Три головні родзинки міжнародного футболу, які не може дати клубний
Євген Ванжа – про плюси матчів національних команд.
Ну що, скучили за збірними? А ще тільки недавно, здавалось би, завершився зимовий чемпіонат світу, кульмінацією якого став неймовірний фінал. Спочатку складалось враження, що до повернення клубних змагань буде звикнути буде важко. Ну який там Кубок ліги, який Boxing Day. Нічого – звикли потихеньку, і футбольне життя потекло у звичному напрямі.
Тепер звикаємо до того, що найближчого тижня стежитимемо за матчами збірних, у яких будуть нові турнірні завдання та різні умови для виконання. У будь-якому разі – буде цікаво. А якщо ви вважаєте, що вікно для поєдинків національних команд це нудьга і чекаєте, коли на поле повернуться клуби, то я постараюсь вас переконати.
У матчів збірних є щонайменше 3 родзинки.
Зірки, які розкрилися завдяки виступам на великих турнірах
Чи потрібні національні команди взагалі? Таке питання вже ставилось. Арсен Венгер, наприклад, раніше зізнавався, що турніри збірних його не цікавлять через те, що після розпаду СРСР та Югославії «маленьких» збірних, і відповідно, нецікавих матчів стало все більше. За цією логікою Україна теж «маленька» команда, але не в тому справа. Також Венгер вказував на певну, на його думку, несправедливість у футболі національних команд.
«Райан Гіггз ніколи не грав на чемпіонаті світу, – зазначив француз. – А якби Дієго Марадона народився, наприклад, у Люксембурзі, то теж ніколи не потрапив би на ЧС. Проте залишався б найкращим футболістом світу».
Хоча чи дійсно це недолік, а не перевага? Клуби відкривають нам один пласт футболу, збірні – інший. Десь вони перетинаються більше, десь – менше, і це чудово. Опонувати месьє Арсену мені допоможе Роже Мілла. Чи була його клубна кар’єра видатною? Аж ніяк. Легендою він став завдяки збірній Камеруну. Гіггзу трохи не пощастило, так, але він достатньо виграв і досяг на клубному рівні, щоб бути суперзіркою. Та й не у Люксембурзі чи Андоррі він грав, щоб настільки його жаліти. Уельс грав на минулому ЧС, а сім років тому був у півфіналі Євро. Більш показовим є приклад Джорджа Веа, чинного президента Ліберії. Тут ми дійсно маємо суперзірку з занадто слабкої у футбольному плані країни, яка може тільки мріяти про чемпіонат світу.
Але є й когорта гравців, які стали зірками збірних, а не клубів. Ми вже згадували про Мілла, який запалював на ЧС-1990. На тому турнірі 38-річний нападник забив 4 голи, причому всі після виходів на заміну. А потім ще поїхав на наступний чемпіонат світу, навіть забив там.
Згадаємо ще свіжіший приклад – Гільєрмо Очоа. Якщо російські обстріли, відключення світла чи інші життєві обставини не завадили вам подивитись чемпіонат світу у Катарі, то ви мали можливість побачити його чудову гру у збірній Мексики. Він навіть не зірка, а скоріше комета футболу: прилітає до нас і яскраво сяє раз на 4 роки, а весь інший час знаходиться в тіні, бо грає або вдома, або за «Малагу», «Аяччо» чи «Салернітану».
Колега Очоа за амплуа Клаудіо Таффарел, у кар’єрі якого були «Парма», «Галатасарай» та бразильські гранди, теж асоціюється головним чином зі збірною Бразилії, основним голкіпером якої він був. Мабуть, перша справжня бразильська воротарська зірка. Це зараз ми вже звикли, що класних воротарів у пентакампеонів, мабуть, більше, ніж класних форвардів, а тоді картина була зовсім інакшою. Саме Клаудіо був першим, хто змінив стереотип. Він став чемпіоном світу 1994 року у тому самому фіналі з Італією, а через 4 роки у Франції разом з командою поступився господарям у фіналі. Не будемо знецінювати його клубні виступи, особливо перемоги у єврокубках (Кубок кубків, Кубок та Суперкубок УЄФА), однак основну славу він здобув у воротарському светрі «селесао».
Наступний герой, можливо, й образився б на включення у цю рубрику. Але факт є факт – саме виступи за збірну Німеччини зробили кар’єру Мірослава Клозе не просто класною, а саме зірковою. Зірка «Кайзерслаутерна», «Вердера» та «Лаціо», володар кількох титулів з «Баварією», але не так щоб дуже зірка цієї команди, найяскравіше розкрився у національній команді. Клозе став не просто чемпіоном світу, а ще й найкращим бомбардиром в історії ЧС і єдиним в історії власником чотирьох медалей турніру. Є й приклади гравців трохи меншого масштабу.
Суперстар рівня МЛС і збірної США Лендон Донован яскраво зіграв на ЧС-2010, забив 3 голи й допоміг своїй команді вийти у 1/8 фіналу. Словак Роберт Віттек на тому ж турнірі зробив дубль у ворота Італії та разом з командою вибив чинних чемпіонів світу, отримав статус живої легенди словацького футболу, забивши ще й Нідерландам, після чого став найкращим снайпером в історії своєї збірної. Але при цьому в топ-5 лігах Європи він грав лише за «Лілль» та скромний «Нюрнберг», а після того чемпіонату світу зовсім зник з поля зору, хоча завершив кар'єру лише 2018-го.
Футбол збірних схожий на шахи Фішера
11-й чемпіон світу з шахів Роберт Фішер був великим оригіналом. Настільки великим, що навіть придумав свої шахи – так звані шахи Фішера, Fischer Random Chess. У чому суть – все, як і у класичних шахах, але стартова позиція фігур визначається випадково, хай і з певними обмеженнями. Це збільшує кількість варіантів і вносить у гру певний рандом, нестандартність. Вивчення напам’ять всіх дебютів тут вже не врятує. Треба імпровізувати під час самої гри.
Так от, матчі клубів та збірних – це щось схоже на класичні шахи і шахи Фішера. І головна схожість в тому, що збірні – це значно рандомніший варіант гри. В порівнянні з клубами, гравці перетасовані по різних збірних, і одноклубники стають суперниками. На це теж цікаво дивитись. От Мессі та Мбаппе – суперники у боротьбі за титул чемпіона світу, потім – знову партнери, які разом творять дива на полі у складі «ПСЖ». І ті ж вболівальники парижан, які ще недавно вболівали проти Ліонеля, тепер вже радіють його успіхам.
Якщо брати виключно рівень гри, то клубний футбол зараз набагато крутіший, тут сумнівів немає. Клуби комплектують свій склад, не сильно зважаючи на громадянство гравців, а також мають набагато більше часу, щоб налагодити свою гру. У тренерів національних команд часу на роботу зі своїми футболістами набагато менше. Це стосується і кадрового підбору: гравців тут не купиш і навіть вільним агентом не підпишеш. Легіонерів тут немає, натуралізація іноді можлива, але серйозно обмежена. Тренер має певний набір гравців з необхідним паспортом і не може вийти за його рамки. Дала країна тобі, наприклад, якісного форварда – радій і став його, ні – обходься тим, що маєш, сорі.
А якщо у когось з лідерів команди ще й чорна смуга випала саме на час матчів збірних? А якщо хтось травмувався якраз перед викликом у національну команду? Після матчу 1/8 фіналу Євро-2020 Хорватія – Іспанія (3:5 у додатковий час) прочитав вже не пам’ятаю чию фразу: «Обидві команди зараз погані, і це чудово». Звучить парадоксально, але так воно й було. Не найкращий рівень гри обох суперників призводить до драматичного сценарію і видовищного футболу для масового споживача. Плюс індивідуальна майстерність ж нікуди не дівається. І хто її зможе проявити зараз у цій конкретній ситуації – ще один доволі рандомний момент.
Матчі рідної збірної – інший емоційний рівень
Серед колег-журналістів також доводилось зустрічати таку думку: мовляв, національні команди дивитись нецікаво взагалі, і якщо спостерігати за ними, то тільки по роботі. Інша справа – клуби, там справжній футбол. Впевнений, що провідні клуби були б тільки за, якби збірні зникли взагалі як явище. А навіщо вони їм, за великим рахунком? Гравців висмикують з команди, ламають графік, вони повертаються як мінімум втомленими, а то й травмованими. Так, тепер є компенсація за це від ФІФА, але самого гравця ці гроші не замінять. То навіщо це щастя?
Але при цьому матч своєї збірної – це завжди подія для всієї країни, і до нього увага більша, ніж до клубних змагань. За умовні «Реал» чи «Барселону» не всі вболівають навіть у рідних містах, а збірну готові підтримати майже всі. Навіть ті, хто в звичайному житті футболом не цікавиться, під час ЧС, Євро або просто матчів відбору часто стають палкими вболівальниками. У вас точно є такі знайомі.
Чому так? Бо кожен відчуває, що переживає не просто за футбольну команду, а за цілу країну, за рідний прапор. Не за збірну Іспанії, а за ІСПАНІЮ. Не за збірну Туреччини, а за ТУРЕЧЧИНУ. Ну і за УКРАЇНУ в нашому випадку, хто б там не був президентом УАФ. Рідна збірна – це щось особливе. За неї завжди вболіваєш, переживаєш, тримаєш кулачки, щиро радієш перемогам і засмучуєшся через поразки. І, головне, пропускаєш через серце всі успіхи чи невдачі.
Так, матчі улюбленого клубу багато хто теж чекає з нетерпінням, іноді навіть підлаштовує під них графік вихідних. Але все ж таки є різниця в рівні напруги перед поєдинком. Наприклад, якщо ви киянин, то згадайте, які відчуття у вас викликає факт, що, наприклад, найближчими вихідними відбудеться гра «Динамо» проти «Руху», а які – що збірна України гратиме проти Англії.
Додаємо сюди і кумедний та милий процес «перефарбовування» вболівальників. Скажімо, фан «Арсенала» ще під час минулого туру АПЛ міг сміятися з того, як Кейн не забив пенальті за «Тоттенгем», але якщо Гаррі зробить це за збірну, та ще й у важливому матчі, то той самий фан вже буде плакати, а не сміятись. А якщо ти фан «шпор», ти точно не радієш голу Сака за «канонірів», але стрибаєш від радощів, коли він забиває за Англію на ЧС.
І таких випадків дуже багато навіть на прикладі збірної України. Чи був хоч один українець, якого засмутило, що переможний пенальті у серії зі Швейцарією забив динамівець Гусєв, а не, наприклад, гірник Воробей?
***
Згоден, основа футболу – це футбол клубів. Це наша щоденна і смачна, соковита їжа. І на цьому все базується. А змагання країн – це смаколик, який ти собі іноді дозволяєш, щоб побалувати себе і зробити життя трохи яскравішим. Хочеться робити так і надалі.
Збірні – з поверненням, вас не вистачало. Особливо, однієї з вас.
Фото: Osvaldo Aguilar/Global Look Press, Jon Olav Nesvold/Global Look Press, Colin Poultney/Global Look Press, Joel Marklund/Global Look Press
