Футбольна війна. Як протистояння на зеленому газоні призвело до тисячі смертей

Футбол об'єднує. Футбол закликає до миру та спокою. Футбол вирішує конфлікти. Так було, є і буде, але не завжди і не всюди. Бувають випадки, коли баталії на полі переростають у кровопролитні конфлікти, наслідки яких жахають. Один із таких неприємних епізодів трапився у Центральній Америці. Дві невеличкі країни із малорозвиненою економікою, горою проблем й високим рівнем бідності вирішили незначні суперечності між собою на трибунах стадіонів, на вулицях міст, а згодом і на полі бою.

Йшов 1969-й рік. Сальвадор та Гондурас нічим не відрізнялися від інших центральноамериканських колоній Іспанії. Звичайні "бананові" республіки, що жили за рахунок експорту фруктів й сільського господарства й не з чуток були знайомі із військовою хунтою. Різниця між обома країнами досить проста: перша володіла меншою територією, незначною кількістю ресурсів й була густозаселеною, друга, навпаки, мала більше території, більше ресурсів, та мало населення. Внаслідок такого розподілу близько 300 тисяч сальвадорців були змушені відправитися в пошуках кращої долі у сусідній Гондурас, де в основному займалися дрібним бізнесом - ремонтом і продажем взуття. Такий стан справ не тішив місцевих жителів: їм здавалося, що мігранти відбирають в них робочі місця й у скорому часі країна стане економічно залежною від сусідів із Сальвадору й буде асимільована цією державою. В свою чергу сальвадорці, яким буквально не вистачало землі, займали гондураські землі без жодних на те законних підстав - вони обробляли ті території, які не були потрібні місцевим, й за рахунок таких дій заробляли собі на життя. 

Протягом 1960-х років правила Центральноамериканського Спільного Ринку (провідної економічної організації цього регіону) надавали перевагу економікам розвиненіших країн регіону, тобто Сальвадору і Гватемалі. Підприємства, якими володіли сальвадорці в Гондурасі збільшувалися на очах й, по правді кажучи, допомагали розвитку економіки в країні, однак місцеві націоналісти були проти такої "експансії". Таке собі "сам не гам, і тобі не дам" по-гондураськи. Розпочалися протести й мітинги, однак особливого значення цьому керівництво обох країн не надавало. До одного моменту.

В той час обома країнами правили військові диктатори: Освальдо Лопес Арельяно (Гондурас) і ...

... Фідель Санчес Ернандес (Сальвадор). 

 Як це часто буває, військові не мали поняття у справах економіки та політики, добре розвиваючи лише армію. Незадоволення діями Арельяно в Гондурасі все зростало й "до ворожки не ходи" було зрозуміло, що його час біля керма країни добігав кінця. Оточення президента прекрасно розуміло ситуацію й запропонувало знайти "цапа-відбувайла", щось таке, аби погляди населення переключилися на інший процес, а сам диктатор продовжував би без похитувань сидіти на своєму троні. "Цапа" шукати довго не довелося - під боком були сальвадорці, які масово їхали в Гондурас й працювали, працювали і ще раз працювали. Щоправда, в більшості незаконно. Це не подобалося патріотам, які говорили про "Гондурас для гондурасців". Карта лягла добре, зорі на небі розмістилися у правильному порядку й Арельяно розпочав економічний наступ на мігрантів з Сальвадору. 

Карта лягла добре, зорі на небі розмістилися у правильному порядку й Арельяно розпочав економічний наступ на мігрантів з Сальвадору. 

Січень 1969-го року. Уряд Гондурасу відмовився продовжити дію складеної два роки тому угоди з Сальвадором про імміграцію. У квітні було оголешено намір позбавити власності й вислати з країни тих, хто придбав землю впродовж аграрної реформи, не подавши відповідно до закону достатніх доказів того, що він є громадянином Гондурасу за народженням. У ЗМІ була розпочата пропагандистька кампанія, яка тлумачила ріст безробіття і малу заробітну плату напливом працівників-іммігрантів з Сальвадору. Гондурасці "з'їли" цю інформацію й зненавиділи сальвадорців. Вже у травні з Гондурасу на перенаселену Батьківщину почали з'їжджатися біженці, які не мали ані землі, ані роботи у рідній країні.

У сальвадорських ЗМІ водночас почали широко використовуватися зображення біженців, а їх розповіді заповнили сторінки сальвадорських газет і екрани телевізорів. Почали циркулювати чутки про насилля, яке чинять гондураські військові під час вислання мігрантів. Напруженість у відносинах між двома країнами наближалося до критичної точки.

Сальвадорський народ не був задоволений роботою державних та соціальних служб, адже ті не справлялися із великою кількістю біженців й не могли забезпечити їм навіть місця проживання. У суспільстві зростало незадоволення, що загрожувало перетворитися на соціальний вибух. Довіра до уряду падала й успіх у конфлікті з Гондурасом допоміг би йому повернути собі народну підтримку. Мирним шляхом домовитися із Арельяно Ернандес ніяк не міг й у своїх колах обидва диктатори "дали добро" на початок війни. Необхідно було лише знайти конкретну причину. На щастя керівників, довго шукати не довелося: у 1970-му в Мексиці повинен був пройти чемпіонат світу з футболу й у матчах плей-офф волею жеребу ("чи чесного?" - задаються питанням історики) Сальвадор і Гондурас вирішували єдину на двох путівку на Мундіаль. 

У 1970-му в Мексиці повинен був пройти чемпіонат світу з футболу й у матчах плей-офф волею жеребу ("чи чесного?" - задаються питанням історики) Сальвадор і Гондурас вирішували єдину на двох путівку на Мундіаль. 

Для того, аби вирішити, хто ж отримає можливість зіграти на світовій першості, командам довелося провести аж три матчі. І вже після першого фанатське протистояння вийшло з-за межі трибун. Поєдинок у Тегусігальпі завершився мінімальною перемогою господарів, та не це було основним. У той час у Сальвадорі розлючена поразкою своїх улюбленців фанатка Емілія Боланьйос покінчила з життям самогубством, вистріливши із пістолета прямо у серце. На ранок провідна сальвадорська газета "Ель Насьйональ" вийшла зі заголовком на першій шпальті "Вона не витримала ганьби своєї країни". На похорон Емілії прийшла вся столиця Сальвадору разом із президентом та Кабінетом міністрів. 

Резонанс був чималий й матчу-відповіді у Сан-Сальвадорі чекали із величезним ажіотажем. На збірну Гондурасу чекав диявольський прийом в аеропорту, а згодом і в готелі. Сальвадорські фани хотіли помсти за смерть Боланьйос й не дозволили заснути гостям ні на секунду, всю ніч палячи файєри й викрикуючи на повні груди гасла. Дійшло навіть до закидування камінням вікон, за якими спали футболісти. Наступного дня сальвадорська збірна без проблем здолала опонента 3:0 й перевела протистояння у третій вирішальний матч (за регламентом, якщо кожна зі команд вигравала по матчу (незалежно від рахунків), то потрібно було провести третю гру).

На стадіоні було побито гондураських футболістів і вболівальників, розлючений натовп спалював гондураські прапори. У відповідь Гондурасом прокотилася хвиля нападів на сальвадорців, жертвами якої навіть стали двоє сальвадорських віце-консулів. Внаслідок нападів загинула чи була поранена невизначена кількість сальвадорців, десятки тисяч були змушені тікати з країни. Все йшло до того, що планували диктатори, однак треба було почекати до останнього матчу. Його вирішили проводити на нейтральній території у Мехіко. Та без конфліктів навіть у Мексиці не обійшлося.

Фанати безупину чубилися на трибунах, спалювали "ворожу" символіку й кидалися стільцями. Правоохоронці заспокоїти натовп були не в силі. Після цієї гри загинуло двоє фанатів, сотні опинилися у госпіталях. Сам поєдинок завершився перемогою Сальвадору у додатковий час з рахунком 3:2. 

Того ж дня 27-го червня 1969-го року Гондурас розірвав із Сальвадором дипломатичні відносини. 

14 липня зранку о 5:50 розпочалася війна. Сальвадорська авіація у складі 11 гвинтових літаків часів Другої світової і 5 двомоторних бомбардувальників намагалася завдати авіаудар по Тегусігальпі, але не дуже досягла успіху, скоріше її рейд мав психологічне значення, оскільки ніяк не постраждали склад нафтопродуктів і основна база авіації.

Варто зазначити, що "футбольна війна" стала останнім військовим конфліктом, у якому брали участь ґвинтові літаки з поршневими двигунами. Обидві сторони використовували американські літаки часів Другої світової війни. Бойові вильоти здійснювали P-51 «Мустанг», F4U «Корсар», T-28 «Троян» і навіть переобладнані в бомбардувальники «Дуглас DC-3». Становище сальвадорських літаків було таке жахливе, що бомби доводилося скидати вручну через ілюмінатори.

Варто зазначити, що "футбольна війна" стала останнім військовим конфліктом, у якому брали участь ґвинтові літаки з поршневими двигунами. Обидві сторони використовували американські літаки часів Другої світової війни.

До вечора 15 липня сальвадорці, армія яких налічувала 9000 чоловік разом з силами безпеки, пройшли 8 кілометрів і захопили столиці двох департаментів. На зайнятих територіях були навіть призначені військові губернатори. 16-го числа гондурасці, перегрупувавшись, атакували, і зупинили противника, і ця баталія стала найжорсткішою в ході війни. 17-го липня сальвадорці продовжили активність на півночі, і, перш ніж дипломатичні зусилля і недолік постачання позначилися, сальвадорці просунулися далеко в Гондурас і на цій ділянці. Всього під час "футбольної війни" з Гондурасом сальвадорці пройшли в піковий момент 29 км вглиб ворожої території. 18-го липня почалися переговори, проте сальвадорці виставили неприйнятні умови компенсації за розгромлене майно емігрантів і гарантій залишилися. 20-го припинення вогню все-таки вдалося впровадити. Загальний рахунок втрат приблизно 2000-4000 осіб, збиток близько $ 50 млн.

Піля війни політичний вплив військових зріс в обох країнах. На виборах до парламентау Сальвадору майже усі кандидати від керівної Партії Національного Примирення були військовими. Проте військовий уряд виявився неспроможним успішно розв’язувати економічні проблеми, пов’язані з появою тисяч депортованих з Гондурасу громадян в перенаселеній країні. Окрім того, уряд утратив економічний план В, яким досі була нелегальна еміграція до Гондурасу; знову різко загострилось земельне питання. Виникле внаслідок цього соціальне напруження було однією з причин громадянської війни, що спалахнула в країні в 1981-му році.

Тим часом футбольна збірна Сальвадору у якості туриста відвідала чемпіонат світу у Мексиці: у груповому етапі ця збірна зазнала трьох поразок (від Бельгії, СРСР та господарів турніру) зі загальним рахунком 0-9. Про "Ла Селесте" швидко забули, однак те, як за яких умов ця команда потрапила на Мундіаль, й скількох життів коштували країні ці футбольні баталії пам'ятатимуть завжди. Дуже хочеться, аби такі ситуауції залишилися у минулому й більше ніколи футбольна гра не була жахливим інструментом насилля у руках чиновників. 

 Про "Ла Селесте" швидко забули, однак те, як за яких умов ця команда потрапила на Мундіаль, й скількох життів коштували країні ці футбольні баталії пам'ятатимуть завжди. Дуже хочеться, аби такі ситуауції залишилися у минулому й більше ніколи футбольна гра не була жахливим інструментом насилля у руках чиновників. 

"Гравці не вважали, що все, що відбувається, має відношення до футболу. Потім ми все проаналізували і зрозуміли, що були й інші фактори. Думаю, що політики та військові просто скористалися ситуацією. Це ганьба. Я вважаю, що футбол не можна втягувати у такі проблеми", - найбільш точно охарактеризовує ту ситуацію тодішній футболіст збірної Гондурасу Марко Авато Мідоса.

P.S. Для написання статті використувалися матеріали із Вікіпедії.