але новий тренер «Мемфіса» все одно примудрився виграти: на виїзді, без кількох ключових гравців ротації, що відфолились, і проти дико атмосферного залу.

На рівні маргінальних єврокубків в Іісало не було конкурентів: у 2023-му він виграв Лігу чемпіонів ФІБА з німецьким «Бонном», у 2024-му, коли відбувались події, описані трохи вище – Єврокубок, зазнавши лише однієї поразки за весь сезон, і навіть тієї скоріше випадково. Зараз «Париж» на збудованому фіном фундаменті вже з іншим тренером у дебютному сезоні має виходити щонайменше в плей-ін Євроліги – а якби Тьягу Спліттер, ще один продукт тренерської школи Поповича, мав трохи більше вдачі у кінцівках, французи зараз взагалі були б у боротьбі за перемогу в регулярному чемпіонаті.

Але Іісало не дочекався дебюту «Парижа» в Євролізі, який він сам же і здобув, вигравши Єврокубок. Минулого літа він був найбільш затребуваним тренером і загалом найгарячішим іменем на трансферному ринку в усьому європейському баскетболі, проте здивував багатьох, прийнявши асистентську пропозицію від «Мемфіса».

І тепер має всі шанси стати першим європейським тренером, у якого вийде у найсильнішій лізі світу. Бо він злетів не на хвилі таланту юного Дончича, як колись Ігор Кокошков (звільнили у 2019-му після першого ж сезону з «Фініксом»), і не завдяки шаленим російським бабкам, що дозволяли зробити будь-якому гравцеві у Європі найкращу пропозицію на ринку, як Етторе Мессіна (довго був другим у «Спьорс» і іноді навіть підміняв Поповича під час його відсутності, але головним так і не став і повернувся в Італію працювати з «Міланом»).

Іісало з натовпу винесли його ідеї та його баскетбол – дивлячись який, просто неможливо не казати «вау» і не хапатись за голову від божевільної наглості та якісного її виконання. Якщо маєте час, просто подивіться пару повних матчів «Парижа». А якщо не маєте, то ось вам головні – принаймні, на мою скромну думку, – складові цього бєзобразія:

🏀 Іісало – це божевільний темп. Його «Париж» грав найшвидший баскетбол у Європі, по-своєму трактуючи історію з битвою володінь: суперника не треба зупиняти, його навпаки потрібно змусити виконати стільки атак і кидків, скільки він ані фізично, ані морально не готовий переварити. Чим вища інтенсивність, чим більша кількість рішень, які потрібно приймати за одиницю часу – тим частіше опонент помилятиметься.

🏀 Такий темп вимагає нестандартного підходу до ротації – і він у Іісало був. Маючи одного більш-менш недоторканого гравця, решту фін змінював за принципами інших видів спорту. Будь-яка зупинка – заміна, як це прийнято у баскетболі 3х3. Рольовики міняються не по одному, а групами по дві-три людини – як ланки у хокеї. Усе – для того, щоб підтримувати темп, щоб зберігати динаміку і додавати тоді, коли суперник вже не витримує цієї швидкості, закриваючи матчі вбивчими ривками на 10-15 очок у третіх-четвертих чвертях.

🏀 Іісало – це те, що називають фрі-флоу-баскетбол. Фін – не фанат затяжних комбінацій із 20-секундним виводом під кидок конкретного гравця, як це полюбляли і досі полюбляють робити тренери старої європейської школи. Високий пік-н-рол, розмін, обіграш плеймейкером (до нього ми ще дійдемо) практично будь-якого суперника на першому кроці, маса варіантів розвитку – і кожен, хто отримує м’яч, має право на власне рішення із ним.

Хочеш атакувати кошик через чотири руки, якщо відчуваєш впевненість у своєму кидку – будь ласка. Хочеш обіграти один в один і відправити центрового суперника на постер – you are welcome, аби стрибку вистачило.

В такому баскетболі в Іісало у минулому сезоні розкрився зокрема 21-річний Надір Хіфі, максимально схожий на нашого Іссуфа Санона – і за стилістикою гри, і трохи навіть візуально. Зараз він є залізно найкращим шостим в європейському баскетболі (понад 14 очок в середньому за матч Євроліги з лави запасних), хоча солідний шмат його кидків виглядає, хмммм, дуже по-санонівськи:

🏀 З таким стилем максимально очевидний наступний акцент – це підбирання в нападі. З центровими Іісало працював взагалі дуже цікаво: у «Парижі» в нього їх було аж три (і всі грали, бо великим і важким хлопцям важко бігати більше 3-4 хвилин поспіль туди-сюди у дикому темпі), а четвертим на допомогу періодично приходив номінально важкий форвард Мікаель Янтунен (це такий собі Лаурі Маркканен на мінімалках: з більш-менш габаритами, більш-менш атлетизмом і класним дальнім кидком – у Єврокубку мав понад 41% реалізації трійок, у Євролізі зараз – трохи більше 37%, що все одно топ для представника передньої лінії).

Хороших бігменів у європейському баскетболі зараз страшенний дефіцит, тому усі центри Іісало в «Парижі» і близько не були зірковими – це робочі конячки, що ставили заслін, провалювались під кошик, і там або завершували аллей-уп, або боролись за підбирання, і більше від них, якщо не рахувати Янтунена, нічого не вимагалось. Якщо подумали про Зака Іді, то подумали правильно – це були люди саме такого плану, тільки менші і іноді навіть ще повільніші.

(У дефіциті центрів якраз і полягає найбільша – кумедно, так – проблема «Парижа» після відходу Іісало. Люди, які починали з ним ще у «Бонні», чиї імена вам ні про що не скажуть, не потягнули третій перехід на новий рівень за три роки, минулого літа їх потрібно було міняти, але на це не вистачило чи то волі Спліттера, чи то грошей власників, цього вже не знаю. У підсумку Леон Кратцер, який в Іісало стартував, але мав проблеми ще у Єврокубку, у Євролізі в середньому за матч робить більше фолів, ніж збирає підбирань, а команда недоотримує свої м’ячі – перш за все, у захисті, щоб швидко гнати відриви і атаки з чисельною перевагою.)

Якщо підсумувати це все і провести паралелі з якоюсь актуальною командою НБА, то стилістично вийде щось схоже на «Індіану», в якої на додачу до Майлза Тернера (його можна запаралелити з Янтуненом) є ще парочка айзей хартенштайнів.

Ну а тепер найцікавіше.

Усе це (і в «Бонні», і у «Парижі») Туомас Іісало виробляв із зіркою, яка ще 3-4 роки тому взагалі не співвідносилась із рівнем, на якому вона грає зараз – 175-сантиметровим американським плеймейкером з македонським паспортом Ті Джеєм Шортсом.

***

У січні 2022-го, Шортс приїздив до Києва грати матч Фібакапа (це четвертий за рівнем єврокубок) у складі німецького «Крайльсхайма». Запам’ятався зачіскою з відсилкою до Денніса Шрьодера і загалом непоганою грою – але взагалі ніщо не видавало у ньому людину, яка за три роки матиме 18+7 в середніх цифрах в команді Євроліги, що претендує на плей-оф. Маленький навіть для позиції першого номера. Без дальнього кидка – більш того, з поламаною механікою цього самого кидка, що повністю відкидала можливість того, що коли-небудь Шортс стане снайпером не те щоб топового, а хоча б просто середнього рівня. З тих гравців, про яких кажуть, що ноги в них працюють швидше голови – дісіжн-мейкінг Ті Джея точно не був вау.

Снайпером Шортс так і не став – у 31 матчі цього регулярного сезону Євроліги він влучив лише 24 трійки, менше однієї в середньому за гру. Але Іісало оцінив в ньому інше – фантастичні швидкість та динаміку, безбашенну для габаритів Ті Джея сміливість у проходах та вміння працювати по м’ячу у захисті (так, один в один він сильно мінусовий гравець, його треба ховати, але читає траєкторії передач і перехоплює хлопець на рівні – навіть в Євролізі зараз має 1,1 стіла в середньому за гру). І вирішив будувати команду навколо нього, бо в таких баскетболістів є лише один спосіб використання, ти або довіряєш йому повністю, або не довіряєш взагалі – саме тому після MVP-сезону в Єврокубку Шортс спокійнесенько собі залишився у «Парижі», а не пішов на підвищення в якийсь там умовний «Панатінаїкос».

В Іісало Шортс робив лише те, що він дійсно вміє – і робив це на височенному рівні. Розганяв відриви і ситуації типу «три в два» – його неможливо було наздогнати. Обігрував кого завгодно на першому кроці – майже будь-хто, хто намагався його зупинити, виглядав так, наче його щойно вперше зводили в баскетбольну ДЮСШ. Розривав дистанцію і атакував з середньої – навіть попри те, що в сучасному баскетболі середній кидок вважається чимось архаїчним. І пачками збирав фоли у других половинах – коли суперник вже набігався, а зупиняти Ті Джея на просторі якось було треба, нічого кращого, ніж порушення правил, просто не вигадувалось.

Шортс забивав, роздавав і клеїв опонентів у дурні стільки, скільки хотів – але при цьому ніколи не перегравав свої хвилини і не отримував серйозних травм. Цінуючи динаміку свого плеймейкера, Іісало дуже грамотно менеджерив його ігровий час: саджав всередині першої чверті, давав відпочивати у четвертій (майже нечувана розкіш для європейських команд з відносно невеликим бюджетом) і загалом намагався тримати в рейнджі 25-28 хвилин – бо в його логіці краще це буде трохи менше, але трохи швидше, аніж навпаки.

А тепер уявіть, що людина, яка збудувала найбільш видовищну команду європейського баскетболу останніх років зі 175-сантиметровим плеймейкером, зможе зробити, маючи у своєму розпорядженні Джа Моранта.

Я б дуже, дуже хотів це побачити.

***

Головне тепер – знайти спільну мову із цим самим Морантом. Бо яким би молодим і сучасним тренером Іісало не був, європейці виховані в іншій традиції – ніщо і ніяк не готує їх до роботи з гравцями, що отримують десятки мільйонів доларів на рік у лізі, де зіркові баскетболісти цінуються більше, ніж найперспективніші тренери.

І ось це, напевно, єдиний момент, який не дозволяє на 100% стверджувати, що за пару тижнів місто Мемфіс забуде, що Дженкінс взагалі існував. У всьому іншому Іісало – топ, а робота з Девідом Каном (так-так, тим самим, що обрав Ріккі Рубіо і Джонні Флінна перед Стефом Каррі) у «Парижі» мала б дати фіну певні знання про те, як працює НБА зсередини – і що буває з тими, хто профукує свій шанс.

Фото: bebasket.fr