«Ціль №1 – турнір на честь моєї загиблої гімнастки»: тренерка з Маріуполя – про пережите та повернення в Україну
Історія Анастасії Мещаненкової.
«Якби не робота, то я би не залишилася в Болгарії ні на місяць. Мене кличе коріння – я не можу без рідної країни. Мені дуже важко без своїх людей», – каже Анастасія Мещаненкова, тренерка з художньої гімнастики, яка пережила жах блокади Маріуполя.
Після декількох років роботи у Болгарії вона повернулася до України і навіть забрала назад із собою юних гімнасток, які вже виступають на всеукраїнських турнірах та національних чемпіонатах.
Ірина Журавльова поспілкувалася з Анастасією під час останнього чемпіонату України – розповідаємо сильну історію тренерки.
«Болить, що не можеш повернутися додому»
Анастасія – вихованка маріупольської школи гімнастики, у 2014-му переїхала до Одеси, де потрапила до СДЮСШОР «Чорноморець».
Після завершення спортивної карʼєри Мещаненкова деякий час працювала тренеркою за кордоном, але в 2019 році перед пандемією коронавіруса повернулася до Маріуполя, де відкрила власний спортивний клуб.
Під керівництвом Анастасії займалося близько 100 людей, але 24 лютого 22-го все змінилося.
«Дуже важкий час. Коли згадую, то мені, звісно, все ще це болить. Але більше болить не те, що ми пережили, бо вся наша країна переживає подібне і сьогодні. Болить, що не можеш повернутися додому. Це, напевно, найважче.
Зустріли війну в Маріуполі і ми не змогли виїхати з міста в перший день, бо вже були в кільці. І так ми залишилися аж до 15 березня.
Спочатку були в квартирі. А коли почали скидати бомби, то зрозуміли, що від будинків нічого не залишається після попадань. Спустилися і жили 10 днів у бомбосховищі.
Нам вдалося виїхати з міста тільки, коли росіяни вже прорвались на «Азовсталь».
«Ціль номер один – організувати турнір на честь моєї загиблої гімнастки Катерини Дяченко»
Зараз спортивний клуб «Формула перемоги» поновив свою діяльність у Одесі і його вихованка Валерія Александрович навіть змогла відібратися до особистого фіналу на дебютному чемпіонаті України та виступити на Кубку України.
Вихованкою клубу також є юна гімнастка Катерина Дяченко, яка загинула у Маріуполі через агресію РФ.
«Я дізналася про те, що вона загинула разом зі своїм батьком, після того, як сама вже виїхала з міста. Як тільки з’явився зв’язок, я почала зв’язуватися з сім’ями своїх дітей. В нас був чат у Viber, де були всі батьки. Всі туди відписувались, хто куди виїхав, хто де.
І тоді ми зрозуміли, що не відписала лише їхня родина. І вже через сарафанне радіо дізналися, що сімʼя Каті була у своїй квартирі на момент вибуху або влучання ракети. Ще точно невідомо, на жаль, як саме все сталося. Верхні поверхи їхнього будинку завалилися.
Вижили тільки мама і молодший брат Каті – сусіди дістали їх з-під завалів. Катю з татом не змогли [дістати], тому що вони знаходилися під важкою плитою. На той момент ДСНС вже не працювала. Це було 12 березня, коли вона загинула».
Після виїзду з Маріуполя Мещаненкова почала займатися волонтерством, а пізніше до неї приєдналася тренерка збірної України Ірина Блохіна. Жінки разом з іншими активістами організували штаб в Запоріжжі та допомагали переселенцям.
«Для мене Блохіна – це великий мотиватор та підтримка. Мені взагалі здається, що якби не вона, то я б в себе так не вірила. Все, що я маю зараз, цю впевненість у собі, до цього вона доклала теж свою руку.
Вона людина, яка вміє мотивувати, вміє відкрити тобі очі на те, що ти насправді можеш. Вона також дуже мені допомогла з тим, щоб я вирішила переїхати назад в Україну. Бо я сумнівалася, чи зможу тут працювати. І з фінансової сторони в тому числі, тому що дуже важко все починати з нуля.
Зараз для нас ціль номер один – організувати в наступному році турнір на честь моєї загиблої гімнастки Катерини Дяченко.
Я хочу зробити дуже потужний турнір, щоб і дівчата з національної збірної там були. Бо Катя мріяла виступити на одному килимі зі збірною України. Вона дуже хотіла потрапити та наживо подивитися Олімпійські ігри. Також мріяла, що одного дня вона стане чемпіонкою світу.
Турнір на її честь – це зараз головна мета для мене. Я хочу, щоб люди не забували про Катю. Щоб памʼятали дітей, які загинули від цієї страшної війни.
Тому моя місія зараз – зробити так, щоб про мою вихованку памʼятали не тільки як про гімнастку, а і як про людину, про дитину, яка віддала своє життя».
«Були пропозиції залишитись у Болгарії працювати – а з однією гімнасткою дійшли до перегляду в збірну»
Після виїзду з окупації Анастасія не одразу повернулася до тренерської роботи – були навіть думки про те, що варто закінчувати зі спортом:
«Швейцарська федерація дізналися, що багато моїх гімнасток з Маріуполя знаходяться в Німеччині – вони знайшли цих дітей і допомагали їм. Брали дівчат на майстер-класи світових гімнасток, оплачували участь у виїзних змаганнях, на які не було коштів у батьків.
Також вони постійно запрошували мене на роботу до себе. Але я побоялася їхати, тому що не знала мови і на той момент взагалі не розуміла, що я далі буду робити зі своїм життям».
Однак вже наприкінці квітня тренерка вирішила зібрати своїх дітей в одному місці та провести літні збори в Бургасі.
Мещаненкова має власну історію з Болгарією – ще в дитинстві вона їздила туди тренуватися, а вже після закінчення школи обрала для себе болгарську мову для вивчення в Одеському національному університеті ім. Мечникова.
«Ми потренувалися всі разом 10 днів, і мене запросила працювати тренерка однієї гімнастичної школи в Софії.
Я тренувалася у цієї жінки на зборах, коли була маленька. Вона мене знала, пам’ятала, слідкувала за моєю роботою. Вона одразу мене перевезла до Софії, запропонувала підтягнути декілька дітей з України.
Рівень болгарської школи гімнастики дуже високий – тут виховують одних з найсильніших гімнасток світу. Я дуже багато звідти винесла, як тренер, як спеціаліст.
Це була для мене честь, тому що мої діти виступали на одних змаганнях зі срібною призеркою Олімпіади-2024 Боряною Калейн, абсолютною чемпіонкою Європи Стіляною Ніколовою та багатьма іншими дівчатами».
Внутрішні змагання та відбір до збірної проходить в Болгарії зовсім не так, як в Україні. А звичайні фанати гімнастики можуть запросто заплутатися у незрозумілих термінах та великій кількості чемпіонок країни, які виступають на зовсім різних чемпіонатах.
«Мені дуже подобається система болгарської гімнастики, те що є декілька рангів чемпіонатів країни. Є чемпіонати країни відбіркові, де дівчата проходять кваліфікацію, і якщо вони проходять за балами, або займають певні місця, то йдуть далі – на категорію «Еліт». Існують ще категорія «А» – це середній рівень і категорія «Б» – це початковий рівень.
Система дуже цікава, тому що є мотивація рости. Ти розумієш, що твоя дитина може поборотися та стати чемпіонкою, наприклад, у категорії «Б» і мати вже результат. А старші можуть дорости до категорії «Еліт» і змагатися вже з національною збірною Болгарії», – пояснює Анастасія.
Та попри велику повагу до країни, яка прийняла Мещаненкову, вона все ж хотіла повернутися до рідної України. Ні посада тренерки у престижній спортивній школі, ні місце в збірній Болгарії для вихованки не змогли втримати Анастасію за кордоном.
«Були пропозиції залишитись у Болгарії працювати. Моїм дівчаткам, в принципі, пропонували на перспективу змінювати громадянство.
Ми дійшли там з однією гімнасткою до перегляду в національну юніорську збірну, але через те, що у неї не було громадянства, то не було сенсу залишатися. Для нас це був просто досвід – можливість дізнатися реальний рівень гімнастки, зрозуміти, які в неї можуть бути досягнення.
Українські діти більш замотивовані спортом. У ранньому віці наші дуже швидко набирають обертів – у них горять очі. А у Болгарії з мотивацією у маленьких дітей погано.
Вони вже більш європейські, розслаблені, їх ще треба притримувати, бо вони не дуже хочуть з маленького віку тренуватися, щоб їх там напрягали та тримали декілька годин в залі.
Зараз дуже багато наших українських дівчат у Болгарії – Олександра Шалуєва, Анастасія Калєва. Також ще одна дівчинка, теж з Одеси, претендентка на національну збірну – вона вже там однією ногою, можна так сказати.
Знаєте, можна по різному до цього ставитись, але я вважаю, що це діти, і вони мають право на власне майбутнє. Вони мають право використовувати будь-яку можливість, щоб бути там, де вони хочуть бути, щоб здійснювати свою мрію. Вони молодці великі – вони трудяжки.
Я за ними слідкувала три роки і дуже щаслива, що в них вийшло. Щаслива, бо це в Болгарії, де система дуже прозора. Ти виступаєш, відбираєшся і отримуєш те, на що заслуговуєш.
Звісно, шкода, що наша збірна втрачає можливість мати таких талановитих гімнасток, але це зараз такі умови, що не можна звинувачувати дітей або батьків за рішення бути в безпеці».
Рибченко здобула перемогу на чемпіонаті Болгарії з художньої гімнастики серед дітей до 11 років
У грудні 2024-го Анастасія Мещаненкова вирішила повернутися в Україну – для життя та роботи обрала Одесу.
«Якби не робота, то я би не залишилася в Болгарії ні на місяць. Мене кличе коріння – я не можу без рідної країни. Мені дуже важко без своїх людей.
Коли ти розумієш, що у вас спільне горе, то воно об’єднує. І я розумію, що можу бути корисною в Україні. Тобто мені потрібно було бути на своїй землі. Мені так було важко.
Коли повернулась, то повернулися і дівчата, з якими я працювала. Вони теж захотіли додому і продовжити тренуватися зі мною як своїм тренером.
Валерія повернулася, Поліна повернулась, ще одна Валерія. Також в мене є дві дівчинки з Маріуполя – мої вихованки.
Я дуже люблю Одесу. Я там вчилася і знаю кожний куточок вже. Це для мене як другий дім, як мій Маріуполь, тому, напевне, про Київ ще не думаю. Хоча мене запрошували ще в 2022-му – пропонували приїхати і допомагати в збірній або набирати дітей від школи Дерюгіних.
Але тоді ще я не розуміла, чи зможу витримати вибухи, чи зможу знову пережити все це після Маріуполя. І так залишилася отримувати свій досвід у Болгарії.
Зараз мені дуже хочеться, щоб мої діти просто розвивались. Щоб від маленької до дорослої – у всіх були результати. Дуже багато дітей з амбіціями у професійний спорт, тому мені приємно. Я хочу це підтримувати. Хочу подивитися, на що я як тренер спроможна».
***
Якщо ваша дитина хоче займатися художньою гімнастикою в Одесі, то ви ще маєте шанс потрапити на тренування в клуб «Формула Перемоги», де тренує Анастасія.
Фото: Ірина Журавльова/Tribuna.com, «Азов», formula_peremogy_rg/instagram, a_meschanenkova/instagram, indrekphotos/instagram, bgrgfederation/instagram
Інші пости користувача
