Таїсія Онофрійчук: «У 7 років прийшла в гімнастику і взагалі нічого не вміла – зараз це улюблене заняття»

17-річна Таїсія Онофрійчук стала зіркою не тільки серед вболівальників художньої гімнастики, але змогла вийти і далеко за межі бульбашки фанатів цього спорту.

На останньому чемпіонаті Європи Онофрійчук виграла золото в багатоборстві – це досягнення не підкорювалося Україні аж 28 років. До того ж, Таїсія – наймолодша в історії країни абсолютна чемпіонка Європи в художній гімнастиці.

Тренерка гімнастки Ірина Блохіна розповіла Tribuna.com, що вправа Онофрійчук з обручем на Олімпіаді-2024 під пісню Thriller Майкла Джексона підкорила глядачів зі всього світу. Блохіна додає, що американський канал NBC навіть перервав трансляцію вечірньої сесії легкої атлетики, щоб показати виступ українки з обручем.

😱 Блогер вкрай емоційно відреагував на виступ Онофрійчук на Олімпіаді

Ми побачили, як проходила підготовка спортсменки до європейської першості на чемпіонаті України – Онофрійчук змагалася і тренувалася в Ужгороді навіть у свій день народження. Але все ж знайшла час для свого першого інтервʼю.

Ірина Журавльова разом зі Станіславом Орошкевичем поспілкувалися з Таїсією Онофрійчук та Іриною Блохіною про:

📌 перші кроки у гімнастиці;

📌 повернення до України під час повномасштабного вторгнення;

📌 секрети розробки змагальних вправ;

📌 чи хоче Онофрійчук стати тренеркою у майбутньому;

📌 збори в Японії;

📌 умови тренувань для гімнасток в Україні та ще багато цікавого.

«Я тільки сідала на шпагат та робила колесо. А всі дівчатка у 7 років уже виступали та все вміли»

– Як ти прийшла в гімнастику, можливо, займалася раніше якимись іншими видами спорту? Розкажи про початок свого шляху.

– Таїсія Онофрійчук: Десь у 4 роки починала з танців. Ходила до студії Brilliant. Моя подруга, з якою я танцювала, ходила ще й на гімнастику. Ми з мамою взагалі не знали, що це.

Мама вирішила спробувати мене зводити. Я у 7 років прийшла в гімнастику і взагалі нічого не вміла, тільки сідала на шпагат та робила колесо. А всі дівчатка у 7 років уже виступали та все вміли.

Мама розповідала, що я вдома [після тренувань] стрибала на скакалці. Я плакала, бо не вмію те, що можуть інші дівчата. Хореографка на гімнастиці мене теж сварила.

Зрозуміло, що я засмучувалася. Мама мене підтримувала. Але бувало, що я не хотіла ходити на тренування у дитинстві. Це було важко, але мама мене підтримувала, і я ходила до зали щодня. Зараз для мене гімнастика – це улюблене заняття.

– Чи були у тебе кумири в гімнастиці, на кого рівнялася чи мріяла тренуватися разом із кимось?

– Т: Насамперед мріяла у збірній України тренуватися зі старшими. Тому що всі вони завжди були для мене кумирами.

Коли я прийшла до збірної, у 2020-му та 2021 роках, дуже переживала, як мене приймуть. Тоді всі до мене добре ставилися.

Але іноді навіть сказати привіт було страшно. Я просто не знала, як зі старшим говорити: «Вітаю, привіт чи доброго ранку». Ми завжди так зверталися: «Доброго ранку». Теж із дівчатами переживали. Згодом ми потоваришували [зі всіма] і почали добре спілкувалися.

Онофрійчук з українськими гімнастками: Дариною Дудою та Марією Височанською.

– Коли ти зрозуміла, що не просто ходиш до секції, а це вже твоя професія?

– Т: Напевно, в 2019-му чи 2020-му – коли я [тренувалася та виступала] у групових вправах. Ми просто з ранку до ночі сиділи у залі. І я вже розуміла, що це більше за просто спорт.

– Ірина Блохіна: Розкажи, як ти потрапила до збірної. Коли дідусь тебе зустрічав біля кордону в 2022 році. Це був такий поворот, який дуже сильно вплинув. Вона могла б взагалі тут не сидіти зараз.

– Т: 24 лютого 2022 року ми вже були зібрані, бо рідні казали, що буде війна. Ми ще до цього переїхали до бабусі, бо вона живе на правому березі Києва, щоб міст не переїжджати.

І о 5-й ранку ми прокинулися. Мама щось почула – будить нас і каже: «Почалася війна». Ми з сестрою просто у ступорі були.

До цього я була в істериці, плакала, що може початися війна. Мені мама навіть дала тоді заспокійливе. А коли я прокинулася 24 лютого, то взагалі не зрозуміла, що відбувається – не вірила.

Ми відразу вже о 6-й ранку виїхали. Спершу у Вінницю – у нас там були знайомі. Там теж були тривоги, як і по всій Україні. Потім ми поїхали до Львова, тиждень там були у рідних – після цього виїхали до Польщі. Місяць-півтора я була у Польщі, де теж тренувалася та навчалася.

Тато взагалі не хотів, щоб ми поверталися назад до України, бо тут дуже небезпечно. Зрозуміло, ми всі боїмося. Але ми прийняли таке рішення – мама мене підвезе до кордону і дідусь із бабусею зустрінуть.

Десь за місяць мама та сестра теж приїхали назад до України. Вже на мій день народження були тут.

– Коли ти повернулася та почала тренуватися в Україні, наскільки було складно?

– Т: Складно.

– І: У цей момент ми з Іриною Іванівною Дерюгіною були на зв'язку з дідусем та бабусею Таї. Тут просто величезна заслуга її дідуся – він умовляв, заспокоював усіх дуже.

Тая – справжній діамантик. Зрозуміло, що ми за кожну дитину переживали, але в її випадку ми не могли змарнувати цей момент.

Ми розуміли, що у нас попереду були юніорський чемпіонат світу та AEON Cup (клубний турнір у Японії – прим. Tribuna.com), де Тая і вистрілила потім.

Це був дуже важливий етап – у неї розпочалася усвідомлена юніорська кар'єра. Та Таю треба було підготувати, і ми розуміли, що в нас для цього дуже мало часу.

– Дідусь Таї – фанат гімнастики. Він завжди перший лайкає пости з виступами в Facebook і Instagram, дуже активний у соцмережах.

– Т: Так. Я весь час дивлюся відео і бачу, що дідусь уже лайкнув (сміється).

«Я хотіла б спробувати бути тренером, відчути всі емоції»

– Ти досить активна в соцмережах: у TikTok та Instagram постиш відео. Чи хочеш більше розвивати їх, є якийсь план?

–Т: Саме плану немає, немає також завдання якось підняти свій Instagram або TikTok. Просто веду їх, коли маю настрій, виставляю відео.

– Чи є якісь улюблені блогери, за якими стежиш?

– Т: За спортсменками стежу, за нашими всіма. Найбільше цікавлюсь спортом.

– Окрім гімнастики, якими видами спорту цікавишся?

– Т: Фігурне катання мені дуже подобається.

– Кого із фігуристів можеш виділити?

– Т: З Америки – Ілля Малінін. Він же чемпіонат світу виграв – офігенна програма. Гарно.

– Є якась зараз подружка у збірній?

– Т: З усіма дружимо: хто в особистій програмі, хто в команді групових вправ.

– Маленьким дівчатам зараз щось підказуєш?

– Т: Ми всі підказуємо маленьким на своєму досвіді. Тому що ми теж це все проходили – підказуємо, як краще чи швидше щось зробити.

– А не думала про те, що колись сама тренуватимеш?

– Т: Я думала про це, але не знаю ще. Я хотіла б спробувати бути тренером, відчути всі емоції не тільки як гімнастка в гімнастиці.

– Чи хотіла б собі таку гімнастку, як Тая Онофрійчук?

– Т: Навіть не знаю.

– І: Я дуже хочу почути цю відповідь. Я дуже рада, що присутня при такому запитанні (сміється).

– Т: Чесно, не знаю. Напевно, я хотіла собі слухнянішу, ніж Таїсія Онофрійчук (сміється). А так, звичайно – попрацювала б.

– Хотіла би більше з маленькими чи дорослими працювати, якщо будеш тренером?

– Т: З маленькими важче на 100%, я думаю. Але хотілося б.

– І: А з вами легше, так?

– Т: Ну, ми вже хоча б трохи щось розуміємо, не як маленькі! Але хотілося б, як то кажуть, зробити свою гімнастку, витренувати своїх дітей.

«Коли я не поруч із рідними, то мені страшніше за них. Я більше переживаю, ніж коли я вдома»

– Чи складно тренуватися в умовах постійних тривог – потрібно спускатися в укриття? Як ти до цього звикала?

– Т: У нас у Києві зазвичай уночі тривоги. І весь час вибухи вночі – о першій, третій, п'ятій ночі. Будь-коли.

Одного разу просто біля нашого будинку збили щось – прямо під вікном. Я дуже злякалася. Тремтіла вся. Зараз уже якось трохи звикаю, але все одно дуже страшно під час будь-якої тривоги.

– Коли виїжджаєте до іншої країни на змагання, то наскільки складно перелаштуватися? Чим відрізняється тренувальний процес?

– Т: Є різниця, тому що почуваєшся безпечніше. Не страшно, що щось летить.

Коли ми за кордоном, то в Києві все одно весь час обстріли. І мені сім'я намагається не розповідати, щоб я не переживала. Але коли я не поруч із рідними, то мені страшніше за них. Я більше переживаю, ніж коли я вдома.

– Гімнастки з інших збірних питають про війну?

– І: Чесно скажу, що багато хто не вірить. Є такі, хто питають: «Вас досі бомблять?» Досі бомблять, ще й як, і щодня. Не розуміють, скільки днів у нас займає дорога на кожен старт.

– Т: Якщо Ізраїль може літаком вилетіти, то ми два дні тільки їдемо на турніри.

– І: Ми не в рівних умовах з іншими. Ми коли їдемо на змагання, то дорога 2-3 дні забирає. Найчастіше відразу приїжджаємо на опробування (тренування у залі для змагань – прим. Tribuna.com). Люди цього не розуміють.

Іноді нам не дають можливість після приїзду до зали просто покидати [предмети], відчути тіло та майданчик.

Ми коли розминаємося, то десь знаходимо куточок у холі готелю для цього.

– Т: У номері!

– І: Щоби якось відчути тіло. А наступного дня у нас, найчастіше, о 9-й ранку вже опробування. А це все важливі старти. Це етапи Кубка світу.

Зараз за кордоном багато хто вже забув, що у нас війна йде. А цього року навпаки нас більше бомблять, більше ми не спимо, більше стресу.

Зараз справді прилітає туди, куди ніколи не долітало у Києві. І наш зал [«Атлет»] теж під постійним обстрілом. Ми спускаємося в укриття. Коли ці обстріли відбуваються вдень, то ясна річ, це дуже небезпечно.

Але найскладніше – це ці подіумні тренування [на турнірах за кордоном], коли потрібно зібратися. Виходить, що це моменти, коли ми тренуємося з нормальною стелею (в Україні є дефіцит майданчиків з високою стелею, тому предмети гімнасток при кидках часто вдаряються чи чіпляються за балки – прим. Tribuna.com), у нормальних умовах. І це відбувається безпосередньо під час змагань. І це дуже складно.

Але люди не розуміють, наскільки складно нам, яка проводиться психологічна робота, щоби зібратися.

Я можу сказати щодо Таї, що це дуже складно – в таких умовах їй робити таку величезну роботу. І ось так виступати, представляти гідно Україну.

Це нелегко дається їй, і в цьому вона дуже сильна. Ментально вивести себе на такий рівень – це величезна робота Таї.

«Краще вже зовсім без стелі [тренуватися], ніж балки, від яких відбиваються предмети»

– Є якась країна, де найбільше подобається виступати? Або де вболівальники найбільше подобаються?

– Т: Саме виступати – не знаю, не можу визначитись.

– І: Я сказала б, що на Олімпіаді в Парижі приймали тебе дуже тепло. Чи може AEON Cup в Японії?

– Кілька років поспіль у вас відбуваються збори в Японії. Розкажіть про це.

– Т: Нас дуже приємно та добре зустрічають, приймають. Місяць ми тренуємось у шикарному залі. У нас три майданчики всередині арени. Там такий величезний зал – просто шикарний.

Чотири рази вже там були. Нам дуже подобається. Японці приймають нас дуже добре та гостинно – все роблять для нас. Навіть іноді незручно, що нас так зустрічають.

– І: Вона там зірка. Її шалено люблять, під готелем чекають фанати. Але головне там – це [висока] стеля. Таї потрібна стеля.

– Т: Так, краще вже зовсім без стелі, ніж балки, від яких відбиваються предмети. На повну силу кидати можеш лише на змаганнях. Намагаєшся накидатися, коли приїжджаєш.

– У Японії запам'яталося щось окрім зали: кудись ходили чи інше щось яскраве бачили?

– І: Шопінг (сміється).

– Т: Багато чого, тому що Японія – зовсім інша країна. Інше ставлення, люди. Інша культура.

У Діснейленді ми були двічі. Дуже класно також. Країна зовсім інша та абсолютно не схожа на Європу.

– Ви зараз тренується в «Атлеті»? Чи є якісь зрушення щодо Жовтневого палацу (у 2020 році Школу Дерюгіних виселили із зали у Жовтневому палаці, де гімнастки тренувалися з 1957 року – прим. Tribuna.com)? У збірної один зал зараз?

– Т: Є ще Палац спорту, але це дуже рідко. Ми один раз на рік можемо там збір провести і недовго. Там чемпіонат України один раз був і все.

– І: Нам дуже складно. От якби Жовтневий палац належав місту. Ми дійсно дуже просимо, щоб місто забрало його у свою власність. Звичайно, тоді були б зрушення.

Ми дуже віримо, що Віталій [Кличко] візьме це в свої руки. Але поки що немає зрушень.

Дерюгіна – про місце для тренувань збірної: «Янукович через суди його відібрав»

«Взагалі скрізь хочу дати більше артистизму»

– Торік ти перейшла до дорослих і вже мала багато юніорських медалей. Яка для тебе різниця між юніорською та дорослою гімнастикою? Як ти почувала себе в перший дорослий рік?

– Т: Було незвично, бо поставили нові програми. Я намагалася відпрацювати і найшвидше серед усіх увійти у форму на початку сезону. Ставила собі за мету, що поки я не зроблю, то не піду із зали.

Загалом по-іншому відчувається сеньйорська та юніорська гімнастика.

– Складніше чи легше?

– Т: У різних моментах по-різному, тому що у юніорах я більше саме боялася виступати.

– Що ти вкладаєш у образ, який показуєш на килимі?

– Т: Звичайно, є образ. У нас у кожній вправі має бути задум, як саме подати ці емоції. Зрозуміло, що по-різному кожна вправа йде. Ось в обручі хочу дати більше артистизму. І взагалі всюди хочу дати більше артистизму. Отримати приємні емоції від своєї роботи.

– Тобі більше подобаються такі веселі програми чи щось більш ліричне хотіла би спробувати?

– Т: По-різному – мені подобаються і ті, і ті. Дивлячись, під який предмет більше [підходить].

– Якби ти могла сама собі вибрати музику для виступу, що б показала?

– Т: Певної музики немає улюбленої. Більше слухаю повільну, красиву. Але коли є настрій, я люблю і веселу.

– Чи не складно виступати 2 роки під ту саму музику? Нема такого відчуття – я вже не можу це чути?

– Т: Зараз, ні. Мені навіть не набридає. Хоча по юніорах мені дуже набридла стрічка, бо я три чи два роки її робила. А зараз я за нею так сумую, мені так вона подобалася.

«Мені здається, гімнастика – це і є мистецтво»

– Як народжується вправа? Що – ідея тренера, а що – спортсмена? Як ви комунікуєте?

– Т: Ірина Іванівна [Дерюгіна] завжди присутня, Ірина Олегівна [Блохіна] теж. Ми пробуємо музику, різні стилі.

– І: Ірина Іванівна, каже: «Хочу щось таке». Потім найчастіше я просто всю ніч не сплю. Мені потрібно знайти саме те.

Тому що я знаю, що Таї підходить – їй не вся ритміка заходить. Вона дуже специфічно відчуває ритм і те, що може відтворити. З огляду на це, і коли Ірина Іванівна каже «хочу», ось тут починаються дуже великі складнощі.

Ірина Іванівна хоче одне, я знаю, що хоче Тая. І я теж маю своє бачення. Поєднати всі енергії в одне. Те, що ви бачите, вимагає не однієї години пошуку музики, роботи, монтажу.

– Т: Іноді навіть цілого дня не вистачає.

– І: Півтори хвилини виступу ми можемо разів 10 монтувати.

– Т: Там якийсь акцент додати.

– І: Іноді їй не заходить перехід музики, він може її дуже збити. Якась нестиковка в настрої музики або в ритміці.

– Т: Іноді я намагаюся щось запропонувати.

– І: Так, я завжди її в першу чергу питаю, що вона хоче. Але Ірина Іванівна просто не завжди знає про це. Це у нас з Таєю такий особистий момент.

Я розумію, що Ірина Іванівна хоче, але я також розумію, що ось це Таї не подобається, і мені потрібно знайти золоту середину. Обʼєднати всі ці ідеї в одну і запропонувати декілька варіантів. Але так, щоб і нам з Таєю потім дійсно це подобалося, і щоб Ірина Іванівна його схвалила. Але не завжди так з першого разу виходить.

Я дуже вдячна одному моменту. Ми в минулому році взимку ставили програму Таї.

– Т: З першого разу вийшли стрічка та булави.

– І: Ось ми, скажімо так, прямо влучили. Але стрічку я шукала довше – місяць ходила, шукала її.

І ми перепробували все: від Аріель, до всіх мультиків світу. І коли я сиділа чергову ніч, щось шукала і ходила вдома, моя старша донька каже: «Мамо, що ти це мучишся, що ти не можеш знайти?» Тому що мої діти дуже часто допомагають, особливо старша. Вона дуже сильно любить Таю. І вона говорить: «Мамо, та не думай так довго. Це ж Мері Поппінс!» Я: «Точно!»

І ось тоді, пам'ятаю, я була якраз удома, збирала кудись дітей. Дзвоню Ірині Іванівні, а вони вже були в залі з Таєю. Кажу: «Стоп, зараз ось я надішлю – це воно». І вони якраз спробували. Ми одразу зрозуміли, що супер.

Там якраз дві пісні: А Spoonful of Sugar і Supercalifragilisticexpialidocious. Ми вирішили, що спочатку Тая має вивчити це слово. Ти можеш сказати його сьогодні?

– Т: Supercalifragilisticexpialidocious.

– І: Ну все, виходить. Такий процес нелегкий. Це здається, що воно все робиться на раз-два. Ми і вправи під Майкла Джексона довго монтували, кілька версій.

– Т: Його взагалі всі хотіли прибирати.

– І: Тому що Джексона дуже складно зробити із предметом. Але я вважаю, що це загалом традиція. Наша збірна любить Джексона: Ганна Різатдінова, всі покоління – бо це справді музика, на якій виросло ціле покоління неймовірних музикантів. І в гімнастиці також. Коли вдається втілити це – результат ми бачили у Парижі.

Але пам'ятаєш, у день від'їзду до Парижу ми ще стояли і думали?

– Т: У нас не виходила та ритміка, яка потрібна.

– І: Ірина Іванівна дуже жорстко каже: «Це не те». Наше завдання з Таєю зробити, щоб це було те.

– Т: І за одну секунду.

– І: Так, відразу. І в день від'їзду ми мали місію зробити ось так, щоби виїхати на цій ідеальній ноті. І все, ми його склали. Там було теж кілька моментів, але воно вже склалося – прямо тут і зараз. І ми поїхали зі спокійною душею до Парижа.

Булави цього року – це був чисто вибір Таї. Вона його відразу мені чітко сказала. Я відповіла: «Що? Ні, у нас тільки це було в груповому».

– Т: Але взагалі, Ірина Іванівна це запропонувала. Вона включала різну музику і мені сподобалося.

– І: Так, і я ж чіпляюся за те, що в першу чергу подобається Таї. Але потім хотіли поміняти вправу дуже багато разів. І тут головне – наполягти. І переконати, що ми з Таєю зробимо цей результат. Я сказала, що ми допрацюємо до тієї стадії, щоб Ірині Іванівні сподобалося.

– Т: Так, багато разів змінювали самі вправи.

– І: Перескладаємо, покращуємо – це постійний ось такий процес.

Але найголовніше, щоб цей образ Тая могла втілити. Є її харизма, дуже важливо у це потрапити. Щоб вона могла зробити цей вибух, який ми бачимо. Втілити емоції. І мені здається, що із новим м'ячем у неї це виходить. Вважаю, вона має шикарну програму сьогодні.

– Ваш вид спорту – про естетику. Скільки відсотків у ньому спорту та мистецтва?

– Т: Мені здається, гімнастика – це і є мистецтво.

– І: Так, у нас завжди вкладається величезна філософія. Ми з Іриною Іванівною дуже глибоко беремо кожну композицію.

Якщо беремо образ, стиль, то ми намагаємося насамперед не скопіювати щось, а втілити, зробити щось нове. Навіть якщо залишити вправу з минулого року зі старих правил, але перевести її на нові. Воно не одразу у нас спрацювало. Нам потрібно було дуже ретельно покращити композицію.

І знаєте як? Ірина Іванівна – такий датчик. Якщо їй подобається, то подобається й усьому світу. Тобто це те, що підкорює всіх. Ми розуміємо це, шалено поважаємо і любимо. Іноді втілити це майже нереально, але ми це робимо всіма силами, всією командою. І бувають дуже болючі моменти для нас, але це момент зростання. Ось у Джексоні чогось не вистачало.

– Т: А виявилося, що треба було додати плечі в танцювальній доріжці.

– І: І здавалося б, вона все робила, але саме цього не вистачало. А мені потрібно це через тіло втілити: один момент вправи, одна доля секунди. А у нас так всі вправи прискіпливо допрацьовуються. Від ракурсу стартової пози, положення голови, погляду.

Не просто має проходити через м'язи, а й бути підв'язано емоційно, щоб воно працювало.

– Головне, що синергія між вами є.

– І: Ще синергія є?

– Т: Є-є.

ЧС з гімнастики пройде в країні, де збірницю виганяли нібито за «втрату цноти»

🔥 Перші емоції 17-річної Онофрійчук після перемоги на чемпіонаті Європи

Фото: taisia_onofriichuk/instagram, Арата Ямаока/Tribuna.com, Віталій Клюєв/Tribuna.com, Ірина Журавльова/Tribuna.com, Марія Музиченко/Facebook, tytarenko.sport/instagram, Ulrich Faßbender/facebok, European Gymnastics/facebook, Mariya Muzychenko/instagram

Автори: Ірина Журавльова, Станіслав Орошкевич