«Зроблю все можливе, щоб виступити в Лос-Анджелесі». Верняєв – про ОІ, допінг та непорозуміння у федерації
Поговорили з олімпійським чемпіоном Ріо.
Олег Верняєв з усмішкою зустрічає на Олімпійській базі «Конча-Заспа». «Олег», – представляється і тисне руку. Перед інтервʼю гімнаст багато жартує і розповідає про лот, який за декілька хвилин підпише нам на аукціон.
– Ви такого ніде не придбаєте.
– А що в коробці?
– …
– Просто коробка? Може, повітря з Парижа?
Олег лише загадково усміхається, а вже за декілька хвилин ми відкрили роти, коли він показав унікальні значки з Парижа, які спортсменам вручали за участь в різних активностях. Верняєв віддав на аукціон ще один сильний лот, але про це детальніше потім.
Олімпійський чемпіон Ріо, багаторазовий призер чемпіонатів світу та Європи – Олег Верняєв досягнув успіхів, про які мріє кожен спортсмен. Однак за кожною медаллю стоять не просто десятки годин тренувань в залі, а й іноді непрості випробування. У березні 2023-го Верняєву вдвічі через допінг і він почав повертатись у великий спорт.
Дарина Калінчук поспілкувалась з Олегом Верняєвим про Олімпіаду в Парижі, ситуацію у федерації гімнастики, допінг, схуднення на 17 кілограмів, сімʼю, «Шахтар» та багато іншого.
«Мені не вистачило часу, щоб вийти на свій прайм і боротися за медалі»
– Олімпіада в Парижі закінчилась. Як ви оцінюєте свій виступ?
– По факту оцінюю добре, тому що було пройдено дуже багато роботи. Я віддавався на максимум, хоч голова плавилась при підготовці. Були дні, коли підходив до тренера і говорив: «Я вже не можу, у мене голова не працює, мені потрібно день-два відпочинку, бо я не вивожу ні морально, ні фізично». Потрібно було просто вийти з залу, оскільки я, бувало, о 9 вечора міг повертатися.
У нас з 7:15 до 8 – зарядка, з 9 до 13 години – перше тренування, і з 16 до 19 – друге тренування. Але можна затримуватися або, навпаки,приходити раніше. Це пов'язано з тим, що встигаєш, не встигаєш – процедури, відновлення і тд. Міг навіть о 9-10 годині вечора повертатись.
На жаль, трошки не вистачило, щоб взяти медаль. На брусах були непогані шанси, але це спорт, так буває. Найголовніше, що я для себе відклав в голові – мені просто не вистачило часу, щоб вийти на свій прайм і боротися за медалі і в багатоборстві, і в інших предметах. Але я набираю, не дивлячись на те, що мені вже не 15-20 років. Відчуваю себе добре, сила є – моральна та фізична. І також є бажання, що найголовніше. Коли є бажання, то ти можеш щось допрацювати та краще підготувати. Все це довело, що я все ще можу боротися за всі медалі.
Для мене – це основний момент, якому я дуже радію, тому що не потрібно завершувати кар'єру. Для себе я вже давно сказав. Ще, мабуть, після Ріо. Я буду в спорті рівно стільки, скільки я буду боротися за медалі. Коли зрозумію, що більше не можу, одразу піду. Тому що не хочу просто сидіти до кінця через те, що я колись був олімпійським чемпіоном. Мені це не цікаво, є багато ідей, багато чим іншим можна займатися. Йти потрібно красиво, як-от Жан зараз. У моєму розумінні саме так і треба завершувати кар'єру.
– Перед Олімпіадою ви говорили, що вже прийшли до того, що думаєте не про олімпійську медаль, а про досконалість виконання. У Париж їхали з думками, що все ж хотілося б медальку привезти?
– Авжеж! На коні була дуже складна конкуренція. Тільки один хлопець помилився, а всі інші зробили. Ми з хлопцями з кілець, з опорного стрибку, з різних снарядів спілкувалися. Всі казали, що це, мабуть, найжорсткіший фінал був.
На брусах я розумів, що можна боротися за медаль, тому що там, в принципі, все нормально. Я налаштований був на те, що ми їдемо боротися за медаль. Я не вмію по-іншому.
– Давайте по снарядах пройдемося. Взяти навіть паралельні бруси, падіння. Що по-вашому не вийшло в кожному предметі?
– У нас такий вид спорту, що вирішують люди. У нас немає такого, що існують конкретні правила, ні кроку вліво, ні кроку вправо.
Якщо брати бруси, вони можуть дати тобі 20 секунд на підготовку, можуть дати 30, можуть дати 45. Це залежить від, я не знаю, як зірки та місяць зійшли, який настрій у судді. Я трохи не встиг змазати, але це ж мої проблеми. Технічна помилка – мене просто не тримало на брусах. Так теж буває, всі помиляються. Нічого страшного, потрібно зараз зробити висновки і працювати далі.
«Губити такий вид спорту – просто гріх. А в нас замість того, щоб обʼєднатися і робити його більш масовим, крутим, – робиться щось незрозуміле »
– А з якими викликами ви стикнулись ще до початку Олімпіади?
– У нас складна підготовка була – то світло, то спека, то обстріли. Ми вже звикли до цього, не те, щоб я жаліюсь. Ніколи на це не жалівся, але це все одно десь вибиває.
Плюс якісь внутрішні моменти вибивали. Немає конекту з федерацією. Щось незрозуміле відбувалось. Замість того, щоб ми всі готувались, були однією командою, у нас були незрозумілі перетягування канатів.
Я казав до Олімпійських ігор: «Дайте підготуватися». Хочете допомогти? – Допомагайте. Якщо ні, то просто не чіпайте. У було так, що начебто в залі атмосфера класна, але постійно то там вколють, то там вколють. Щось таке незрозуміле. Завжди комусь щось не подобалось. Не хочу чогось прямо конкретного виділяти. Я був сконцентрований, ніби коні в цих шорах. Намагався бути в залі, не дивитись ні туди-ні сюди, не слухати. Знав, що в мене є Ігри і я повинен до них готуватись. Все, що міг, я робив для цього.
– Ви згадали про дисконект з федерацією. Чепурний говорив після свого фіналу, що поки у федерації йде незрозуміла боротьба за владу, програються медалі на Олімпіаді. Що ви про це можете сказати?
– Це питання до нього, якщо він так сказав. Але якщо хтось один каже – це одне, якщо декілька людей кажуть – то, мабуть, правда. Це така більш глобальна історія. Пам'ятаю, коли я готувався до Ріо, все було зроблено для того, щоб ми приїхали і заробили цю медаль. От прямо все! Ми приїхали, ми були командою, у нас все було класно, всі були готові. Радівілов зробив свій стрибок неймовірний, який увійде в історію на сотні років. Командою ми були сильні. Ми приїхали, я заробив дві медалі, все було комфортно.
Зараз.. Ну щось не знаю. Ми тренуємось. Людмила Іванівна Турищева дзвонить і каже: «Коли у вас контрольне тренування?» Я кажу: «У середу, приїжджайте, буду радий вас бачити». Вона приїжджає, малим підказує, нам підказує. Ми спілкуємось, вона підтримує нас. Мене просто вразило, що жінка, яка займалась жіночою гімнастикою, а не чоловічою, прийшла і не морально-психологічні моменти підказувала, тому що вона це вже пройшла. Вона щось з елементами підказувала, причому на брусах, на коні. Дивився і думав: «Боже, які вона розумні речі каже». У нас інколи тренери не можуть так підказати. Але оце прикольно, коли люди підтримують. Подкопаєва також приїжджала, з усіма спілкувалася, фотографувалася – класно, коли такі люди з іменами, наші легенди, приходять і підтримують. А потім так раз: «А що федерація?» – А нічого.
– Тут, мабуть, доречно згадати історію з дірявими чешками, яка трапилась в червні.
– Я чекав на це. Ви ж розумієте, питання не в чешках. Якщо мені буде потрібно, я знайду 100 варіантів, де їх дістати. Але питання більш глобальне, про що ми говорили. Хочеться розвивати, хочеться робити щось для цього виду спорту. Я 25 років займаюсь гімнастикою, поклав за неї багато здоров'я і я обожнюю цей вид спорту. Хочеться для нього зробити щось не тільки як спортсмен, а й в усіх сферах. Ми як спортсмени корисні, тому що в нас багато досвіду, ми можемо допомагати і молодим, і дітям. Можна влаштовувати фан-тренування, відкриті тренування.
Поїхати, допустимо, домовитися – Назар, Ігор, я, в Харків, провести там якесь тренування для дітей. Поїхати в інші міста. Для дітей – це класно. Бо я ж бачу, як вони нас зустрічають. У нас може небагато дітей, які професійно займаються, але вони є і вони люблять наш вид спорту, зацікавлені в ньому. Уявіть, приїжджає олімпійський чемпіон, призер Олімпійських ігор, призер чемпіонату світу. Ми можемо також залучати якихось партнерів. Ми вже зробили декілька чемпіонатів. У нас на останньому чемпіонаті, на Кубку Києва, було біля 100 людей. Якщо чесно, я навіть не знав, що у нас стільки людей по всій Україні займається.
Але ми прийшли, у нас перший потік були тільки діти, а другий потік – дорослі. Коли прийшов на перший потік, подумав, що це за такий хаос. Не очікував, що стільки людей буде. Якісь подарунки, сюрпризи для дітей, шоу – це все було би класно однією командою зробити. А не так, що ми щось зробили, а нам потім сказали: «Навіщо ви цією фігнею займаєтесь?» Усюди намагаються блокувати, щоб ми цього не робили. Ну навіщо? Ми ж не для себе, ми зробили для дітей. І це велика праця. Наша команда дуже багато роботи зробила для того, щоб це організувати.
Коли після Олімпійських ігор повертались додому, спілкувалися з Ігорем Радівіловим. Я запитував: «Що ти? Як?» Він каже: «Ще хочу повиступати». Ми якось розговорились і він теж сказав: «Блін, потрібно щось робити, тому що є ти, я, – у нас мільйон років за спиною. Є досвід, є ідеї, є знайомства. Треба щось робити». Приємно, коли спілкуєшся з товаришем по спорту, і в нас з’являються спільні ідеї, як можна розвивати свій вид спорт, виводити його на масовий рівень, як це роблять в Європі, в Америці.
Не пам'ятаю, чи в 2016, чи в 2017-му нам американці сказали, що в усій Америці гімнастикою займалося близько трьох мільйонів дівчат. Ви уявляєте, як з цих трьох мільйонів раз на чотири роки знайти 4 людинки, які поїдуть і протягом 10 циклів виграватимуть командні ігри. Набагато простіше, ніж коли у нас в Україні максимум 200 людей займаються. Класно було б все це розвивати, тому що я люблю свій вид спорту. Він, по-перше, дуже красивий, дуже ефектний, дуже корисний. Борці приходять до нас на тренування, пострибати на батуті, бо це координація. Легкоатлети, стрибуни в висоту теж приходять. Наш вид спорту допомагає усюди. Це і фізика, і координація, і гнучкість. Губити такий вид спорту – просто гріх. А в нас замість того, щоб обʼєднатися і робити його більш масовим, крутим, – робиться щось незрозуміле.
– Питання взагалі цього спорядження. Я так розумію, ним федерація завжди займалася.
– У нас є контракт з IWA і нам раз на рік приходить нормальна кількість чешок. З 2010 року я в збірній і завжди найскладніше було заслужити ці чешки. Не давали кому попало, а тільки тим, хто працював. Ніколи не було проблем. НІКОЛИ! А тут вони всі у нас зникли. Кудись. У федерацію. Ви ж розумієте, чешки – це копійка.
– Стелла Захарова тоді на вашу сторіз написала, що це «вороже іпсо». Які у вас з нею зараз стосунки?
– У мене ніякі, тому що вона зі мною не контактує. Навіть з багатоборною медаллю на чемпіонаті Європи в Італії не привітала. Я пережив це. Складно, але пережив. Представник федерації, яка каже, що вона голова федерації, не вітає когось з команди. Це що виходить – у нас два-три хлопця хороших, два-три поганих? Чи всі хороші, один поганий? Це не повинно так бути. Я не знаю, ви як думаєте, це нормально чи ні?
– Напевно, ні.
– Ну от і я так думаю. У нас завжди в спорті є конкуренція. Ми з Ігорем завжди конкурували. У нього топовий прилад – стрибок. Я іноді теж там щось намагався, ми були прямі конкуренти, але ми нормально спілкуємось. Підтримували, допомагали, вболівали одне за одного. Як то кажуть, 10-20 секунд ви суперники, а потім весь інший час ви там – хтось товариші, хтось друзі, хтось просто колеги.
– Внутрішні конфлікти і публічні впливали на атмосферу?
– Максимально впливали. Це відволікає. Я ж кажу, перед Ріо у нас було зроблено все. Тиша була, всі були задоволені, все було класно, ми готувалися, все було добре. Зараз у нас постійно якісь конфлікти, постійно якісь проблеми. Причому, знаєте, вони ні з чого робляться. Те, про що ми навіть не повинні спілкуватися. Це дуже заважає. Навіть мені, спортсмену з великим досвідом.
«Моя сім'я та друзі витягували мене з самого-самого болота»
– Перед Парижем ви часто говорили про травми, про те, що стан здоров'я вже дає про себе знати. Не в образу вам, але ви публічно казали, що розвалюєтеся. Що ви мали на увазі?
– Це все жарти. Коли я тільки повернувся до спорту, у мене спливла кисть. Була проблема. Я місяць витратив на лікування. Потім пішли навантаження, спливло друге плече. Мміж тренуваннями їздив, лікувався. Авжеж, все це вибиває, але я звик до болю. Мабуть, як і багато спортсменів. Ми це витримуємо і працюємо далі. Тому що знаємо, що в нас на кону, куди ми готуємось. Окей, хочеш, бери відпустку, іди лікуйся. Ти два тижні полікуєшся, не будеш тренуватися, потім два-три місяці будеш повертатися. Тоді навіть не заїкайся, що хочеш кудись поїхати. Якщо в тебе нічого не болить, то ти помер. У нас так кажуть. Завжди щось болить.
Але у нас вид спорту такий, що болить рука, то можна з ногами тренуватися. Болить нога, можна не стрибати, а тренуватися зверху. У нас багато всього, чого можна робити. Потрібно за собою слідкувати, лікуватись. Трошки заболіло, вже повинен розуміти, що краще заздалегідь зробити купу процедур і не запускати. Вирішиш потерпіти, через три місяці воно дасть про себе нормально знати і вже операція треба. Просто потрібно слідкувати за собою, підтримувати фізичний стан. Тут навіть все залежить не від того, скільки тобі років – 30, 40, 20. І в 15 років хлопці ламаються. Все індивідуально.
– Ви також публікували пост, що скинули до 20 кілограмів, коли повернулись в спорт і написали, що передаєте привіт всім, хто списував з рахунків. Як вам вдалось стільки скинути і за скільки часу?
– Я повернувся 14 березня 2023-го, а наприкінці вересня вже був на чемпіонаті світу. Прийшов в зал 69 кг, а на ЧС – вже 53. Зрозуміло, що не за один день вдалось, але 3-4 місяці мені знадобилось, щоб прибрати вагу. Все просто – це правильне харчування і по 9-10 годин в день тренування. Хочеш ти, не хочеш, але мусиш приводити себе в порядок. Якщо 2-3 години потренуватися, вже топ. Але ж тренуємося по 7, по 8, по 9.
– Щодня по 9-10 годин?
– Так, навіть у неділю, якщо готуємось до великих змагань.
– Ми згадали про повернення до спорту. Не можемо не торкнутись теми з допінгом. Ви говорили в одному з інтервʼю, що коли ця історія закінчиться, розкажете, що там було насправді.
– Моя історія зі спортом ще ж не закінчилась.
– Так не зі спортом, а з історією з допінгом.
– Я повернувся. Коли я закінчу зі спортом, сядемо і напишемо книгу і там все це розкажемо. Поки я ще в спорті, не хочу цю тему підіймати. Є різниця. Коли виїжджаю за кордон, зустрічаюсь з людьми, які в керівництві, вони на перших же змаганнях говорять: «Все, ти красень все довів. Welcome back to business». Говорять: «Ти ж вже тут, на змаганнях, можеш вільно дихати і не паритися щодо цього». А в нас, в Україні, цим тикають і тикають мені постійно. Якусь в постах хрінь пишуть. Для чого ця озлобленість своїх же людей. Навіщо це робити? Будь ласка, не робіть так. Моя совість чиста.
– Цю сторінку закриваємо до тих пір, поки Олег Верняєв не завершить кар'єру?
– Так. От потім про все це поспілкуємось.
– Добре, ми запамʼятали.
– Ну там нічого такого, як ви думаєте, феєричного. Але поки я в спорті, хочу про це забути. У мене є над чим подумати. Є Лос-Анджелес через 4 роки, наступного року в нас нова програма, треба перебудуватися, потрібно тренуватись і думати, як розвивати наш вид спорту.
– Як ви справлялись з психологічним тиском? Чи не було у вас думок в період дискваліфікації взагалі завершити свою кар'єру?
– До всього цього я думав, що психологічно сильний і можу все витримати. А потім, коли так вийшло, я зрозумів, що багато людей почало відвертатися. Спочатку було ніби ок, а потім, як накрило. Думаєш: «А чому так?» Моя сім'я, друзі, нові люди, які з'явились, витягували мене з самого-самого болота, з емоційного дна. І це дуже непросто. Наодинці з цим впоратись було неможливо. Який би класний і крутий ти не був. Тоді я зрозумів, що все велике робиться не однією людиною, а командою. Зараз я також розумію, що один нічого не зробиш. Круто, коли є люди, які за тобою йдуть, які тебе підтримують, не дивлячись ні на що.
– Чи допомогло вам вибратися з цієї психологічної ями кохання?
– Та не знаю. Кохання до спорту?
– Ви знаєте, на що я натякаю. Чи вільне в Олега Верняєва серце?
– Так. Моє серце в залі з гімнастикою.
«Довго вчив українську мову з вчителем»
– Ви родом з Донецька. Я так розумію, що у вас там залишаються рідні. Ви підтримуєте з ними зв’язок?
– Так, батьки, бабуся, дідусь. Підтримуємо звʼязок, зідзвонююмось, але не дуже часто. Спілкуємось, як здоров'я, як справи. Ви ж розумієте, що у мене і часу немає. Мама мені перед Парижем казала: «Ти хоч набери мене один раз на тиждень». Виходив з тренувань, падав на ліжко, все. Більше нічого не хотілось.
– Після 24 лютого ви перейшли на українську мову в публічному просторі. Наскільки легко це вам далося? Чи користувалися послугами якихось викладачів?
– Авжеж. Спочатку просто намагався спілкуватися вдома з друзями. Це була розминка, щоб спробувати і не соромитися. Потім з вчителем довго вивчав українську. Тому що самому проходити цей шлях складно і набагато довше. Коли з вчителем працюєш, набагато цікавіше. Головне – бажання. Якщо хочеш цього, ти це зробиш. Якщо не хочеш, хоч сто вчителів тобі дай, нічого не зробиш. Мені подобається наша мова, вона дуже красива. Я не знаю про якісь притиснення чи ще щось. У нас є державна мова. Хтось підколює, навіщо, для чого вчити. Я не розумію. У нас є державна мова. Які можуть бути суперечки та питання з приводу цього? Кожен повинен її знати. Хочеш англійську – знай, вивчай англійську, тільки плюс, клас. Хочеш німецьку – вивчай німецьку. Ніхто ж не забороняє іноземними мовами спілкуватися. Але українську повинні знати всі.
– Не можемо не згадати про те, що ви ще й фанат «Шахтаря». Виходить, що зараз не просто фанат, а й амбасадор. Ви підписали з клубом угоду. Що передбачає ваша співпраця?
– Вони створюють велику спортивну сім'ю, щоб одне одного підтримувати. Це більше така сімейна колаборація про підтримку. «Шахтар» підтримує мене, а я – підтримую їх, на матчі ходжу, на івенти. Нічого неймовірного, але прикольно. Для мене, як для фаната клубу, це класно. І для них це теж цікаво. Тому так вони запропонували і ми прийшли до цього.
– Товаришуєте з кимось з команди, можливо?
– Я більше знаю олдів. Молоді – це вже інше покоління. По інстаграму з більшістю знайомий. Я і з «Динамо» знаю більшість хлопців, тому немає такого, що я дуже погано до них ставлюсь. У мене багато друзів-фанатів «Динамо». Останній матч з «Зальцбургом» ми дивилися, вболівали, тому що вони грають за Україну, заробляють очки. Всі вони нормальні хлопці, просто багато хто думає, що футболісти якісь зажрані, але це не так. Можливо, є і такі, але більшість там – прикольні, нормальні тіпи.
«Я хотів би, щоб мене побачили на ОІ-2028, тому що є час, сили та бажання»
– Ми з вами ще не говорили про дозвілля в Парижі. Я так розумію, що воно вас там оминуло.
– Я навіть Ейфелеву вежу не бачив. На жаль. Ми приїхали. Одразу наступного дня почались тренування – по два в день. Прокинувся, поїв, тренування, процедури, спати. Так кожного дня. Змагання у нас розтягуються на тиждень. Кваліфікація, фінал команди, багатоборство, потім перший день змагань – спочатку коні були. Потім відпочиваєш – кільця і стрибок. Я прийшов і вболівав за наших хлопців. Потім – бруси, як завжди останній день. Ми виступили і вночі вже поїхали до України. Я звик повністю віддаватись процесу змагань. Так, хочеться піти подивитись, хочеться погуляти, але якщо це мені завадить, я ж витрачу час, витрачу сили. Не фартануло, коротше кажучи.
– Тобто якихось інших видів змагань ви не дивилися, окрім гімнастики?
– Ні, тільки по телебаченню, в селищі, по телевізору дивились, вболівали. Ми повернулися після фіналу, я вийшов з їдальні, і якраз фехтування було. Ми прийшли, там є така кімната, де всі спортсмени сидять, і там чотири великих телевізори було.Кажу до організаторів: «Щось вирубай, вмикай фехтування, тому що там Україна». Вони увімкнули і ми з хлопцями дивились золоту кінцівку змагань.
– Що скажете про олімпійське селище, про ті вже славно звісні картонні ліжка?
– Нормальні ліжка. Спав нормально. Спина у мене не боліла. Ну вони ж картонні для того, щоб були екологічні. Я не можу сказати, що щось погане було. Єдине – кондиціонерів не було. І було жарко. Але ж ми приїхали не на Мальдіви відпочивати. Такі умови, рівні для всіх. Деякі країни привезли з собою, деякі ні.
Єдине, що можу сказати, – кухня не дуже цього разу сподобалась. Тому що мало вибору. Ми 20 днів були і 20 днів одне й те саме готували. У Ріо була європейська, азійська, арабська їжа. З 5-6 країн різної їжі для всіх. Ще й мак.
Тут ми приїхали. Один-два вида м'яса, може, один-два вида риби, а я морепродукти не їм, то у мене ще звужувався вибір. Нормально і смачно, але воно набридло вже в перші дні. Ну і мак, як можна його прибирати з селища?
– Ви ще перед Парижем зробили патріотичні татуювання, на які всі звернули увагу. Можете розповісти про ваші татуювання?
– Всі татуювання були зроблені до повномасштабного вторгнення. Я хотів рукав більш в православному стилі. Потім я довгий час хотів, ще до повномасштабного вторгнення, набити щось патріотичне. Але якось то часу не було, то ідей. За декілька днів до від'їзду в Париж сиджу, мене щось в голову прийшло. Кажу: «Хочу татуювання». Ми сиділи і думали, що можна було б зробити. Написав майстру: «Знайди час, тому що через два дні виїжджати. Хочу саме перед Парижем». Складно було наважитись на це, але потім я кайфанув, мені сподобалось і я радий, що вийшло.
– Ви зробили ці два: напис «воля» і герб?
– Так, герб на спині. Олімпійські ігри – це символічно для мене. Дуже довго хотів. У мене такий характер, якщо я щось дуже хочу і одразу не зроблю, то, мабуть, вже ніколи не зроблю. І от добре, що вийшло.
– Ну і на завершення. Лос-Анджелес 2028. Ми побачимо там Олега Верняєва?
– Дай Бог, що побачили. Я хотів, щоб побачили, тому що є час, сили nf бажання. Я хочу ще займатися. Вік тільки в нашій голові. Просто зараз треба ще більш професійно ставитися до свого здоров'я, ще більше підтримувати себе в плані лікування, вітамінів і бути дуже обережним. Без юнацького авантюризму. Але я не можу тренуватися тільки по плану, мені хочеться щось дурне, екстремальне спробувати. Коли набираю форму, постійно хочу щось нове спробувати. Але вже потрібно бути більш сконцентрованим. І дай Бог, щоб все вийшло. Я зроблю все можливе, щоб дійти до Олімпійських ігор і виступити в Лос-Анджелесі.
Фото: інстаграм Олега Верняєва, Дарина Калінчук / Tribuna.com
***
Tribuna.com відкрила масштабний збір на 500 тисяч грн для Сил оборони України – розігруємо топові лоти від олімпійців. У тому числі унікальні значки з Парижа з автографом Олега Верняєва.Також браслет «Український оберіг з серця Донбасу», який містить 5 грамів вугілля, здобутого на глибині понад 1 000 метрів на вугільних шахтах Донецької області.
Для участі в розіграші треба зробити донат від 200 гривень. Автори трьох найбільших донатів гарантовано отримають один з лотів на вибір.
Реквізити для донатів:
Також карта Монобанку: 5375411221934586
Карта Приватбанку: 5168745694851533
Paypal: [email protected]
Розіграш проведемо 9 вересня. Переможців оберемо рандомом, а результати опублікуємо в нашому інстаграмі @tribuna_charity
Інші пости користувача
