"Ічічі" на чемпіонаті світу 1930 року
"Дотепна цитата про вербу і про те, який же автор ідіот, бо досі пише про сербів".
Уругвайські пристрасті
Бажаючих провести перший в історії чемпіонат світу з футболу в 1930 році назбиралося аж шестеро: Нідерланди, Угорщина, Швеція, Італія, Іспанія та Уругвай. В процесі боротьби європейські претенденти потроху позмотували вудки. ФІФА прицв’яшила до регламенту вимогу, що держава-господарка покриває усі фінансові витрати. Ощадливі європейці одразу ж відкланялися, і познаходили більш цікаві заняття: Швейцарія вирішила провести чемпіонат світу з бобслею, Нідерланди першість з шашок, а італійці й поготів побудували на Сардинії місто Муссолінія, на честь не важко здогадатися кого.
Уругвай же сидів на місці, та не рипався. Навпаки, почав будувати гаргантюанський "Естадіо Сентенаріо" на 100 тисяч місць. В підсумку проведення Чемпіонату Світу 1930 року віддали саме їм.
Їхати до Уругваю з Європи в ті часи виходило дуже довго — лиш в один бік плисти пароплавом добрих пів місяця. Тож у Старому Світі бажання їхати до Південної Америки ніхто не мав. ФІФА навіть кваліфікацію скасувала, щоб заманити учасників — не допомогло. Грати мали в липні, але до лютневого дедлайну жодна європейська збірна так і не надіслала свою згоду на участь. Уругвай написав листа до Британії, сподіваючись ангажувати бодай англійців, шотландців та ірландців, але отримав від коша.
Ситуація видавался вкрай кепською. Допомогло лиш втручання президента ФІФА Жюль Ріме. Він особисто вмовив поїхати французів. Щоправда без тренера — Гастон Барро працював викладачем у консерваторії, де саме розпочиналася літня сесія. Заступник Ріме, бельгієць за походженням, улестив бельгійців. Румунів особисто відбирав король Кароль ІІ — монарх урочисто гарантував футболістам, що за час їхньої відсутності ніхто не втратить роботу.
Четвертим учасником від Європи була Югославія, і там теж все було не дуже ок.
Страсна п’ятниця Олександра Першого
Після Першої світової війни на землях південних слов’ян Австро-Угорщини постало КСХС — Королівство сербів, хорватів і словенців (серб. Краљевина Срба, Хрвата и Словенаца), або як скорочувала цю назву моя знайома — Королівство КFC.
За задумом батьків-засновників всі нації держави проголошувалися рівними між собою. Це навіть прописали у конституції. Проте ідилія тривала не довго. 6 січня 1929 року король Олександр І Карагеоргієвич розпустив Скупщину, заборонив національні партії, профспілки, запровадив цензуру, обмежив свободу віросповідання, скасував Конституцію, і змінив назву держави на Королівство Югославія. В історії цей період засуджують навіть серби, і називають його Шестојануарска диктатура.
Король Олександр взагалі був дивний хлоп. Ще в юності віщунка порадила монарху не потикатися на вулицю в п’ятницю, і він так все життя і робив. В 1934 році, за допомогою за хорватських усташів, його застрелить македонець родом з Болгарії — нелюбити сербів, то улюблена забавка усіх сусідів. За іронією долі атентат стався в п’ятницю.
Чемпіонат світу з футболу 1930 року припав на період диктатури Олександра. Тому хорвати навідріз відмовилися грати за збірну. Це була відчутна кадрова втрата, адже ті домінували у чемпіонаті КСХС — "Граджянскі" з Загреба (На його основі постане "Динамо") виграла перший чемпіонат держави у 1923 році, повторила успіх у 1926 та 1928 роках. Одразу семеро представників клубу потрапляли до заявки Югославії на Олімпійських іграх 1920 і 1924 років. Також чемпіонами того періоду ставали "Хайдук" (1927, 1929) та "Конкордія" (1930).
Через політику, а також щоб не відволікатися на переїзди і нормально підготуватися до сезону, хорвати відмовилися. Тож збірна по суті складалася лише з футболістів команд Белграда.
Хрещення "пентакамеонів"
Європейські збірні повантажилися на пароплав "Флорида" і вирушили в пащу Атлантики. Дорога зайняла аж 15 днів. Увесь цей час команди тренувалися прямо на палубі. Можна тільки здогадуватися, які тактичні настанови виникали в голові у тренера югославів Бошко Сімовича. Чоловік колись грав у футбол і був перспективним футбольним суддею але зав’язав зі спортивною кар’єрою, бо … зламав обидві ноги катаючись на санчатах.
Першим суперником збірної Югославії на Уругвайщині стала Бразилія. Тоді вона ще не була пентакампеоном і стрази у вухах її гравців не блищали на пів кілометра. Велика збірна лише починалась. Грали на Естадіо Парк Сентраль, понині найстарішому стадіоні обох Америк. Вже за перші пів години югослави вели 2:0. Відзначилися Александар Тирнарич та Іван Бек.
Тріумф над збірною Бразилії в офіційному матчі — завжди вселенський успіх. Можливо, навіть рівноцінний перемозі в турнірі. Це як впіймати справді велику рибу, і оті 1-7 на "Мінейрані" нічого не змінили.
В Уругваї не дуже чули про Югославію, проте перемога над бразильцями вразила місцевих, і збірну помітили. Через особливості прізвищ гравців команди (Тирнанич, Мар’янович, Вуядинович, Джокич – лише Іван Бек, його батько був німцем, а матір чешкою, з тієї команди не мали прізвищ з закінченням на "іч"), публіка охрестила прибульців "ічічами".
Історія протистоянь з бразильцями невдовзі матиме продовження. Бошковіч якось вмовить хорватів повернутися до збірної, і 3 червня 1934 року в Белграді його команда здолає південноамериканців 8:4. Серби пишуть, що це найболючішої поразка за всю історію. Хм, цікаво чи бразильці взагалі в курсі. Можливо, мається на увазі 8 забитих протягом одного матчу.
Але повернемося до Уругваю.
Півфінал
Наступним і останнім суперником "югів" в групі серед їхнього тріо стала Болівія. Обидва матчі земляків Марсело Морено на тому чемпіонаті проходили за схожим сценарієм: бурлескний багатообіцяючий початок поступово перетворювався на болючу поразку. Проти югославів вони протрималися цілу годину, але потім посипалися. Благоє Мар’янович, Джордже Вуядінович і дубль Бека — безнадійні 4:0.
З таким же рахунком "La Verde" програли і бразильцям. Власне, болівійська команда їхала на турнір радше як туристи — до того вони не виграли жодного матчу в історії. Грошей мали катма, навіть форму видали організатори. На футболках красувався напис "Вперед, Уругвай".
Таким чином Югославська збірна стала першою в їхній трійці і вийшла далі. Ба більше: вона стала єдиною з європейських команд, що вибралася з групи.
В півфіналі на балканців чекав Уругвай. На Олімпійських іграх в Парижі 1924-го ці двоє вже зустрічалися. Уругвай відвантажив югославам сім сухих мячів і підтюмцем рушив за перемогою в турнірі. Тому від белградських ноунеймів ніхто нічого не очікував. Однак Югославія несподівано вийшла вперед завдяки голу Вуядиновича. Щоправда Уругвай досить швидко повів з рахунком 2:1. Незадовго до перерви гол Югославії був скасований суперечливим рішенням — типу там було поза грою. У другому таймі господарі забили ще чотири. 6:1, без шансів.
Що було далі, ви знаєте. Уругвай став першим чемпіоном.
Майже епілог
За підсумками чемпіонату бронзові медалі отримали капітани збірної США (Том Флорі) та збірної Югославії (Мілутін Івковіч). Проте звіт технічного комітету ФІФА щодо чемпіонату світу 1986 року включав вичерпний ретроспективний рейтинг команд на всіх попередніх фіналах Чемпіонату Світу — у цьому документі США поставили на третє місце, а Югославію — на четверте.
У 2010 році син Кости Хаджі, голови югославської делегації на Чемпіонаті Світу 1930 року стверджував, що Югославія була нагороджена однією бронзовою медаллю. Вона зберігалася у родині Хаджі протягом наступних 80 років. За його версією саме Югославія посіла третє місце — через поразку в півфіналі від майбутніх чемпіонів, Уругваю. Такі от пироги.
Доля учасників в збірної склалася по-різному. Все-таки насувалася Друга світова. Капітан команди Мілутін Івковіч пішов у партизани, але його вполювало Гестапо. Чоловіка відправили до табору смерті Баніца під Белградом, де він і загинув. Характерно, що керував ним не німець чи підлий усташа, а Світозар "Тоза" Вуйкович — серб, член союзу комуністичної молоді Югославії. Він любив повторювати змученим голодом в'язням: "Вас сюди привезли не годувати, а вбивати". Сьогодні на честь Івковча встановлено меморіальна дошка біля стадіону "Партизана".
Мілован Якшич, воротар, якого уругвайська публіка прозвала "El Gran Milovan" працював технічним директором "Црвени звезди", і помер від серцевого нападу у Єгипті в 1953 році.
Драгослав Михайлович після Другої світової емігрує до Австралії. Там щасливо жив до 1978 року, працюючи з футбольною командою югославських емігрантів.
Мілорад Арсенієвчи тренував збірну з 1946 по 1954 роки. Двічі виводив команду до фіналу на Олімпійських іграх. Два срібла.
"Монтевидео, Бог те видео!"
Напевно, найстрокатішою видалася доля нападника тієї команди Благоє Мар’яновича. Публіка лагідно називала його "Моша". Його любив увесь Белград. Крамарі дарували улюбленцю нову англійську тканину та краватки з Відня, а перукар робив особливий одеколон спеціально для нього — "за той гол, що заб'єш у наступну неділю". Він був їхньою іконою.
Під час Другої світової війни Благоє потрапив до концтабору "Фірстенберг" під Берліном. З полонених французів серб створив футбольну команду та організував матч проти охорони. Коли він накрутив половину команди суперника, конвоїр навів на нього автомат і сказав: "Моша, німецького футболіста ти можеш обвести лише один раз".
Він вижив. І розбив серце усьому Белграду. Мар’янович закохався. І, трясця, закохався у хорватку. Її звали Планінка Чулич. Дівчина була родом з Далмації та, матері ковінька, пристрасно вболівала за "Хайдук". Після їхнього весілля белградські газети вийшли з заголовками: "Planinka-Moša 1:0".
В 2010 році в Сербії зняли фільм про ту збірну: "Монтевідео, Бог бачив тебе!" ("Монтевидео, Бог те видео!"). Фільм такий собі, про це можна говорити вже хоча б тому, що в головній ролі грав Мілош Биковіч. Пригадую як в ефірі Урганта вони разом весело хіхікали: "Га-га-га, "ягодіца", ето на сеєрбском "щєка" — какой же странний етот сєрбскій язик". Син Благоє Мар’яновича бідкався, що в тому фільмі купа фактологічних помилок. Він казав: "Mi Srbi, smo narod koji brzo zaboravlja". А хочеться щоб не забували. Принаймні не так швидко.
Не забували, що у короля-дивака Олександра вбитого в п’ятницю був молодший брат Георгій. Малого Жору батьки на літо відправляли в село до тітки в Знам’янку на Кропивниччині. Не забували, що вони досі купують англійську тканину та краватки з Відня, а в любові до ярославського трикотажу жоден серб чомусь помічений не був. Не забували, що жахіття Другої світової війни на балканському терені припинили війська Українського фронту — на Рибальському острові досі стоїть річковий монітор "Железняков", що пройшов з боями Дунаєм від Одеси до самої Сербії. Корабель досі на сторожі — на борту красується напис "Путін – лох". Не забували Планінку, і чому хорвати так ставляться до сербів. Не забували не усташів, а "Тозу" з Баніци. Не забували що таке війна, і думали головою, перш ніж поїхати до вольєру "Зеніта" зі свастиками на банерах.
Не забували Уругвай. Час і місце, коли сербські "ічічі" досягли найбільшого тріумфу в своїй футбольній історії. Принаймні, поки що.
