«Склавши всі яйця в один кошик, ФБУ у результаті залишилася і без кошика, і без яєць». Олександр Прошута – про невдачу U-18 на ЧЄ
Український журналіст та коментатор розширив власними думками матеріал Tribuna.com.
Український баскетбольний журналіст та коментатор Олександр Прошута розгорнуто відреагував на великий текст Андрія Білика про збірну U18. Людина, чий голос знає будь-який фан НБА в Україні, погодилася з тейками нашого тексту і розширила його власними думками:
Не хочу повторювати ті речі, які написані в тексті. Там усе розібрано досить послідовно: і по хронології, і по інших аспектах.
Про триочковий баскетбол усі вже язики стерли – і стиратимемо далі, доки не намітиться бодай якась позитивна тенденція.
Я просто додам кілька штрихів для повноти картини. У популярному нині форматі «ніхера не тезисно».
Перше – проект U-14.
Якщо шановний пан Подковиров говорив у своєму «програмному» інтерв'ю перед турніром, що цей чемпіонат покаже перші плоди роботи «проекту U-14», то отже, такі вони, результати.
Але! Це не зовсім так.
Проект U-14 запустили у 2017 році. Тоді, під керівництвом незабутнього Віталія Олександровича Лебединцева, близько трьох десятків 14-річних дітлахів вирушили на збори на Західну Україну. Ті збори породили купу мемів – ще б пак, з таким головним тренером – але зараз не про це.
Якщо ви подивіться на групу хлопців, які тоді поїхали на збір, ви побачите півтора десятки знайомих прізвищ: Кобзистий, Шиманський, Колдомасов, Бринюк тощо.
Фактично вся молодіжна збірна U-20 цього року була тоді на зборі. І більшість цих дітей пройшли шлях від збору в Івано-Франківську до виступів за збірні свого віку щоліта.
Можливо, їх не так багато й конкретно возили на тури EYBL чи інші змагання. Але коли вони збиралися до збірних через 4-5 років після поїздки, вони, як мінімум, знали один одного. Як максимум, вміли грати разом.
І коли у нас збігається пазл – збита роками збірна + якісний тренер, який знає цих хлопців (два роки тому Забірченко возив на челенджер збірну U-18) + деякі обставини – виходить дуже непоганий результат.
Тобто, сам собою проект, як бачимо, цілком собі позитивний. Просто там треба спочатку встановити правильні налаштування і грамотно скористатися його плодами.
Цей екскурс в історію підводить нас до наступного блоку.
Чому не скористалися плодами?
Впираємось у персоналії.
Ще один короткий екскурс в історію: я двічі їздив на U-чемпіонати за участю збірних України, коли ними керував тренерський штаб Олександр Ворона-Олександр Мунтян. 2017-го це був U-18 (турнір імені Іссуфа Санона), 2018-го – U-20, де ми посіли 11-е місце. Так, у 18-му році головним тренером був Вадим Пудзирей, але обидва інші наставники були у штабі та прямо впливали на гру команди.
І я не можу сказати, що в мене склалося погане враження про їхню роботу. Навпаки. Як мінімум, збірні агресивно захищалися, билися та виглядали на полі командою.
Однак, після екскурсу в історію з U-14, постало питання: а чому цю команду до Португалії повіз саме Ворона?
На більшість турнірів починаючи з 14 років цю вікову групу возив Дмитро Коломійченко, чинний тренер збірної U-16.
Що цікаво: на більшість турнірів вікової групи, яку зараз тренує Коломійченко, раніше їх возив... Олександр Ворона!
Ще один нюанс: Коломійченко очолив збірну U-16 замість Дмитра Забірченка, який пішов на підвищення до U-20, після підвищення до національної команди Віталія Степановського (тренувати 20-річних цього року спочатку мав він).
Тобто, розглядаючи перестановки після відведення Степановського, в федерації ні в кого не виникло питань щодо збірної до 18, що підозріло.
І в цьому присутня відсутність логіки та послідовності: цю збірну або мав тренувати Коломійченко, або інший, «дорослий» головний тренер із Суперліги.
Однак не поспішайте плюватися у федерацію.
Логіка в такому рішенні була. Тільки трохи інакша.
Логіка, на мій суб'єктивний погляд, полягала в тому, що тренерський тандем Ворона-Мунтян зможе забезпечити 100-відсоткову явку всіх ключових гравців у збірну. Особливо вихованців академії «Дніпра».
Багато хто в українському баскетболі пам'ятає «прекрасну» історію минулого літа: збірна U-18 розпочинає тренувальний збір у Латвії, починає без Валерія Плеханова, який 4-5 перших днів зайнятий у національній команді, і за цей час зі збору їдуть два вихованці «Дніпра», Микита Коротченко та Ілля Ліщина.
Офіційна причина: термінові питання щодо вступу до ВНЗ країн, до яких вони переїхали після початку війни.
Неофіційна причина: об'єктивно габаритні хлопчики, які грали в клубі в задній лінії, були дуже незадоволені тим, що асистенти Плеханова Артем Чем'якін та Сергій Алфьоров стали на тренуваннях ставити їх на позиції «великих» – у збірній об'єктивно не вистачало антропометрії. Причому були незадоволені настільки, що питання «доцільність використання гравців на тих чи інших позиціях» стало предметом загальнонаціональної (!) тренерської дискусії аж у Facebook. Дискусії, яку запустили публікації... причетних до БК «Дніпро».
Зрозуміло, до Мунтяна до збірної приїхали і Коротченко, і Ліщина, і інші вихованці системи «Дніпра» (Сипало, Дружелюбов, приїхав би і Назар Кулішенко, але травмований). Тобто логіка федерації спрацювала.
Але вона не спрацювала в іншому.
Повертаємося до програмного інтерв'ю пана Подковирова. Чемпіонат U-18, за його словами, турнір трохи складніший, але цікавіший, завдяки підвищеному до нього інтересу скаутів усіх мастей.
У принципі ні для кого не секрет: рекрутувати молодь усі їдуть саме на U-18.
Причому мова не лише про скаутів клубів НБА, які заповнюють зали в орадях та софіях, щоб раніше помітити нового таланту (вже через 9 місяців його можна драфтувати – так свого часу було з Франком Нтілікіна чи тим самим Саноном). Мова, в першу чергу, про людей з NCAA, від різноманітності кольорової гами поло яких на 2-3 годину перебування в залі починає рябити в очах.
Я, знову ж таки, пережив це все на собі у 2017-му, після першого великого матчу Санона на Євро: за лічені години до мене підійшли півтора десятки представників різних університетів з метою отримати інформацію про те, що за це хлопчик, звідки він узявся і так далі. Причому коледжі дуже різні: від елітної Флориди до «вугільного» Південної Дакоти.
Хороші гравці потрібні всім. І U-18 – це найбільший ярмарок таких талантів. Не в НБА, то в південнодакотський вугільний. А що? Теж Америка.
За час чемпіонату я встиг поговорити з десятком людей зі світу баскетболу про збірну. Усі вони починали розмову з одного й того самого: якого біса ми взяли на турнір 8 великих, якщо двоє головних – Яму та Сипало – практично не йдуть із майданчика?
Справді, побудова фінального ростера команди викликала величезні питання.
Усе це переходить у питання щодо використання гравців: чому ми почали багато грати в три гарди тільки після вихідного, чому ми так багато грали з трьома некидаючими гравцями спочатку, як ми сподівалися розбивати зону в цих варіантах і так далі?
У нас на полі не було команди – це відзначали усі. У нас не було поділено ролі: хоче Сипало вивести м'яч після підбору – велкам. Хоче Коротченко чи навіть Яму показати свій талант дриблера – будь ласка. Хоче Ліщина розігнатися в натовп із 7-метрового розбігу – вперед, синку (отримай фол у нападі як бонус!)
Все це нагадувало одиночні воркаути перед драфтом НБА, а не гру команди на чемпіонаті Європи. Люди приїхали на ярмарок.
Ярмарок!
А знаєте, що найкраще продається у баскетболі? На що зверне увагу будь-який скаут будь-якого рівня при першому погляді на поле? Або навіть більше – у старлісті на сайті ФІБА.
Правильно: зріст.
Хлопчики нижче 188 у цьому виді спорту, на його найвищому рівні, мало кому цікаві, якщо не мають швидкості Діарона Фокса. А ось вище...
Особливо якщо хлопець зростом 205+ грає на трійці та водить м'яч... Або перший номер 196+... Уууу!
Ярмарок!
З усього вищесказаного постає одне питання: а ми точно їхали виходити до Дивізіону А, а не демонструвати свої таланти світу?
Тому що з такою командною грою, роздачею ролей та вісімкою великих у ростері у вугільний Південній Дакоти вийти можна. Все тим же самим великим – як мінімум. А ось вийти до Дивізіону А проблематично.
Але що тут було пріоритетним для тренерського штабу та керівників команди, які не могли всього цього не бачити?
Ось це головне та ключове питання.
Можливо, відповідь на нього є відгадкою на роздуми про трьох гардів, роль Іллі Упиря в перших матчах (у другій частині турніру – ключовий наш гравець) і так далі.
Тому дуже не виключено, що насправді збірна на турнірі вирішувала зовсім не ті завдання, що були поставлені перед нею федерацією баскетболу України.
І представник федерації з гордою посадою «тренер-селекціонер» не зміг нічого з цим вдіяти. Чи не схотів? Чи його й так усе влаштовувало?
Чи це була просто кошмарна тренерська робота, і ми дивимося не туди?
Але все одно результат на табло. І він жахливий, без перебільшення. Чи це, як його, «супутні втрати»?
Класичне питання цілепокладання.
Ми приїхали на чемпіонат... навіщо?
Ну, як бачимо по соцмережах стафферів збірної, деякі їхали, щоб, отримавши можливість виїхати з країни, згодом отримати роботу у солідному іноземному клубі.
Це якраз зрозуміло. Часи такі, не засуджую.
Але за командою, тим, як вона була побудована і що вона награла, я не впевнений у тому, що вона їхала виходити до Дивізіону А. Від слова «взагалі».
І я не впевнений, що ця ситуація докорінно не влаштовувала тих, хто до збірної був причетний.
Тільки хочеться нагадати: на будь-якому рівні баскетболу завжди більше цінувалися і цінуються гравці з команд, що перемагають. А не тих, що посідають 31 місце в Європі.
Але найсмішніше в цьому всьому виглядає федерація, яка, склавши всі яйця в один кошик, у результаті залишилася і без кошика, і без яєць. Ще й із занесенням в особисту справу найгіршого результату в історії чоловічих ю-збірних.
Повторю свою думку тижневої давнини: не треба виключати того, що із цієї збірної у підсумку вийдуть 3-4 гравці для національної команди на дистанції 5-7 років. Талант тут є. Можливо, ця збірна вже через рік – у перезібраному вигляді, з іншим тренером і, головне, з іншим mindsetом – здивує нас на чемпіонаті до 20 років.
Однак зараз вийшов один великий пшик. І за нього хтось має відповісти.
Позитив ситуації один, і Андрій уже про це писав: продовжувати ширмувати катастрофу об'єктивними та суб'єктивними факторами далі просто неможливо. Нарив розкритий, з нього тече і текти не перестане. Значить, треба щось робити. Терміново.
Але відповісти за цей португальський бардак хтось таки має. Якщо, звичайно, це взагалі цікавить тих, хто ухвалює рішення.
Свою версію того, хто має відповісти, я вже озвучував. Повторюватись не буду.
Амінь.
Джерело: телеграм-канал Олександра Прошути
Фото: FIBA
