«Спершу звільнився головний редактор. А потім і ми – одразу 13 журналістів за вечір». Spinosa – про роботу у Forbes, інтерв’ю з Жеваго та гроші у футболі
Поговорили з активним користувачем.
Поговорили з активним користувачем.
Наші постійні юзери чудово знають користувача під ніком Spinosa – одного із найцікавіших коментаторів на сайті. У реальному житті Володимир Вербяний довгий час працює журналістом і спеціалізується на економіці.
Ми поговорили з ним про те, як потрапити в журналістику, книгу спогадів про грузинського політика Каху Бендукідзе, а також про європейське місто, у якому найкраще робити пропозицію коханій дівчині.
«У світі існує безліч інститутів журналістики, але я ще не зустрічав журналістів, які б вийшли з їхніх стін». Я став черговим підтвердженням цієї цитати»
– Ви людина з економічною освітою, але вашим основним ремеслом стала журналістика. Розкажіть, як сталася ця трансформація?
– Все дуже просто. На 4-му курсі, коли я закінчував навчання в університеті, задумався про те, що треба починати працювати. Кілька моїх друзів до того часу вже влаштувалися на роботу, хотілося й мені. У будівлі нашого університету роботодавці періодично вивішували оголошення. Мені потрапили на очі два: запрошували на роботу в банк і в «Інвестгазету» (було таке досить популярне економічне видання на початку двохтисячних, яке зараз вже, на жаль, не виходить). Я – типовий гуманітарій, з дитинства любив читати, у школі добре давалося написання творів, плюс дещо авантюрний склад характеру. Подумав, чому б і в газету не податися. У результаті надіслав резюме на обидві адреси. З банку жодного відгуку не надійшло, а з газети передзвонила пані, яка запросила на співбесіду. Так я себе занапастив журналістикою.
Кілька разів пробував зіскочити, йшов в інші професії, але неодмінно повертався. Зрештою змирився. Колись Карел Чапек влучно сказав: «У світі існує безліч інститутів журналістики, але я ще не зустрічав журналістів, які б вийшли з їхніх стін». Я став черговим підтвердженням цієї цитати. Тепер можу впевнено сказати, що не шкодую, хоча часто думками повертаюся до того часу, коли вперше надсилав резюме. I ставлю собі запитання, як би склалося моє життя, якби мене запросили і на співбесіду в банк?
– До речі, цікаве питання. Наскільки важливо для майбутнього журналіста отримувати освіту саме в профільному закладі? Адже у вас є власний досвід і досвід ваших колег, із якими доводилося працювати.
– Мій досвід говорить, що взагалі не важливо. Колись на одному з попередніх місць роботи ми навіть підраховували з колегами, скільки серед нас фахових журналістів. Точну пропорцію вже не пам’ятаю, але вийшло щось на кшталт один до чотирьох на користь нефахових. Один з найкращих вітчизняних журналістів у моїй сфері, мій товариш, – колишній круп’є, наприклад.
– Вам вдалося потрапити на роботу у журнал Forbes. У професії журналіста це може вважатися певною серйозною віхою. Розкажіть, як вдалося туди потрапити і як працювалося в такому статусному виданні.
– Це справді цікава історія. До Forbes я на рік випав із журналістики. Був складний період у житті, захотілося щось кардинально змінити. Я пішов з газети, у якій працював на той час, приєднався до стартапу свого друга дитинства. Це був рекрутинговий бізнес. Але через якийсь час зрозумів, що це не моє. На той момент на український ринок вийшов Forbes, який взяв на роботу крутого головного редактора з Москви.
Я зрозумів, що дуже хочу попрацювати в цьому виданні під його керівництвом. Написав йому не електронну пошту з пропозицією познайомитися, але посоромився прямо сказати, що хочу в нього працювати. Натомість запропонував йому, як досвідчений журналіст і рекрутер, допомогти рекомендаціями в наборі команди. У результаті я порадив кілька хороших колег, моїх добрих друзів, які опинилися в Forbes, а я ні – через власну сором’язливість. Було дуже прикро і я, зізнаюся, сильно заздрив.
Минув якийсь час, я наважився на другу спробу. Цього разу відкинув сором’язливість – прямо сказав головному редактору, що хочу з ним працювати. I запропонував написати для Forbes статтю, щоб він оцінив мої здібності. Стаття йому так сподобалася, що він мене взяв одразу редактором, хоча я був згоден і на оглядача. У результаті у Forbes Україна я провів три чудові роки, поки журнал не придбав Курченко.
– Для більшості простих читачів журнал Forbes асоціюється із різноманітними рейтингами найбагатших і найвпливовіших. Можна трішки привідкрити таємницю, як над ними працюють?
– Звісно, тим паче якоїсь страшної таємниці нема. Forbes знають за рейтингом найбагатших. У нашому разі – 100 найбагатших українців. Щоб порахувати статки багатія потрiбнi дві речі. По-перше – добре, до деталей розуміти, чим він володіє. Це суто журналістська і аналітична робота. Друга складова – методологія оцінки бізнесу, для цього вже потрiбнi певні фінансові знання. У США, наприклад, такий рейтинг складати доволі просто, бо там дуже багато публічних компаній – акції яких обертаються на біржі. Ти просто дивишся на ринкову капіталізацію такої компанії, рахуєш багатієві його частку в цій вартості.
В Україні все значно складніше, тому що публічних компаній майже нема. Треба оцінювати такі бізнеси, порівнюючи їх з публічними аналогами. Наведу приклад, щоб було зрозуміліше. Компанія Ferrexpo Костянтина Жеваго. Публічна поточна капіталізація – 1,9 млрд фунтів. Жеваго належить 51% компанії, тому його статки оцінюються в плюс-мінус мільярд.
А компанія Roshen Петра Порошенка – непублічна і тут так просто не порахуєш. Тому журналісти, по-перше, мають розуміти, якою часткою в цьому бізнесі володіє пан Порошенко. По-друге, які фінансові показники (виручка, прибуток, чистий борг) цієї компанії – це доволі непросто, бо Roshen воліє їх не розкривати. Отримавши ці дані зі своїх джерел, журналіст далі бере якийсь публічний аналог Roshen. Наприклад, турецьку компанію Ulker, яка, до речі, колись хотіла поглинути Roshen. І дивиться на певні показники відношення ринкової вартості цієї фірми до її виручки, прибутку тощо. Такі показники називаються «мультиплікаторами». Припустимо, відношення вартості Ulker до її прибутку – 5. Знаючи цей коефіцієнт і маючи прибуток Roshen, ми можемо грубо вирахувати, скільки коштуватиме компанія Порошенка. Сподіваюся, ви не зламали мозок.
– Які круті історії запам’яталися за час роботи у виданні? Адже більшість уявляє собі роботу у Forbes – безперервний аналіз цифр та якихось фондових ринків.
– Робота в Forbes – це одна суцільна пригода. Я можу дуже багато цікавого розказати. Але оскільки ми на футбольному сайті, то обмежимося розповідями в рамках футбольної тематики. Один з перших моїх великих матеріалів у Forbes, який потрапив на обкладинку – історія про мільярдера, власника «Ворскли» Костянтина Жеваго.
Це був 2011-й і він зазнавав утисків з боку оточення Януковича, тому організувати інтерв’ю з Жеваго було дуже складно, бо він розумів, про що його будуть питати, а відповідати було незручно. А треба було розказати історію Жеваго ще починаючи зі студентської лави, з купою деталей. Зробити це без інтерв’ю з людиною доволі складно, як ви розумієте. Але я знайшов його колишніх однокурсників, партнерів по бізнесу, менеджерів і картина сформувалася. Головний редактор сказав, що нормальний текст і без інтерв’ю з Жеваго, і так піде. Однак, я – перфекціоніст, мені дуже муляло, що я не «дістав» головного героя. До того я робив Жеваго купу дзвінків, просив про інтерв’ю через знайомих. Навіть сходив до його дружини, яка викладала мені в Київському національному економічному університеті (до речі, вона – жінка мільярдера – здається, і досі там працює).
Все було марно. Жеваго не хотів давати інтерв’ю і крапка. Але я не полишав спроб і бомбардував його запитами, пояснював прес-секретареві, що дати інтерв’ю у їхніх інтересах, що матеріал без нього вийде недосконалим. І за день до здачі номера прес-секретар перетелефонував і сказав – «Приходьте на інтерв’ю, Костянтин Валентинович згоден». Інтерв’ю відбулося пізно ввечері, приблизно о 22:00, а номер треба було здати о пятій ранку. Тому ми з головним редактором працювали в режимі нон-стоп цілу ніч. Для мене головним викликом під-час інтерв’ю було не заснути, бо я і до того кілька ночей не спав, готував матеріал. Довелося ковтнути кілька таблеток кофеїну.
У Forbes я підготував і кілька матеріалів на футбольну тематику. Зокрема – про економіку «Шахтаря». Для цього ми з колегою, зрозуміло, з’їздили до Донецька і зустрілися з людьми з оточення Ахметова. Найбільше мені запам’яталася розмова з Равілем Брагіним, сином Ахатя Брагіна. Він, до речі, дуже любить футбол і, якщо мені пам’ять не зраджує, є фаном «Барселони». На той момент він фінансував команду, яка грала, здається, на першість Донецької області. До речі, раджу журналістам Tribuna.com його розшукати і зробити матеріал, якщо погодиться. Мені здається, може бути дуже цікаво.
– Завершуючи про Forbes. Деякі ваші колеги говорили, що із приходом Сергія Курченка обстановка ставала токсично. Можете згадати той момент, коли ви вирішили, що пора йти?
– Так, на превеликий жаль, влітку 2013-го Курченко купив Forbes як частину медіа-імперії УМХ. Спершу, розуміючи до чого йде, звільнився наш головний редактор. А потім і ми – одразу 13 журналістів за один вечір. На той момент наша команда складалася з редакції, яка працювала на сайт, і редакції, яка працювала на журнал (друковану версію). Колеги з сайту підготували критичний матеріал про радників віце-прем’єра Сергія Арбузова. І на плануванні новий головний редактор, ставленик Курченка, сказав, що ця тема вийти не може. Колеги з сайту повідомили про це нас, сказали, що звільняються. А ми подумали, зрозуміли, що не зможемо працювати за новими правилами, звільнилися разом з ними.
Цікаво, що спершу нас вмовляли залишитися, пропонуючи астрономічні зарплати. Потім, коли зрозуміли, що домовитися не вийде, космічні відступні, якщо ми підемо тихенько без галасу. Але ми відмовилися від обох пропозиції і повідомили про цензуру в Forbes «Телекртитику» і інші видання, щоб громадськість знала. Багато з нас не мали якогось запасного варіанту, йшли в нікуди. Наприклад, мій колега звільнявся, маючи трьох маленьких дітей на руках. І тому, коли я читаю історію на кшталт переходу Євгена Селезньова до Росії, бо «семью кормить надо», переживаю сильне обурення. Як розумієте – це особисте.
«До Кахи Бендукідзе я відчуваю те, що і до Лобановського – безмежну повагу і великий сум від того, що цієї людини нема з нами»
– Як думаєте, чи можлива схожа ситуація у 2021-му, коли більша частина редакції може піти, висловлюючи свою незгоду із цензурою? І загалом – чи стало зараз краще зі свободою слова в Україні?
– Я зараз працюю в міжнародній агенції, тому можу чогось не знати, але за моїми спостереженнями після Революції Гідності зі свободою слова в Україні стало ліпше. Інша річ, що журналісти самі часто вмикають самоцензуру, боячись накликати гнів власника свого ЗМІ. Крім того, нікуди не поділася «джинса» – матеріали за гроші, які є ганьбою.
Проте в країні чимало порядних, професійних журналістів, які ставлять вище за гроші любов до професії і журналістські стандарти. Тому я думаю, що люди, які можуть повторити форбсівську історію, є, але сподіваюся, що нагод для цього буде дуже мало.
– Якщо я правильно розумію, то зараз ви працюєте у Bloomberg. Можете трішки розповісти про специфіку роботи цієї агенції в Україні?
– Так. Bloomberg – це велика міжародна агенція, у якій працює понад 10 000 людей по всьому світу. Спеціалізується на фінансових новинах. В Україні є маленький офіс – чотири людини. Я – один з них. Багато розказувати, на жаль, не можу, тому що компанія накладає дуже суворі обмеження на комунікацію своїх журналістів.
– Зрозуміло. Тоді трохи змінимо тему. У 2014 році ви працювали над перекладом книги Володимира Федоріна «Ґудбай, імперіє. Розмови із Кахою Бендукідзе». Чим зацікавила вас ця постать, як виникла взагалі ідея зробити переклад книжки?
– Мій колишній шеф Володимир Федорін дуже любив спілкуватися з цим видатним грузинським реформатором. І коли пішов з Forbes, вирішив оформити ці бесіди в книжку. Але Володя на той момент погано володів українською – він, хоч і одесит, але в юному віці виїхав на навчання до Москви. Це зараз він говорить українською ліпше за багатьох українців (і, до речі, змінив російський паспорт на український), а тоді з цим були проблеми. А видавництво, як я розумію, погодилося видати книжку, якщо вона буде українською (хоча і російський варіант є). Володя звернувся до мене, попросив перекласти книжку на українську. У цьому мені допомогла моя дружина.
До Кахи Бендукідзе я відчуваю те, що відчуваю до Валерія Лобановського – безмежну повагу і великий сум від того, що цієї людини нема з нами. Коли я перекладав книжку, то фактично заново вчився економіці. Я був вражений глибиною знань і сміливістю Кахи. Як би я хотів, щоб він у свій час став українським прем’єр-міністром, відповідав за реформи. Але, на жаль, не склалося.
«Цікава також історія «Вереса». Можливо, для багатьох це виглядає кумедно, але вони бодай намагаються рухатися в правильному напрямку»
– Оскільки ви спеціалізуєтесь на економіці, не можу вас не запитати про гроші. Багато хто в Україні сумує за УПЛ 2010 – 2013 років, коли наші клуби витрачали величезні по нинішнім міркам гроші. У зв’язку із цим у мене питання: олігархічний футбол – зло?
– Я якраз належу до тих, хто не сумує за тим часом. Бо це був період колосальної неефективності в нашому футболі (за винятком «Шахтаря»). Давайте пригадаємо – скільки витрачало «Динамо», чого воно досягло в той час? Зараз гравці набагато скромніші, але і видатки суттєво менші, а результати не сказати, щоб суттєво гірші. І якщо те саме «Динамо» нарешті опанує продаж гравців (Шапаренко, Миколенко), то уже можуть з’явитися якісь ознаки футбольної економіки в клубі. Якщо щось і може навчити наших власників футбольних господарств керувати ними ефективно, то це не надлишок грошей, а їхній брак. Тоді доведеться крутитися і шукати шляхи вдосконалення.
Щодо олігархічного футболу, то в ідеалі, звісно, я б хотів, щоб ми від цього пішли. Я навіть колись писав кумедний матеріал на Tribuna,com (свого роду фантастичне оповідання) про те, якими могли б бути ідеальні власники наших клубів – взяв бізнесменів нової хвилі і «приставив» їх до наших клубів. Це те, чого ми маємо прагнути, але це поки – рожеві мрії.
Але я також далекий від інших крайнощів – вимагати, щоб клубами володіли вболівальники. Для нас це теж поки шлях в нікуди. Уявіть собі, що буде з «Динамо», якщо в раді директорів засідатимуть типи, які били інших вболівальників на трибунах «Олімпійського»?
Тому поки я за розумний компроміс. Нехай на якомусь етапі власниками будуть олігархи, якщо інший варіант не можливий, але принаймні вони віддадуть управління кубами в руки професіоналів. «Шахтар» тут може слугувати добрим прикладом.
– Чи є в українському футболі клуби, які можна поставити у приклад в плані розвитку економічної моделі?
– На жаль, поки, мабуть, лише «Шахтар». Можливо іншим прикладом став би «Металіст», якщо б його не перекупив Курченко. Зараз Ярославський матиме другу спробу, цікаво, що з цього вийде. Це людина, яка добре вміє рахувати гроші.
Цікава також історія «Вереса». Можливо, для багатьох це виглядає кумедно, але вони бодай намагаються рухатися в правильному напрямку. Навіть це квазі IPO, яке вони зробили. Зрозуміло, що це, передусім, піар, а вже потім інструмент залучення коштів, але це піар здорової людини, а не історія на кшталт Гінзбурга в «Динамо».
– А яка ліга, на вашу думку, може стати орієнтиром або прикладом? Зараз багато говорять, що потрібно брати приклад із Польщі, але успіхи їхніх клубів у Європі теж не сильно вражають.
– Мені складно сказати, бо я не глибоко вникаю в економіку інших ліг. Щодо Польщі – треба розуміти, що їхні клуби демонструють посередні результати через те, що рано продають своїх гравців, не можуть зібрати сильний склад, щоб видавати хороші результати. Я так розумію, що там на першому місці стоїть комерція, а на другому результат. У нас же такі клуби, як «Шахтар» та «Динамо» на перше місце ставлять результат, а вже потім йде комерція. Що це дало українському футболу – ми можемо бачити.
Я знаю, що зараз багато наших вболівальників будуть крутити носом, казати «яке мені діло до заробітку Ахметова чи Суркісів, мені медалі та кубки давай!». Але ці люди не розуміють, що якщо клуб не працюватиме на самоокупність, то його в будь-який момент може спіткати доля «Дніпра», коли власник-олігарх втрачає інтерес до команди і кидає її. Був «Дніпро» – нема «Дніпра». Ви точно хочете, щоб цей дамоклів меч висів над вашою улюбленою командою? Особисто я – ні. Тому мені симпатичніший польський підхід.
«Я зустрічав багатьох класних журналістів у різних сферах, але дядя Боба був справжнім Метром»
– На Tribuna.com вас знають під ніком Spinosa. Це якась данина поваги нідерландському мислителю?
– Так. Я давно цим ніком користуюся, ще з часів участі в конференції Артема Франкова. Колись в університеті цікавився філософією, звідси і походить вибір псевдо.
– У вас є два блоги на сайті, один з яких повністю присвячений ретро, але він давно не оновлювався. В описі до нього ви написали: «Клуб любителів бувальщини імені Бориса Таліновського» Наскільки сильно на вас вплинув журнал «Футбол» середини нульових?
– Вплинув доволі сильно. Десь до кінця 2000-х я був великим фанатом «Футболу», а особливо матеріалів Бориса Таліновського. Я зустрічав багатьох класних журналістів у різних сферах, але дядя Боба був справжнім Метром. Мені пощастило одного разу з ним пробалакати кілька годин. Це журналіст від Бога, мені дуже шкода, що він пізно прийшов у цю професію і дуже рано нас залишив. Нещодавно перечитував його матеріали і написав його доньці, як сильно мені його не вистачає.
Блог не оновлюю, бо для цього треба активно читати історичну футбольну літературу, а у мене зараз дещо змістилися інтереси.
– Цікаво, а за яких обставин відбулася ваша зустріч?
– Перед приходом в Forbes я кілька місяців був без роботи, мав багато вільного часу. Мені захотілося щось написати для «Футболу», щось на історичну тематику – перевірити, чи зможу я так само, як дядя Боба. Вирішив з ним порадитися. Написав йому на пошту, ми зустрілися і проговорили кілька годин. Він мені подарував ідею для статті – про легендарного голландського футболіста Віма ван Ханегема, який люто ненавидів німців, бо вони у війну вбили його батька. Соромно про це казати, але тоді я для «Футболу» нічого так і не написав, хоча зібрав багато цікавого фактажу. Потім був Forbes стало не до того. Але кілька років тому я все ж наважився той фактаж переробити в статтю і викласти її тут на блозі. На пам’ять про великого журналіста.
– Я думаю ті хто пам’ятає його легендарні історії чемпіонатів світу, тексти про німецький та угорський футбол точно оцінять. Ми, звісно, не порівнюємо, але кого із авторів або блогерів Tribuna.com вам цікаво читати?
– Мені завжди цікаві колонки Олександра Сажка. Хочу відмітити його суттєвий прогрес, до речі, на відміну від улюбленої команди. Цікавий тактичний аналіз від Олега Баркова. Люблю читати колонки Дмитра Литвинова, хоча мені здається, вони останнім часом щось втратили.
Сумую за матеріалами Cергія Болотнікова і Олександра Ткача. Мені здається, їхнього нестандартного погляду на речі і гостроти зараз дуже не вистачає сайту. Ще хотів би відмітити Андрія Сеньківа – він вміє знаходити цікаві історії і піднімати соціально важливі теми. А ще він мене підсадив на волейбол.
– Судячи із ваших соціальних мереж, ви любите подорожувати. Можете назвати топ-3 улюблених місця для відпочинку?
– Взагалі, мабуть, найкрасивіша країна, у якій я був (поки що), це Італія. Я дуже люблю смачно поїсти, тому це ледве не ідеальне місце для мене – самі розумієте. Минулого року разом з дружиною хотіли поїхати на Сицилію (північну Італію я вже трохи об’їздив), але пандемія завадила.
Також маю відмітити Брюгге. Фантастичне місто. Дуже раджу хлопцям з Tribuna.com, які ще не одружені, але хочуть це зробити, робити пропозицію саме там. Там просто неймовірно романтична атмосфера. Сподіваюся, моя дружина це не прочитає, бо їй я робив пропозицію на кухні.
На третє місце поставив би Мальорку. Мис Форментор – одне з найкрасивіших місць, що я досі бачив. Взагалі, я великий фанат Середземномор’я загалом – Кіпр, Адріатика. Там ідеальне поєднання клімату для мене і смачної їжі.
– Наше традиційне: порекомендуйте від себе три фільми і три книги для користувачів.
– Я – дивна людина в цьому плані, дуже неохоче проковтую новинки, натомість люблю класику. Тому мій вибір буде «несвіжий» і, мабуть, мало кому цікавий. Але давайте спробуємо.
Книжки: «Політ над гніздом зозулі» Кена Кізі. Ці книжка і фільм (рідкісний випадок, коли фільм не гірший за книжку) ідеально зайдуть людям з бунтарським складом характеру, які готові кинути виклик системі. Новели О’Генрі. Мені важко виокремити якусь одну, бо там є ціла купа справжніх шедеврів. Прочитавши ці твори, розумієш, що не конче писати величезні романи, щоб створити щось справді геніальне. О’Генрі – майстер коротких форм. Ну і раз ми на спортивному сайті давайте я відмічу «Захист Лужина» Володимира Набокова. Я багато його творів люблю, але цей точно вартий того, щоб бути прочитаним одним з перших.
Щодо фільмів, виокремлю стрічки польського режисера Кшиштофа Кисльовського. Зокрема «Три кольори – синій, білий, червоний» мене колись сильно вразили. Обожнюю Тарантіно і не згадати «Кримінальне чтиво» було б злочином. Думаю зайві рекомендації тут не потрібні. Ну і як у разі з книжкою, давайте щось наостанок на спортивну тематику. «Проклятий Юнайтед» про Браяна Клафа і Пітера Тейлора. Хороших фільмів про футбол – дуже мало і цей, якраз, такий.
Фото: соцмережi Володимира Вербяного
