Рішення МОК – ще не остаточна поразка нашого спорту. Воно дає Україні шанс панчера – маємо реагувати швидко та потужно
Час обирати між тим, що легко, і тим, що правильно.
Якщо відкинути емоційну складову рекомендації МОК повернути атлетів з РФ та Білорусі у великий спорт під нейтральним прапором, маємо визнати – це далеко не найпаскудніший сценарій з тих, що могли бути реалізованими на засіданні виконкому комітету.
Хай живе собі довго та щасливо той теніс, який Томас Бах вже кілька місяців ставить за приклад більш-менш успішної взаємодії українських та російських спортсменів під час великої війни.
Віка й здоров’я тій спецдоповідачці ООН із захисту прав людини, яка закликала дозволити участь у змаганнях російським військовим та фактично цитувала Путіна у власних соцмережах – обговоренню висновків з її докладу Бах приділив декілька хвилин перед тим, як анонсувати прийняте рішення.
Процвітання та фінансового благополуччя тій УЄФА, що демонструє приклад того, як рекомендації МОК можна успішно ігнорувати – 25 березня збірна Білорусі спокійно розпочала собі кваліфікацію на Євро-2024 (програла Швейцарії 0:5, але сам факт).
Все точно могло бути гірше. Росіян могли рекомендувати до допуску взагалі без вхідних умов. Могли дозволити змагатись у командних видах – нові рекомендації закликають цього не робити. Могли повернути прапор, гімн та символіку, закрити очі на належність атлетів з РФ до воєнізованих структур на зразок ЦСКА і взагалі дійти до чого завгодно.
Зрештою, могли увімкнути зелене світло на Париж-2024. Чого якимось дивом поки що не сталося.
Шукати зраду – не на часі. Ще встигнемо
Зізнайтеся: ви не чекали щасливого фіналу. Знали, що Україна – не суб’єктна у переважній більшості світових федерацій з видів спорту та тому ж-таки МОК. Розуміли, що ми згаяли занадто вже багато часу на перерозподіл посад всередині країни (НОК, провідні федерації – біатлон, баскетбол, теніс, у футболі взагалі казна-що відбувається, і кінця-краю тому хаосу немає), дозволивши росіянам провести не один вдалий сеанс кулуарної дипломатії.
Врешті-решт, не могли не помітити очевидний факт – станом на 28 березня 2023 року у нас немає чіткої стратегії боротьби з усім російським у спорті, і вона ще навіть не близька до того, щоб бути розробленою.
Шукати винних, пояснювати, що, чому та коли пішло не так – справа легка та приємна.
Ось – Бубка з Борзовим у МОК, і ніхто не знає, чим вони взагалі там займаються. Ось – Гутцайт, який зібрав у своїх руках усю повноту спортивної влади в країні, поєднавши посади міністра спорту та голови НОК (а ще ж була і федерація фехтування!), і всюди запізнився. Ось – Беленюк, який впродовж декількох років позиціонував себе як адвокат спорту у державній владі, але ще до виступу Баха зняв відповідальність за невдачу на спортивному фронті з усіх навколо і переклав її виключно на Вадима Марковича. Нарешті, ось тенісисти, що грають з росіянами та білорусами – інколи навіть разом у парних змаганнях.
Але ж ми – дорослі люди. Люди, що вміємо думати, оцінювати та аналізувати, а не лише шукати зраду – її знайдуть за нас у коментарях на спортивних сайтах, у соціальних мережах, на сторінках ЗМІ та на телебаченні.
Зрада почекає. Бо сьогоднішні рекомендації МОК – це важкий нокдаун, але ще не остаточна поразка. Український спорт має відновити дихання, піднятися, та нарешті почати організовано і централізовано робити те, чого він не робив раніше.
Почати насправді битися за своє право змагатись без представників країн-агресорок, а не обмежуватись хаотичними закликами (при всій повазі навіть до найтоповіших наших атлетів, цього недостатньо) та декларативними заявами, що розраховані переважно на внутрішнього споживача – чи, простіше кажучи, імітацією бурхливої діяльності.
Рекомендації МОК ще залишають Україні можливість не допустити росіян та білорусів до будь-яких командних змагань. Вони залишають на столі питання допуску росіян та білорусів до Парижа-2024. Зрештою, вони вимагають від українського спорту простежити за чітким виконанням умов допуску нейтральних спортсменів. Відмовитись від тези «це погане, тому що російське», бо більше вона не спрацює, і вивчати конструкцію «ця конкретна людина не має права змагатись, тому що…».
То що ж потрібно зробити?
🟥 У нас має з’явитись власна стратегія боротьби. Без перекладання відповідальності на окремі федерації з видів спорту (бо колективна відповідальність – це безвідповідальність), без довгого очікування на ідеї зі сторони, без сподівання, що за нас все зробить хтось інший – поляки, англійці, американці чи французи. Вона має бути конструктивною і передбачати чіткі та зрозумілі кроки вперед – без жодного «все пропало».
🟥 Ми маємо тиснути на МОК стосовно перегляду критеріїв допуску російських та білоруських спортсменів до міжнародних змагань. Бо найголовнішого – засудження агресивної війни проти України – серед них немає.
🟥 У нас має з’явитись велика державна база спортсменів та тренерів, які не можуть бути допущені до змагань навіть за наявними критеріями МОК. Станом на сьогодні вона існує лише на Трибуні – а має бути у НОК, профільних федерацій з видів спорту та наших представників у регіональних та світових організаціях. Щоб слідкувати, перевіряти та тиснути, якщо хтось намагатиметься приховати власну підтримку війни (певен, такі випадки будуть, і непоодинокі).
🟥 Ми маємо використати усі бодай теоретично наявні ресурси для тиску на організаторів Олімпіади-2024 та її спонсорського пулу та залучати до нього спортивну спільноту дружніх нам держав. Бо єдиний шлях змусити МОК відмовитись від запрошення росіян та білорусів на наступні Ігри – зробити такі рішення максимально невигідними економічно. Все інше не спрацює.
🟥 Ми маємо визначити коло спікерів, яких може почути світова спортивна спільнота, і забезпечити їм стільки медійних майданчиків (за кордоном, що важливо, бо думка пересічного українця, на жаль, МОК не надто вже хвилює), скільки потрібно, щоб донести головну думку. Наших людей вбивають, наші міста знищують, наш спорт заганяють у підвали та змушують жити від тривоги до тривоги – і саме через це українці не можуть змагатись в атмосфері дружби та взаєморозуміння із росіянами та білорусами навіть у нейтральному статусі.
🟥 І, нарешті, нам треба перестати брати гроші у всіх підряд, а навчитися усвідомлювати наслідки отримання дотацій від світових організацій. Щоб не виходило так, що незначна у глобальному масштабі сума, яку, у найкращому випадку, буде розмазано тоненьким слоєм по усім спортсменам та тренерам збірних України з олімпійських видів, робить нас залежною від волі тих, хто нам її передає. Жоден молодіжний турнір з баскетболу 3х3 чи якийсь юнацький чемпіонат Європи не вартий того, щоб ставити під загрозу цілісність нашого спортивного фронту – якої, фактично, й так немає.
Це нелегко. Це потребує значних зусиль, чималих ресурсів та великої волі – і далеко не факт, що призведе до позитивних змін.
Але сьогоднішні рекомендації МОК залишають Україні шанс. Шанс панчера, яким ми за певних обставин можемо скористатись. А навіть якщо й ні – принаймні викластись на повну і створити собі хоча б якісь умови до подальшої боротьби.
Пане Гутцайт, прийшов ваш час обирати власний шлях на чолі українського спорту. Ви можете піти складною дорогою і змінити ставлення до себе – а у випадку нашої перемоги взагалі увійти в історію найуспішнішим очільником НОК за всю історію незалежної України. А можете піти простою – дистанціюватись від ситуації, перекласти відповідальність на федерації чи взагалі продовжити топити за бойкот.
Не треба бути генієм спортивного менеджменту, щоб зрозуміти, чому бойкот – win-win-ситуація для керівника українського спорту. Це ідея з присмаком популізму, що отримає чималу підтримку у суспільстві. Це ідея з присмаком економії – підготовка до літньої Олімпіади коштуватиме державному бюджету декілька мільярдів гривень, які можна буде не витрачати. І це ідея з присмаком спокою – жодних скандалів на Іграх та під час зборів, жодної критики за малу кількість ліцензій та медальні антирекорди, жодної відповідальності.
Втім, щоб піти легким шляхом, не потрібно бути олімпійським чемпіоном та досвідченим спортивним функціонером. Щоб спробувати та розвести руками, якщо з першої спроби щось не вийшло, великого розуму та хисту не вимагається.
Україна ще не віддала спортивний фронт. Ще є шанс запобігти повноцінному поверненню спортсменів з держав-терористів на світову арену. Але продовжувати робити те ж саме, що й перші 13 місяців повномасштабного вторгнення, та сподіватись на інший результат, марно – треба змінюватись та реагувати. Швидко та потужно.
Ми на це дуже чекаємо.
Фото: Dmytro Smolyenko/Keystone Press Agency, IMAGO/BEAUTIFUL SPORTS/Olaf Rell, Piero Tenagli/Keystone Press Agency/Globallookpress.com, IOC/Flickr,
