Административный блог
Блог
Трибуна

«Враження було, що гвинтівка спрямована точно на мене. Ось тоді все похололо всередині». Користувач вирвався з окупованого Токмаку

Історія Дениса Юдінкова.

 

Денис Юдінков – вже декілька років залишається одним із найпомітніших користувачів Tribuna.com. У 2020-му його навіть обрали найкращим юзером року.

Із початком війни російські окупанти зайняли його рідне місто Токмак. Денис виходив на проукраїнські мітинги проти окупантів, але з часом був змушений залишити домівку разом із сім’єю. Ми поговорили з ним про життя а окупації а також про те, як вдалося звідти виїхати.

«Артилерійський бій десь за містом, зовсім поруч. Ми були обурені і здивовані. Як так? На третій день вже в нас?»

Чимало людей за декілька тижнів до 24 лютого відчували тривогу наближення війни. Які були особисто в тебе відчуття і чи були такі настрої в Токмаку?

— Звісно, що певна тривога була. Про те, що буде війна, було зрозуміло всім людям, які хоч трохи цікавляться політикою. Початок повномасштабного наступу від лаптєногих – це було питання часу.

Щодо Токмака. Наше місто до цього ніяк не готувалося. На третій день війни стало відомо, що сирена не працює. Що стосується людей, то тут великий відсоток проросійських, які хотіли бачити кацапстан в Токмаку

Для українців 24 лютого назавжди вріжеться в пам’ять. Яким цей день запам’ятається тобі?

— Десь о пів на сьому ранку хтось зателефонував дружині з криком в трубку «Війна, путін напав». З нотками панічного страху в жилах вмикаємо новини. Жах. Директорка пише в чатік, що працюємо дистанційно. Телефоную знайомому військовому-контрактнику. Каже, що їх о четвертій ранку по тривозі всіх підірвали і погнали на позиції по області.

На вулиці паніка відчувалася ще більше, ніж в квартирі. В крамницях ажіотаж, консерви розмели в лічені хвилини. Біля банкоматів були кілометрові черги. Збираємо тривожну валізу, харчі в підвал зносимо. Обклеюємо вікна скотчем. Слідуємо вказівкам з телемарафону. Засинав того дня я вкрай важко. Сидів «на новинах» до раннього ранку. Неспокійно на душі було.

І вже за декілька днів з’явилися окупанти. Як це виглядало з точки зору звичайного жителя міста?

— Це виглядало несподівано. Ми два дні моніторимо новини і орієнтуємося по Мелітополю. Саме це місто відкривало дорогу до нас. Чутки 25 лютого доходили, що Мелітополю гайки. У телемарафоні кажуть, що все норм, місто наше. З цими думками я лягаю десь о третій годині ночі, щоб прокинутись о 7.00 від вибухів. Зриваємось, біжимо в підвал. Дуже швидко розумію, що це не ракети. Це танковий, артилерійський бій десь за містом, зовсім поруч. Ми були обурені і здивовані. Як так? На третій день вже в нас?

Страшно. Але якщо є бій, значить там є наші. Є надія. Однак перші шість танків з «зетками» у себе під балконом ми побачили дуже швидко. Тоді нам здавалося, що вони просто проїдуть далі. Це буде транзит для їхньої техніки, яку розбиватимуть десь далі. Ніхто і уявити не міг, що 26 лютого змінить наше життя кардинально.

«Ніколи не забуду, як за три буряки і дві капустини довелося віддати 150 гривень»

Наскільки швидко змінилося життя із приходом росіян? Як взагалі жило місто?

— З першого дня, коли вони зайшли, не було світла, води, ціни на все стрибнули одразу. Підвозу продуктів не було, з хлібом була біда. Це при тому, що у нас в місті хлібзавод. А найжахливішим було те, що не було зв’язку та інтернету. Ми декілька днів взагалі не знали, що відбувається в країні, не знали, що з рідними, не знали, чи є в нас ще мер і чи живий він. Але це в перші дні. Далі все відновили.

Продукти почали завозити. Але за шаленими цінами. Сіль 80 гривень за кілограм, цукор – 100 гривень. Ніколи не забуду, як за три буряки і дві капустини (які ще треба було віднайти в тому хаосі) довелося віддати 150 гривень. Тоді я вперше пізнав, що таке мародерство. Але ж це свої, токмачани таке творять!

В подальшому найважчим було питання свободи. Точніше її відсутності. Ти не можеш ходити, де хочеш. Ти не можеш відпустити дружину саму десь в місто. Ти гуляєш з дітьми тільки на відстані кількасот метрів від власного будинку. Бо ті гниди з автоматами усюди. Місто жило до обіду. Вранці всі бігають, намагаються «урвати» продовольства, по обіді місто мертве. На такий Токмак було лячно дивитись.

І в таких умовах ти виходив на мітинги в підтримку України. Чи усвідомлювали ви тоді небезпеку?

— За всіх не скажу. Я чітко розумів, куди я йду, оцінивши ризики. Мої батьки точно були не у захваті від моїх походів. Але ж просто сидіти і нічого не робити дуже важко. Зібрався певний патріотичний актив. Змогли те все організувати. На початках люди ходили масово. А коли натовп щось скандує, тут хочеш не хочеш, будеш щось і сам викрикувати.

Я стояв з прапором у фашистів перед носом. І скажу, що не було страшно. Поки якось я не підвів оченята на дах будівлі міськради. Там снайпер. І враження було, що гвинтівка напрямлена точно на мене. Ось тоді все похололо всередині. Ті рашисти, що стоять і дивляться вам в очі, не викликають страху. Бо ти бачиш, як вони тримають автомат, бачиш їхню міміку. А от що на думці у того «карлсона на даху», я уявлення не мав.

А які відносини були у них з місцевими?

— Річ у тім, що в місті багато колаборантів, багато людей, яким «пофіг хто тут керує, аби не стріляли». Рашисти себе почували (і почувають) в Токмаку досить комфортно. Місцеві кримінальні авторитети швидко пішли на мирову з ворожими військовими і представниками спецслужб.

Наш воєнком ще в перший день перейшов на їхній бік, здав усі списки колишніх АТОшників. А ті, хто аж занадто активно висловлював проукраїнську позицію, відправлялися у підвал «на перевиховання» або просто зникали.

Тобто в людей взагалі немає страху, що після деокупації доведеться відповідати перед законом?

— Вони про це не думають. Хтось з них свято вірить, що рашн турісто там назавжди. Дехто відбрешеться, що в нього вибору не було. Ці люди не вірять в ЗСУ, не вірять, що балалаєчникам і так буде гаплик рано чи пізно, бо гаплик буде росії. Та й треба бути чесним, всі вони перед законом відповідати не будуть. Доказів забракне. Своє отримають хіба що найбільш яскраві зрадники, типу того ж воєнкома.

В який момент ти вирішив, що від усього цього треба їхати подалі?

— Ми чекали, що з дня на день Токмак прийдуть відбивати. Це підтверджувалося інформацією від людей з передовою. Люди стояли недалеко від Токмака і просто чекали наказу. На жаль, не дочекалися. Це був перший «дзвіночок». Згодом у нас почалися репресії незгодних з режимом.

Виловлювали найчастіше тих, хто був найактивнішим на мітингах, проукраїнських депутатів міськрад тощо. Однієї ночі гості з автоматами увірвалися до мого хорошого знайомого (це саме з його прапором я прославився). Перерили все, шукали якийсь компромат, витягли жорсткий диск з комп’ютера. Добре, що вдома нікого не було (я, до речі, після мітингів теж не вдома жив). Наступного дня товариш тишком-нишком виїхав з окупованого рідного міста. Тоді я вже точно збагнув, що нічого хорошого там ми не дочекаємося.

 

«Я просто уявив, що більше не побачу дитину і лишуся в цій довбаній токмацькій народній республіці доти, доки мене не погонять за них воювати»

Як вдалося вибратися? Наскільки легко загалом покинути окуповане місто?

— Окуповане місто покинути нелегко, але це дивлячись на якому етапі. Ті, хто виїхав в перші тижні окупації, особливих проблем не зазнали. Людям, що намагаються вирватись звідти прямо зараз, зробити це дуже важко. Дехто виїжджає тижнями. Наша історія виїзду була дуже тривалою і виснажливою. Бо все постійно зривалося.

Приміром, один парубок організував перевезення спринтерами. Звісно, він на цьому непогано заробляв. За пару тижнів він зміг вивезти три хвилі. Наші жінки та діти мали б їхати в п’ятій. Так-от, коли ці спринтери заїхали в місто за четвертою хвилею охочих евакуюватися, їх з Токмака не випустили. У водіїв забрали посвідчення, їх тримали в заручниках близько двадцяти днів. З евакуаційними державними автобусами в кількості двох штук цілий цирк розіграли. Своїх хоч когось туди запхнути не вдалося.

7 квітня ми на таксі намагаємось виїхати на трасу, де часто збиралася колона автомобілів токмачан, маріупольців, бердянців. Але нас на блок-посту розвертають, з вердиктом «з цього дня чоловіків з міста не випускають». Я був у відчаї і вже встиг намалювати картину, що я тут лишуся на віки вічні. Жінку з дитиною я б то в будь-якому випадку вивіз. Я просто уявив, що більше не побачу дитину і лишуся в цій довбаній токмацькій народній республіці доти, доки мене не погонять за них воювати.

Вже наступного дня пройшли чутки, що чоловіки таки можуть виїхати, якщо «правильно поговорити» на блок-постах. Хтось з недовояк просив 1000 гривень, комусь пару пачок папіросів достатньо. Тож ми збираємо всі сили і ресурси докупи, закупляємось по повній програмі (цигарки, їжа, скотч – це те, що вони з радістю на блок-постах гребуть).

Але треба було ще знайти машину, в яку б ми влізли сімейкою. Уявіть собі: формується колона. Ми ходимо від автомобіля до автомобіля, з метою знайти місця та сторгуватися. І всі наші зусилля були марними. Колона поїхала. «Ну що ж, спробуємо завтра», – подумалося мені, і мої думки перериває гул машини, яка стрімко вилетіла з-за повороту. «А що, колона поїхала?» – запитує господарка авто. Ми її питання не одразу почули. Машина в неї практична порожня. Домовляємось. Сідаємо. Їдемо. Перший блок-пост, на мою думку, був найважчим (насправді – ні). Тут теж домовляємось. Все. Ми виїхали з міста. Далі нас вже було не зупинити.

Чи багато із твоїх знайомих залишилося? Наскільки люди взагалі готові покидати рідну домівку?

— Знайомих там лишилося достатньо. Місто невелике, тож знаю я там багатьох. Якщо говорити про товаришів, то більшість з них виїхали. Мені це рішення далося легко. А от батькам чи моїй тітці — набагато важче. Люди у віці не хочуть покидати нажите. Навіть зараз батько постійно сумнівається, чи треба було виїжджати.

Доводиться щоразу пояснювати, що на його пенсію він тут ще може хоч якось прожити. А там – зась. Плюс ліків, яких він регулярно потребує, там просто немає і не буде. Тоді він заспокоюється. Ненадовго. А так по суті там лишились тільки колаборанти, пенсіонери і кілька наших партизанів-корегувальників.

Як обирав місто для переселення, адже поруч теж не зовсім безпечні райони?

— Було кілька варіантів: Дніпро, Кривий Ріг, Томаківка, рідна Іскрівка з Петрівщини. Але поки Запоріжжя. Двоюрідна сестра дружини виїхала до Львова. Тож квартиру в обласному центрі вона нам люб’язно лишила. Ми наразі звикли, діти звикли. Ми тут нікому не заважаємо. Але є підозра, що скоро наша подорож продовжиться.

І наостанок. Знаю, що чимало людей з комюніті Tribuna.com добряче переживали за тебе. Можливо, є якісь слова, які б ти хотів передати трибунівцям. Тим паче, деякі з них досі перебувають в окупованих містах.

— Хочу сказати, що трибунівська спільнота неймовірна. Дехто став моїм справжнім рятівником, янголом-охоронцем, товаришем. Хтось дуже сильно допоміг, хтось допомагає і сьогодні. Хтось в певний момент, по суті, мене годував, а хтось був моїм особистим психологом.

Ці люди знають, як я їм вдячний. А тим, хто досі в окупації, хочу сказати: маєте можливість – тікайте і не обертайтесь; якщо не маєте можливості втекти – тримайтеся і бережіть себе. Я точно знаю, як там важко.

«Сусід стояв в черзі два дні, гуманітарку не отримав і з горя пішов в запій». Користувач – про життя в окупованому Мангуші

Комментарии

Возможно, ваш комментарий – оскорбительный. Будьте вежливы и соблюдайте правила
  • По дате
  • Лучшие
  • Актуальные
Loading...