Чи був чемпіонат СРСР з футболу одним з кращих у Європі?
Багато хто з радянських зірок, котрі грали в цьому чемпіонаті, розповідали наскільки він був сильним та важким. Однозначно можна сказати, що чемпіонат не був слабким, але чи дійсно він був на рівні Бундесліги, Прімери, Серії А або Першого дивізіону Англії? Проведемо невеличкий аналіз.
Потенціал
Я далекий від думки, що кількісний людський потенціал є вирішальним елементом. Інакше ми спостерігали б постійне протистояння Індія - Китай у фіналах чемпіонатів світу. Але все ж: велика кількість населення в країні дає змогу виростити більше класних виконавців і мати більший вибір. Далі вже важливо, як країна скористається цим потенціалом. Подивимося на приблизну кількість населення у 1973 році в деяких країнах Європи. Чому інші країни не потрапили у список, дізнаєтеся згодом.
Отож Радянський Союз має величезну перевагу. Далі йдуть країни, які входять наразі у топ-5 чемпіонатів Європи, за виключенням Туреччини. Цікаво, що цей потенціал реалізовувався СРСР у багатьох інших ігрових видах спорту: хокеї, баскетболі, волейболі, гандболі, хокеї з м'ячем. Але треба відзначити меншу конкуренцію та переважно гру в приміщеннях, що не залежить від погоди та клімату. На відміну від футболу.
Клімат та інфраструктура
Зазвичай теплий клімат сприяє тому, що хлопчаки цілий рік вовтузяться з м'ячиком. Саме тому південні хлопці історично мають гарну витончену техніку володіння м'ячем. Клімат СРСР більшою частиною не сприяв заняттю футболом взимку. Тому у північних та центральних регіонах влітку грали у футбол, а взимку переходили на хокей. Так навіть робили деякі "професійні" спортсмени у 1940-60-х роках.
По-друге, згадую, на яких "полях" ми шліфували техніку в дитинстві. У кращому випадку це було каміння щебню з купою пилу, у гіршому - асфальт або якісь кам'яні брили з бетоном. Довелося пограти на усіх цих майданчиках. Про "синтетику" ніхто тоді навіть і не мріяв. Одне поле біля мого дому мало нахил десь у 15-20 градусів: одна команда стрімко мчала вниз, а інша мала долати важкий шлях вгору. А на другому був каналізаційний люк, який на 10 см стирчав над поверхнею. Скільки ми літали, перечепившись через нього у запалі гри! Яка там техніка! Головне було не вбитися! Отож не дивно, що технічно радянські гравці завжди відставали.
Не сприяла розвитку й система "весна-осінь", за якою відбувалися змагання чемпіонату СРСР. Зазвичай чемпіонат починався у березні та закінчувався у листопаді. Отже, коли наставала пора чвертьфінальних єврокубкових змагань навесні, клуби були ще не готові, тільки "вкочувалися" у сезон. А коли була пора матчів 1/8 фіналу восени, більшість команд були вже виснажені довгим сезоном.
Через таку систему чемпіон та призери стартували у Кубку чемпіонів та Кубку УЄФА лише наступного року. На той час ці клуби могли вже пройти свій пік та боротися за виживання. Може тому більш успішно радянські клуби грали у Кубку Кубків? Адже володар Кубку виявлявся навесні і вже восени стартував у євротурнірі.
Окремим головним болем був календар, який ніхто не поважав, і матчі переносили як хотіли. Ми пам'ятаємо, як київське "Динамо" у 1986 році (а воно ж було і збірною СРСР) мало догравати перенесені матчі у листопаді-грудні, коли інші вже давно відпочивали.
Про інфраструктуру у своїй книзі "Нескінченний матч" Валерій Лобановський писав: "Між тим матеріально-технічна база нашого футболу на найнижчому рівні...Катастрофічно не вистачає полів... Діяльність... команд регламентована такою тонною роками складених інструкцій, вказівок, постанов, відомчих розпоряджень, іноді взаємовиключних один одного, що для блукання їх лабіринтами знадобиться декілька років... Граючи з професіоналами, маючи справу з серйозною кокуренцією професійних клубів і професійних федерацій, ми самі щодо управління футболом знаходимося на чисто любительському рівні" (перекладено автором посту).
Якщо згадати, як радянські клуби у міжсезоння виїздили до Одесси, Ялти, Ужгорода, Леселідзе, Гагрів, Сочі, Гантіаді, де місили багнюку, адже з-за нестачі тренувальних полів команди виходили одна за одною по чіткому розпорядку, то який технічний рівень командних взаємодій вони могли показати навесні?
Вплив географії
Географічно командам доводилося долати набагато більші відстані, ніж їх суперникам у Європі. Наприклад, друга за территорією Франція, загалом вкладається у межі пересування між містами в 1000 км. У той час як у Союзі треба було літати на досить величезні відстані.
Щоб пом'якшити цю проблему, часто виїзд спаровували - грали два матчі, наприклад, у Єревані та Тбілісі. Але ж мандрувати доводилося добряче. Слід відмітити, що московські клуби мали невелику перевагу. Адже зазвичай у вищій лізі грали 4-5 московські команди: "Спартак", "Динамо", ЦСКА, "Торпедо", "Локомотив". А це на 3-4 виїзди менше. Економія сил.
Та був ще один, чисто радянський задум. Коли клубам треба було їхати за кордон або повертатися звідти, вони частенько не могли напряму прилетіти до свого міста. Це часто можна було зробити тільки через Москву. Збірники також прилітали до Москви, а потім вже розліталися по далеких домівках. Все це не сприяло відновленню гравців після важких перельотів. Тому вважаю, що результати у міжнародних матчах могли б бути кращими, якби не "широка страна моя родная".
Рівень гравців
У Радянському Союзі з'являлися досить пристойного рівня виконавці. Варто згадати Едуарда Стрєльцова, Анатолія Бишовця, Льва Яшина, Володимира Мунтяна, Леоніда Буряка, Олега Блохіна, Давіда Кіпіані, Олександра Заварова, Володимира Бессонова, Анатолія Дем'яненка, Федора Черенкова, Ріната Дасаєва. Але більшість були середніми гравцями за європейськими мірками. Чому так? Частково ми вже обговорили це вище.
Найвідвертіша думка, яка відповідає реальності, на мій погляд, прозвучала з вуст Володимира Веремєєва: "Так, ми були хорошими гравцями, так - вмілими. Але у масштабі світового футболу - середніми. Серед нас не було таких феноменальних футболістів як Беккенбауер, Кройфф, Платіні, Марадона. Випадково, як це іноді буває, за рахунок волі та везіння ми могли б час від часу обігрувати кого-небудь з грандів, але виграти великий приз у звичайних умовах нам було не під силу: не вистачало майстерності. А тренувальна методика Лобановського дозволяла розкрити всі ресурси організму, вивести нас на максимум, і саме завдяки цьому ми вже не випадково, а цілеспрямовано та впевнено перемагали кращі клуби і збірні" ("Лобановський", О. Горбунов, перекладено автором посту).
Ідеальне пояснення, як на мене. І про рівень гравців, а значить і чемпіонату, і про те, чи могло "Динамо" (Київ) виступити краще та виграти щось значніше ніж Кубок Кубків. Це - межа можливостей тих гравців. Це стрибок вище голови завдяки тренерській роботі. Крапка.
Рівень чемпіонату
Що ж, як тоді перевірити справжній рівень чемпіонату СРСР? Як на мене, наоб'єктивнішою оцінкою є виступ у єврокубках. Отже пропоную простий підхід: порівняти загальну кількість виходів у півфінали Кубку чемпіонів, Кубку Кубків та Кубку УЄФА. Ми візьмемо тільки ті роки та ті турніри, де приймали участь клуби з СРСР. Це будуть роки з 1965 - 1991. Не приймали участь радянські клуби у Кубку чемпіонів 1965-66, у Кубку Ярмарок з 1965 по 1971 рік. Випав повністю сезон 1968-69 через бан за вторгнення в Прагу. Ці роки та сезони не враховуємо. І що ж отримуємо?
Десять?! Це багато чи мало для держави з величезним потенціалом? Причому жодного у Кубку УЄФА - мабуть, найважчому турнірі з точки зору кількості сильних клубів. Тепер порівняємо з іншими країнами.
СРСР насправді, як ми бачимо, ділить 9-10 місця з Португалією. Такі маленькі країни як Бельгія, Голандія, Шотландія, Португалія перевершили свій потенціал. А такі країни як СРСР, Туреччина, Польща дуже далеко від своїх можливостей. Є й такі, що точнісінько на своєму місці - Італія, НДР, Швейцарія, Данія.
Невже у Кубку УЄФА так важко було вийти хоча б один раз до півфіналу? Німці, ті що західні, звісно, навіть один раз у сезоні 1979-80 влаштували повністю німецькі півфінали: "Байєрн" - "Айнтрахт" Ф, "Штутгарт" - "Боруссія" М, перетворивши турнір на Кубок Німеччини!
Дозвольте, панове, але у 1980-ті роки до півфіналу цього турніру виходили угорський "Відеотон" (грав у фіналі), австрійський "Сваровськи-Тіроль", "Динамо" (Дрезден), данський "Брондбю", хорватський "Гайдук", "Железнічар" з Сараєво, чеський "Богеміанс" та знайома нам "Універсітатя" з Крайови! Далекі від грандів клуби. Але жодної радянської команди! Судді? Так, частенько перепадало, але справа зовсім не в них. А в рівні.
Висновок
Отже чемпіонат СРСР не входив у топ-5 європейських чемпіонатів. Максимум топ-10. Так, це був цікавий чемпіонат з різноманітним стилем гри команд. Кавказькі клуби можна було впізнати за технічним, комбінаційним футболом. "Жальгіріс" був досить атлетичною командою з кремезними "гравцями-баскетболістами". "Торпедо" з його міцним захистом. Київське "Динамо" грало у сучасний тотальний футбол з акцентом на фізичну підготовку, універсалізацію та активну зміну позицій на полі. Бєсковський "Спартак" був упізнаваний за рахунок "стіночок", дрібного пасу, забігань. Мінське "Динамо" грало у "іскрєнній футбол" Малофєєва. Азійські команди також були загострені під технічну гру.
Але він ніколи не був одним з найсильніших у Європі. І не міг бути. З об'єктивних та суб'єктивних причин. Про які ми трошки побалакали. А яка ваша думка, панове?
