Де Дзербі – про українців: «Холодні, замкнені, підозрілі, але ця війна змусила мене зрозуміти їхню гордість і гідність»
Головний тренер «Шахтаря» Роберто Де Дзербі прокоментував вторгнення Росії в Україну.
– Хтось із ваших знайомих пішов до армії?
– Працівник бази та футболіст, але вони не на передовій. На щастя, у Києві нікого немає, ми змогли перевезти гравців до західної частини країни.
На жаль, їх вивезти не можна: ті чоловіки, кому від 18 до 60 років не можуть покинути Україну. Деякі співробітники жили в Ірпені, їхні будинки розбомбили. Лікар живе на Оболоні, бомби там також падали.
– Передумови до такого були протягом деякого часу.
– З грудня були новини про пересування російської армії. Але нас заспокоювали: це все велика гра, 190 тисяч солдатів недостатньо для вторгнення у країну із 42-мільйонним населенням.
Проте посольство Італії зв’язалося з нами, щоб організувати план евакуації, оскільки ми тоді були в Туреччині.
– Зі зборів в Анталії ви повернулися 19 лютого.
– Це був день матчу «Манчестер Сіті» – «Тоттенхем». Треба було летіти над Чорним морем, а там були російські навчання. Тривожний знак. Ми прилетіли до Києва, зупинилися у готелі: додому я не поїхав, було погане передчуття.
У понеділок, 21 лютого, Путін провів ту дурнувату прес-конференцію: цинічну, нахабну, він сказав, що Україні немає сенсу існувати, а ще заявив про визнання так званих республік Донбасу.
Всі все ж таки думали, що на цьому ситуація зупиниться. Вранці 23 лютого ми провели тренування, було вже не так спокійно: в офісі ми мали карту з виділеними лініями маршруту руху в бік Польщі, Словаччини та Румунії.
О 17.00 надійшло аудіоповідомлення з посольства Італії: терміново залишити країну. Повторно у WhatsApp о 20.27.
– І що ви зробили?
– Я зателефонував спортивному директору Срні. Сказав, що нам радять їхати. У нас були свої машини, я забрав свою у вересні, вона досі там. В Анталії ми зустрічалися, бо було неспокійно.
Мені казали, що я можу поїхати, але доки не було рішення про призупинення чемпіонату я вирішив залишатися. Я взяв на себе перед ними відповідальність.
Срна мене заспокоював: на 70% у суботу матч у Харкові відбудеться. Все відмінно. Ми пішли спати в готелі, але о 5-й ранку нас розбудили вибухи.
– Який ефект це має?
– Насправді я не турбувався про потрапляння ракети в готель. У перші дні цілі були військовими. Я боявся тікати. Навколо пробки. На заправках закінчувався бензин, закінчувалися їжа та вода.
Ризик був у тому, щоб простояти три дні у пробках, як це зробив Фонсека, в автобусі, на якому він поїхав наступного дня. Був ризик померти якщо не від потрапляння бомби чи пострілу, то від голоду, спраги чи холоду.
Тому ми переконали бразильців не їхати одразу. Ми були замкнені в готелі з четверга до неділі, спали на мінус першому поверсі готелю, сто чоловік із матрацами на підлозі. Дві-три години в ночі. Одягнені.
– Що ви можете сказати про українців?
– Я їх не розумів, бо був занурений у футбол. Холодні, замкнені, підозрілі, але ця війна змусила мене зрозуміти їхню гордість, їхню гідність.
Вони 30 років вільні, вони захищають цінності, які ми сприймаємо за належне. Я чув, що Зеленський міг втекти одразу, але він очолив народний супротив.
Адже українці, причому всі як один, воювали б навіть якби Зеленський втік чи здався, вони все одно ще воювали б.
– Вам ще чується звук бомб?
– (Дивиться у вікно) Так. Навіть коли це летять літаки, – сказав Де Дзербі.
