Жертвою брехні ніколи не захоче стати той, хто сам не має жодних докорів сумління і використовує її

Як казав Марк Твен: «Брехня вже тричі облетіла Землю, перш ніж правда взула черевики».

От чесно, не люблю популістів, а особливо коли вони намагаються рулити в політиці. Мені цікаво, чи я один такий, чи нас багато? Судячи з того, що продовжує відбуватися в світі (я маю на увазі не тільки про війну між росією та Україною), то скоріш за все, любителів голосувати за «гарне слівце» більшість. І це погано, бо «просто і скоро» - це про великі проблеми. Але чи замислюємося ми про це, коли чуємо лише те, що хочемо почути, а не те, як є насправді?

Цей пост не про футбол, і взагалі не про спорт. Це про загальне, що існує в нашому світі. Про те, чим користувалися, користуються і будуть користуватися й надалі: будь де, при будь-якій ситуації і в будь-якому часі. Це про ПРАВДУ і БРЕХНЮ в політиці, але з філософської точки зору. Тому, якщо є час для роздумів, то вперед, приєднуйтесь.

Історичний екскурс

Політики встановлюють правила співіснування, розподіляють ресурси, вирішують, які можливості у майбутньому отримають люди, а кому такі можливості будуть недоступні. Врешті-решт, вони можуть навіть вирішувати питання життя і смерті: у війні, у кримінальному праві, навіть у сфері охорони здоров’я та соціального права. Чи є дивним те, що саме в політиці постійно брешуть? Дають нездійснені обіцянки, приховують власні інтереси, вводять громадян в оману.

Політична брехня така ж стара, як і сама політика, і вона не зникне, доки люди будуть панувати над людьми.

Численні фейкові новини, майже необмежені можливості Інтернету та втрата довіри до традиційних ЗМІ роблять сьогодні політичну брехню найпотужнішою, ніж будь-коли. При цьому її сила завжди була відчутною. Вже в античній Греції афіняни переконували іонійські міста Малої Азії, що всі вони були засновані Афінами. Це мало надати легітимність для безсоромного домінування над містами в Аттико-Делоському морському союзі та встановлення власного контролю над федеральною скарбницею.

У Середньовіччі часто вдавалися до брехні у вигляді підроблених документів, що іноді мало серйозні політичні наслідки. Так, підробка, замовлена герцогом Габсбурзьким Рудольфом ІV у ХІХ столітті, створила основу для піднесення його династії: за допомогою Privilegium maius Габсбурги посилалися на права, нібито закріплені документально, протягом століть, що фактично проклало їм шлях до ерцгерцогства та панівного становища в Австрії.

Вигадування фейкових новин з метою дискредитації політичних супротивників також має давню традицію. У ХVІІ столітті в Англії чутка про нібито змову єзуїтів з метою вбивства короля викликала масову істерію та політичну кризу, внаслідок чого було страчено 35 псевдозмовників, а антикатолицькі закони були посилені. Автором вигаданої чутки був колишній англіканський священник, який, очевидно, хотів розпалити настрої проти католиків.

У ХХ столітті тоталітарні системи комунізму та націонал-соціалізму продемонстрували, що існують режими, які повністю ґрунтуються на брехні. Найголовнішою неправдою була обіцянка досягти стану благополуччя на Землі.

Оскільки ці режими ніколи не могли виконати це, їхня брехливість була безмежною. Тим часом неправда набувала абсурдних рис, наприклад, в Румунії уряд Чаушеску зайшов так далеко, що навіть фальсифікував прогноз погоди. Люди мали повірити, що їм лише здається, ніби вони так жахливо мерзнуть. Хоч насправді це було пов’язано з дифіцитом палива в країні.

У всіх цих випадках брехня слугувала збереженню або здобуттю влади, тобто політичним мотивам у чистому вигляді. Однак наведені приклади наводять на думку, що визначення “політична брехня” є однозначним, хоча насправді це не так. Адже між білим і чорним, між правдою і неправдою існує безліч відтінків сірого. Тому не все, що не відповідає повністю правді, обов’язково є брехнею.

Обіцянка-цяцянка

Чи можна вважати брехнею передвиборчі обіцянки, які можливо, не вдасться виконати? Риторичні перебільшення та загострення, що спотворюють факти належать до сірої зони – між правдою та брехнею. Назвати іншого політика «загрозою безпеці» - це, безсумнівно, перебільшення, але в політиці часто ведуть боротьбу без правил. У цьому випадку умови протистояння загальновідомі. Глядачі здатні сприймати все це так, як це і задумано: як своєрідний показовий бій, що ведеться за допомогою риторичних питань, яким приділяють найбільшу увагу.

Навіть приховування правди не обов’язково є брехнею. Те, що Гітлер і Сталін у 1939 році під час підписання пакту про ненапад приховали таємну додаткову угоду, в якій вони розмежували свої сфери інтересів у Східній Європі та вирішили поділ Польщі, безсумнівно, було правдою і диктатори обдурили західні держави та саму Польщу щодо своїх справжніх намірів. Однак, якщо демократично легітимні спецслужби надають свої висновки громадськості лише в обмеженому обсязі, наприклад, щоб не підставити під загрозу розслідування проти ворогів держави – то це навряд чи можна назвати брехнею. У цьому випадку цілі не приховуються, а отже і факти не замовчуються, просто не розкривають всі деталі, необхідні для досягнення цілей, про які відомо всім.

Проблемні обіцянки, політична інсценізація, риторичне загострення, приховування правди – все це знаходиться в «сірій зоні», так би мовити, на грані між добром і злом. Але як бути з явною політичною брехнею, тобто не з помилковим неправдивим твердженням, а зі свідомим і плановим введенням інших в оману щодо справжнього стану речей. Чи слід таке категорично відкидати? Чи можливі обставини, за яких брехня могла б бути виправданою, хоча вона і засуджується з моральної точки зору.

Прийнятність або неприйнятність

В історії політичних ідей на питання: “Чи справді всі союзи є неприйнятними?” давали різні відповіді. Для флорентійського філософа епохи Відродження Нікколо Макіавеллі брехня, приховування і лицемірство були легітимними засобами в політичній боротьбі. Його аргумент полягав у тому, що у світі, той, хто дотримується правил, неминуче приречений на поразку. Якщо подивитися з точки зору того хто має владу, то оскільки всі люди є поганими, перед ними не існує жодних зобов’язань. Це означає, що можна порушувати договори та обіцянки, не побоюючись негативних санкцій. Сильний диктує правила іншим, не будучи сам ними пов’язаним. У басейні з акулами найбільша акула є найкращою, і як правитель треба просто прагнути стати найбільшою акулою і залишатися нею… Не важко уявити, як би виглядав світ, якби всі орієнтувалися на поради Маккіавеллі.

Зовсім протилежну точку зору щодо легітимності неправди висловлює Іммануїл Кант. На думку цього філософа-просвітника з Кенігсберга, брехню слід засуджувати в будь-якому можливому випадку. Для Канта беззаперечно діє аргумент, що кожне порушення загальноприйнятих правил ставить під сумнів саму систему правил і що це гірше, ніж можливі негативні наслідки безумовної правдивості. Приклад, обраний Кантом, показує наслідки цієї позиції у всіх їхній суворості: навіть якщо за допомогою брехні можна захистити невинно переслідуваного від його переслідувачів, цього робити не можна. Заборона брехати важить важче, ніж порятунок невинної людини. На мій погляд це мислення є жахливим.

А взагалі чи уникнення брехні може мати більшу вагу, ніж уникнення несправедливості?

Чому тирани, узурпатори та автократи бояться правди?

Упродовж історії брехня, як правило використовується для здобуття або зміцнення влади, незалежно від якості самого правління. Саме в системах, які найменше дбають про загальне благо, обман був і залишається дієвим політичним засобом. Так, у дусі Макіавеллі, брехня належить до стандартного репертуару диктаторів. Якщо вони приходили до влади як демагоги, то зазвичай спочатку підбурювали народ – проти правлячих і заможних, тобто тих, хто якимось чином мав привілеї (або, як у випадку Гітлера, проти євреїв, комуністів і демократів). Водночас демагоги мусять змальовувати майбутнє, до якого вони хочуть прокласти шлях, у найяскравіших фарбах, тобто вони мусять давати обіцянки, які неможливо виконати: комуністична ідея «безкласового суспільства», вільного від соціальних конфліктів, є однією з тих обіцянок, які ніколи не можуть бути виконані і з самого початку містять у собі намір обдурити народ.

Прийшовши до влади, диктатори обманюють людей щодо досягнень свого режиму та придушують критичні настрої серед населення. Вони охоче видають себе за виконавців єдиної волі народу – якої насправді ніколи не існувало. Їхні справжні цілі різко суперечать потребам суспільства, адже жоден народ не хоче бути експлуатованим і поневоленим. Ніхто не бажає правителя, який дбає лише про власне благо та благо своїх сатрапів. Правда тут справді була б викривальною. Тому її так бояться тирани, автократи та узурпатори.

Брехня в демократії

Якщо політична брехня поширена в диктаторських системах є неминучою, то в демократичних устроях вона, здається, суперечить самій системі. Тут влада належить самому народу, хоч і в опосередкованій формі, у вигляді парламентського представництва. Але що могло б спонукати народ обманювати самого себе або приховувати заходи, спрямовані проти його власних інтересів?

У демократичних системах зберігається різниця між тими, хто править, і тими, ким правлять. Це правління ґрунтується на довірі, яку населення виявляє до своїх представників, та на контролі, що має захищатися від зловживань з боку уряду. Окрім відставки уряду, одним із найважливіших засобів контролю є публічність. Публічність є, як висловлюється Кант «палладиєм народних прав», тобто святинею прав людини та громадянина. Усе, що є сумнівним з моральної та правової точки зору, а отже, і закон, має уникати публічності. Якщо все є публічним то, згідно з демократичним направленням, все є прозорим, відкритим і зрозумілим.

Проклятий Інтернет?

Але що це означає для демократії, коли суспільство заражається брехнею – і само себе інфікує? Це явище не є новим, історія народних міфів і популярних теорій змови має довгу історію. Однак, Інтернет, який нині визначає суспільний дискурс, відкриває несподівані нові можливості для поширення та розповсюдження брехні. У мережі без розбору співіснує все можливе і не можливе: правда і брехня, інформація і дезінформація, факти і фальсифікація. Немає жодної загальної ознаки, жодної властивої Інтернету структури, за допомогою якої можна було б визначити якість публікації. Як політичний засіб масової інформації він відкриває доступ до мільярдів користувачів – і до нескінченої кількості способів маніпуляції.

Це призвело до демократизації політичної брехні. Тепер не лише правителі, впливові кола чи амбітні претенденти на політичні посади, які вже мають підтримку серед населення, можуть заради власної влади реалізують свої амбіції за допомогою брехні. Тепер кожен може займатися цим жанром. І навіть якщо він нічого не досягне для себе, він принаймні може поставити під сумнів або навіть зруйнувати те, чого досягли інші. Деякому цього вже достатньо, щоб насолодитися приємним відчуттям влади.

Нові можливості дійсно дають владу. Завдяки масовому та цілеспрямованому поширенню фейкових новин, наклепів чи фальсифікацій навіть окрема людина може раптом здобути відчутний вплив. Вона може створити атмосферу, яка змушує політиків реагувати. За допомогою такої пропаганди мобілізуються цілі політичні рухи, з нізвідки створюється суспільна реальність.

Правдою є те, що вважають правдою численні однодумці, які зустрічаються в «ехо-камерах» соціальних мереж і підкріплюють один одного – тут демократичний принцип формування більшості перетворюється на колективну ворожість до істини.

Ще гірші справи з правдою, коли професійні наймані брехуни та боти із соціальних мереж беруться поширювати фейкові новини і Інтернеті. Спецслужби можуть під фальшивою ідентичністю без контролю переслідувати свої цілі та, наприклад, шпигувати за групами опору в авторитарних системах, які організовуються через Інтернет і підривати їхню діяльність. Наскільки безмежним є Інтернет, настільки ж безмежними є можливості обману та маскування. Як показують події останніх 12 років в Україні та світі, відкритість демократії для формування політичної думки та дебатів стає вразливим місцем і брехливі конструкції диктатур кидають свою тінь і на демократію (російські масові інформаційні компанії під час Революції Гідності, анексія Криму, АТО, президентські вибори в Україні та США, повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року та ін.).

Але якщо навіть у демократії політики не соромляться відкрито брехати, не втрачаючи при цьому значної частини прихильників, виникає питання: Чи не буває так, що люди іноді самі хочуть, щоб їм брехали? Сучасні популістські рухи пропагують своє спрощене бачення світу та свої не менш спрощені рецепти поліпшення ситуації лише шляхом порожніх обіцянок, масового приховування фактів та звинувачення невинних. Але саме це, здається, зачаровує багатьох людей – у часи, що стають дедалі заплутанішими, вони отримують зрозумілі пропозиції та програм. Однак їхня привабливість ґрунтується на спрощенні, яке завдає шкоди складній реальності. Це теж є формою брехні. У цій дисципліні справжню майстерність демонструє нинішній президент США Дональд Трамп та його адміністрація. Пости Трампа у Twitter настільки спрощують, спотворюють та позбавляють контексту важливі факти, що при перевірці їхньої правдивості майже нічого суттєвого не виявляється (чого ж не згадати і про вибори Президента України 2019 року і вислів Володимира Зеленського «какая разница»).

Тут політична брехня не обмежується не заради вищого блага та з найвищим почуттям відповідальності, а з чистого власного інтересу, ба, навіть з власного егоїзму. Вона не служить на благо суспільства, а шкодить демократії, що ґрунтується на довірі. Але для Дональда та інших популістів мірилом є зовсім не правда, а виключно успіх. Проте, наскільки мало значення має правда, свідчить оригінальне словотворення радниці президента Келліанн Конвей, яка на звинувачення когось із журналістів в бік Трампа у брехні відповіла, що йшлося лише про «альтернативні факти». Але, як ми знаємо альтернативи фактам не існує.

«Істина»: межа між фактом та фейком

Погляд, що істини взагалі не існує, а кожен має свою власну істину, поширений саме в сучасній плюралістичній демократії. Трагічний досвід тотальних претензій на істину з боку націонал-соціалізму та комунізму загалом дискредитував саму претензію на істину. Але чи слід за жертвами людей у цих режимах ще й жертвувати істиною? І як можна заперечувати істину, не заперечуючи при цьому й брехню? Релятивізація одного неминуче тягне за собою релятивізацію іншого. Брехня, як протилежний принцип вказує на істину й підтверджує її необхідність.

Як позитивний і негативний критерій, істина та брехня однаково незамінні – інакше межа між фактом і фейком остаточно зникла б. У цьому сенсі різноманітність думок у демократії не є достатньою підставою для сумнівів у можливості існування істини. Натомість слід прагнути знайти правду в дискусії, не просто претендувати на неї для себе та заперечувати її в інших, а шукати її в обміні аргументами. Те, як страшенно бракує правди саме в диктаторських державах, є чітким свідченням того, наскільки вона потрібна. Жертвою брехні ніколи не захоче стати той, хто сам не має жодних докорів сумління, використовуючи її.